як небо і землю стрясали перуни?"
— ...До вчорашнього бачив, — своє оповідала Малка, — а вчора, тоді, як кресали блискавиці, закричав несамовито. Я кинулася до нього, питаю: "Чого тобі, дитятко?" А він вчепився за мене руками, слова не скаже з ляку. Аж потім уже, коли приглянулась, побачила: Богданко наш не баче.
Вона не переставала схлипувати і розповідала щось, схлипуючи, та Волот не дослухався до того, що розповідала. Перед очима постала вчорашня горобина ніч на березі Дністровського лиману, згадавсь надсадний дівочий крик поміж ударами перунів, благання про поміч і все, що сталося, коли прийшов допомогти.
"Це я завинив. Це через мене покарано нашого сина. О боги! Як же се? Нічого ж там не було такого, щоб карати. Чуєте, боги, не .було! Я не осквернив дівчини, я..."
"А благословення Лади? — вихопилася інша думка і змусила оглянутись: це він питає себе чи хтось сторонній. — Миловида казала ж: заприсяглися з Божейком узяти злюб і заприсяглися в той день, коли зійшла на землю Лада. Що коли вона таки благословила їх на це? Я посягнув тоді не просто на невинність дівочу, посягнув на благословення богині злюбу, вчинив богопротивне діло! О горе! Схоже, що сталось саме так. Що ж маю вдіяти, аби спокутувати провину свою і порятувати сина? Що маю вдіяти?!"
Підвівся, пройшовсь до дверей, від дверей — до вікна і знову зробив те саме. Бо таки не знав, куди подіти себе, де втопити досаду, біль, сум сердечний. А Малка плакала. Часом тихо, лише схлипуючи, часом болісно і надривно.
— Когось кликала до Богданка?
— Волхва Пипелу.
— І що сказав він?
— Був тоді, як тільки-но обсіла сина золотавиця. Казав, зілля якесь потрібне, а в нього не було його. Тож пішов на пошуки серед таких, як сам. Та чомусь не повернувся звідтам, не інакше як іншим упився зіллям.
— Пипела не з тих! — обурився князь, а чому, і сам не знав. — Старий уже він, можливо, занедужав і зліг де. Іншого баяна мала б покликати і негайно. Чи мало є їх поміж люду, басих та баянів?
Гадав, виправдуватиметься жона, а Малка обернулася рвійно й метнула виплаканими очима блискавиці.
— Що баяни і що басихи? Не треба було посилати Богданка в ту гемонську науку. Скільки житиму, не прощу собі того. Я мала б трупом лягти, а не пустити сина. Воно ж хоча і отроча, а дитина ще. Чи знає, де стати, як повестися? Був би при матері, був би й при здоров'ї.
— Не те кажеш, Малко! — розгнівався і гримнув пуще колишнього. — І робиш не те. Сльозами горю не зарадити. Скликай, кажу, баянів, усіх, що є, басих і лікуй сина. Чула, що велю?
Малку вгомонив сяк-так. А ось себе ні вгомонити, ні стишити не міг. Єдине, на що спромігся, пішов до Богданка й потішив його, як зумів: сказав, що він, отець, дома вже, а коли вдома, із своїм сином, хай не боїться, докладе всього, чого можна, чого й не можна, а в біді дитя своє не залишить.
Богданко повеселішав. Спершу питавсь та допитувався, чи є такі баяни або басихи, що можуть зцілити його очі, зробити їх такими, як були досі — зрячими, потім згадав, куди їздив князь Волот, і заговорив про ті краї та городи, де був, про людей, що бачив. Коли ж довідався, що вітець його стояв перед самим імператором Юстиніаном, шукаючи собі і люду своєму захисту, — питав та й питав, слухав та й слухав розповіді свого тата. Здавалось, і про біду забули обидва, бесідуючи та тішачись тим, що пригасили тою бесідою осмуту. А втім, то тільки здавалося. Надійшла та мить, коли князь мусив піти від сина, і знову згадалося все. Бо обіцяти — одне, а зцілити — зовсім інше. Бо таки має робити щось, аби зцілити свого єдиного сина!
