І зовсім великі — трійчасті — на сомів та іншого риб'ячого звіра.
— Лови, — кажу, — на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тільки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й мені даси половити. Дуже я звик до цих гачків.
Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода мені було тих гачків. Навіть більше, ніж ножика. Кукурузо відчув це:
— Та нащо? Не треба. У мене ж є.
Але не міг відірвати захоплених очей від коробочки. Хіба стане в людини сили відмовитися од такого подарунка? Ні, не шкода мені гачків! Кукурузо ж лишається на безлюдному острові сам-один, як отой зуб у роті діда Салимона. І ніхто його більше не побачить. Навіть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всіх людей на світі є адреси, а в нього немає. Ця несподівана думка схвилювала мене.
— Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
— Ну то й що?
— Як — "ну то й що"? Адреси нема, розумієш! Виходить, ніби ти взагалі не живеш на світі.
— А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо.
— Треба негайно якось назвати острів. Буде назва —
тоді й адреса буде.
— Давай. Я хіба що — проти? А як?
— Хіба я знаю? Острови по-різному називаються. Острів імені Врангеля, острів Мадагаскар, острів Таймир. Ні, то, здається, півострів. Ну, якось так.
— Ну, хай буде острів Мадагаскар. Гарна назва. Мені подобається.
— То уже ж є Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в голові назви. Потім сказав:
— А знаєш — нехай буде імені Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, і хай буде імені отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема — стопудово.
Я не став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто не знав) з'явилася нова географічна назва — острів Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутньому школярі навіть учитимуть про це на уроці. "Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів у самотності майже тридцять років учень п'ятого класу Робінзон Кукурузо". І якийсь телепень одержить двійку за те, що не знатиме цього.
— Не дрейф, Робінзоне, все буде гаразд, — бадьоро сказав я. — На такому острові не те що двадцять вісім — сто років прожити можна. Аби риба клювала.
— Я теж так думаю.
— Ну, прощай!
— Прощай.
Я кинув у човен Собакевича, сів сам. Кукурузо раптом зітхнув і тихо сказав:
— Ти пробач мені, Павлушо, що я позаторік тебе при всіх у калюжу пхнув. Пробач.
Я теж зітхнув і сказав:
— І ти пробач, що я тоді, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. І взагалі пробач, коли що не так.
— Прощавай! — сказав Кукурузо.
— Прощавай! — сказав я і одіпхнувся нарешті од берега.
Останній зв'язок Робінзона Кукурузо з людьми обірвався. Він лишився сам-один на безлюдному острові.
Тепер навіть якби він і схотів повернутися додому, він би не зміг цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш, як сліпе кошеня.
Я пропонував, щоб він залишив собі нашого "підводного" (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острів), але він категорично відмовився.
— Це несерйозно, — сказав він. — Це було б ніби якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у Робінзона був транспорт — чорта лисого він сидів би так довго сам на острові! Нє, треба по-справжньому. Жодних човнів, жодної можливості повернутися.
Героїчна людина був Робінзон Кукурузо.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ. Перший день на острові імені Переекзаменовки. Розділ, розказаний Робінзоном Кукурузо своєму другу і однокласнику Павлуші
Отож як відштовхнувся ти ото від берега і поїхав, і як зник уже за очеретом, тільки жмурки на воді від човна лишилися, то така тиша раптом настала — ніколи я такої тиші не чув (навіть тоді, коли вуха мені після першого з берданки пострілу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янів. Тиша-тиша... І тільки небо, здається, дзвенить — ніби величезною голубою мискою мене накрито. І я під тією мискою сам-один, як мишеня під ситом, і діваться нікуди.
Стою я, і що робити — не знаю. І поспішати мені не треба, і робити нічого. Хоч стій, хоч через голову перекидайся — все одно. Ніхто не бачить, нікому до цього нема діла.
Погано мені було. І головне, ота клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево — нічого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не відчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що дома добре й не поснідав. Це одразу мене до тями привело. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто там зна, як воно далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав місцину підходящу, розмотав вудочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавці дивлюсь і жду. Жду, жду, жду... Поплавці — ані шелесь. Не ворухнуться навіть. Не клює. Я вже й плював на черв'яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову й квит. А голод мене дедалі дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: "Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу". А поплавці, мов
цвяхи з дошки, — стирчать собі просто з води і все. Нема риби. Плаває мій сніданок під водою, і ніяк його не дістанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тільки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв'яків їж. Тьху!
Сам розумію, що час непідходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клює або рано-вранці, або надвечір, та не легше мені від цього. Не чекати ж до вечора — живіт же підтягне, зовсім охляну. Кінчилося тим, що зачепив я гачком за корч і жилку обірвав. Пропав гачок — один з кращих, що ти мені подарував. Розсердивсь я, плюнув і пішов до торби з харчами — не міг більше терпіти. Як допався — півторби вмолов. Наївся, як дурень мила. Ліг голічерева на галявині, почав дрімати і заснув непомітно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо відчув, що пече. Сонце палить — шкварчить на небі, мов яєчня на сковороді. Мацнув себе — щоки вогнем горять. Обпікся я на сонці. Пішов умився — пече. Мокрої землі приклав — пече. Згадав — сметаною або кисляком треба. Та де ж її взяти — сметану! Отоді я вперше відчув, що безлюдний острів — це безлюдний острів, а не наше село, де сметани цілі ставки. А мені б зараз хоч ложку, хоч півложки. Ох же ж як пече! Заліз я в курінь. Темно в ньому, холодок. Полежав трохи, та хоч пече, але жити ж треба. Не можна ж двадцять вісім років у курені пролежати. Виліз я, взяв сокиру, ножа твого і пішов вирізати топорище.
Знайшов добру суху гілляку, вирізав топорище, почав обстругувати ножем і раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу — під самий ніготь. Зразу пальця в рот. Смокчу — не висмоктується, зубами давлю — не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася... "А дульки! Дульки не хочеш? — сам собі зі злістю. — У село за голкою треба бігти. Біжи, чого ж ти не біжиш?" Трохи не заплакав я від безсилої люті — таку потрібну річ, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кінці гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що із скабкою, ще й з гачком у пальці ходитимеш. Ох і попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв — маленький кінчик лишився. І потім довго боліло. Добре, що хоч не нарвало.
Сонце почало сідати, і я знову відчув апетит. На торбу навіть дивитися боявся, бо знав, що як підійду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тільки риба могла врятувати мене від голоду. Я знову завинув вудочку. І на цей раз мені пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадів, коли витяг нарешті першого пічкура! Він був