У тих пошуках-роздумах натрапив і на Миловиду. Через неї сталася його провина перед богами. Може, має подбати насамперед про те, аби простила Миловида, а вже потім проситиме прощення у богів?
Зрадів тій знахідці і заспішив до дверей, сказав першому, що трапився, челядникові:
— Поклич ту, що прибула зі мною з ромеїв. Миловидою звуть її.
Мабуть, довідалась уже від челяді, що скоїлося в родині князя Волота, такою сумовито-співчутливою і такою довірливою постала перед ним, учора зневаженим ще, що в князя серце зайшлося і думка не забарилася додати жалю. Боги, і цією неземної ліпоти дівчиною він має поступитися заради зцілення сина? Яка ж кара буде більшою для нього, та, що є уже, чи та, що буде, коли зречеться Миловиди?
— Скажи, дівчино гожа, — зборов-таки сумніви, — ти можеш простити мені те, що було там, на лимані?
Спаленіла на виду й потупила зір.
— Що саме, княже?
— Ну... мій намір, моє бажання примусити тебе зректися даної Божейкові обітниці.
Зиркнула, звіряючись, мабуть, він чи не він це каже, й знову сховала очі.
— Простили б, княже, боги, я прощу.
Аж серцем скинувся, уражений почутим. Виходить, не тільки він, вона те саме думала.
— Спаси тебе біг, Миловидко. Ти не тільки вродою ботоподібна, ти й мудрістю достойна буть серед богів. І я не залишуся за це в боргу, на щедрість твою відповім достойною щедрістю. Скажи, хочеш побувати вдома, побачити стариню?
— О так!
— То йди. Іди й довідайся, що там і як там.
Заясніла вся, радіючи, а йти не йшла.
— Князь лишень сходити дозволяє? — поцікавилася зрештою.
— Ну чом же? Ти вільна. Що серце скаже, те й чини.
— А як же... Як же буде з тим, що за мене заплачено соліди?
— Забудь про них. Ти більшим заплатила. А може, й заплатиш ще. Мушу сказати тобі: невелика радість чекає на тебе вдома. Я заїздив, коли правився до ромеїв у Випал. Немає твого Випалу, геть спалений. Ну, а що з старинею, того не знаю, про те сама довідаєшся, коли будеш там.
Або не хотіла вірити тому, що чула, або така приголомшена була, почувши. Стояла, хилила донизу голову і мовчала.
— Ти сумніваєшся?
— Чом мала б сумніватись, коли сама бачила, як горіло наше городище.
— То не сумнівайся, вродливице, і в тому, що далі казатиму. Коли станеться так, що нікого з кревних не застанеш у Випалі, коли у тебе й вогнища свого не буде, не обминай Черна і мого терема в Черні.
Цього разу Миловида не сховала від князя очі. Якось аж надто хутко і зачудовано глянула з-під брів.
— Князю мало тієї кари, що має вже?
— Кари не буде, Миловидко, коли буде на те твоя добра воля.
X/
Баяни таки збороли травами золотавицю, а очам Богданковим і трави не допомогли: так і лишився незрячим.
Князь ходив похмурий, мовби грозова ніч. І їсти не їв, і за княжі діла в землі своїй не брався. Здавалось, і забув уже, що є спалені весі в полуденних вервях, і є люди, що лишилися без крівлі над головою після того спалу, як є й повинність подумати про оборонну міць подунайських обводів землі своєї. Малка розуміла усе те по-своєму і мучилася подвійною мукою. Волот тільки каже: усі ми завинили, насправді ж кладе вину на неї і тільки на неї. Адже дома була, не просто обіцянку — роту давала, коли від'їздив: "Дітьми і вогнищем не печалься, я дам їм лад". І ось має: і дитини не догледіла, і вогнище може здиміти через той недогляд. Або сама згорить у полум'ї провини й каяття. Рятунку ж бо нема. Порятувати могло б Богданкове прозріння. А де воно?
Бачила, князь цурається її, через те й сама не старалася потрапити йому на очі. І день, і вечір була з сином, навіть менших рідко стала навідувати через Богданка — полишила на челядь. За вікном буяли квіти і трави, а Богданко не така вже дитина, щоб не розуміти, яка то розкіш і яка знада. Усе розпитує та й розпитує та тягнеться туди, до тепла.
"Може, його до Соколиної вежі одвезти? — зродилася думка й сподобалась княгині Малці. — Хоча б на літо. Там і буйний ліс, і чисте поле поруч. Дитя впиватиметься щедротами пташиного співу, пахощами буйнотрав'я і оживе серцем, збадьориться тілом. Ано, там йому буде відрадно. Та й свекруха утішить словом-казкою. У неї он скільки їх, коли б могли бути морем, землю затопили б".
Хотіла піти й порадитися з князем, та згадала, яким бачила не так давно, і завагалася.
— Запрягайте коней, — звеліла челядникам, — та привезіть княгиню Доброгніву з Соколиної Вежі. Скажете, з Богданком погано, ждемо її і дуже.
А поки челядники їздили, у Черні відшукалися люди, а в землі Тиверській — діла, котрі і князя Волота розворушили. Перший заглянув до нього воєвода Вепр.
— Я не турбував би князя, — сказав, — та моці не маю вже поратися з тиверцями: ідуть і йдуть посланці від погорільців, просять помочі.
— А яку поміч я можу надати їм? Чи мало лісу по околіях, чи самі не спроможні взяти його?
— Кажуть, це лихо всієї землі, всією землею слід і зараджувати йому. Настане зима, куди подінуться люди?
Князь чує в тих словах правду і змовкає.
— Землі Тиверській теж є про що думати. Довірливі занадто ми, покладаємося на частокіл довкола весей, наіменованих городищами, на добру волю сусідів. А сусіди ба, що роблять? Вежі слід споруджувати в Подунав'ї, і не гірші, ніж у ромеїв!
— Я згоден з тобою, та погодься і ти зі мною. Волоте: удвох ми не спорудимо їх. Слід скликати віче. А віче тоді лиш відгукнеться на наш клич і піде споруджувати вежі та остроги на березі Дунаю, коли ми допоможемо поселянам спорудити до зими хижі. Це той випадок, коли нам з тобою не личить гратися в гординю, заради великого можна побути й малими.
— Гадаєш?
— Гадаю, Волоте.
— Помовчав і вже потім погодився:
— Тоді скликай віче, тільки не раніш зелених свят.
— Слухаю, княже.
Воєвода бачив: не вельми схильний до розмови Волот, а до діла тим паче. Отож ішов від нього й гадав собі: покладеться на час. Зелені свята не за горами, ясна річ, та час є час, він своє зробить. А коли примітить, що зробив, підійде й розворушить у Волотові думаючого мужа. Важливо, що погодився скликати віче, все інше робитиме без князя і разом з тим волею князя.
Клопотів не бракувало: он скількох гінців треба було послати в усі кінці, по всіх весях землі Тиверської з речницею від князя, он скільком втовкмачити, кого скликати і на коли кликати. А Волот як не з'являвся, так і не з'являвся у городі, серед дружинників. І те відсиджування не лишилося непоміченим.
— Хто міг би подумати, — шептались між собою мужі, — що безліття так надломить князя, що його сердечний біль візьме гору над волею і розумом державного мужа. Був он який певний себе і рвійний, твердий та непохитний, а нині?..
— Горе і тура робить смирним.
А проте Вепр не такий уже й далекий був від істини, коли покладався на час. Одміни п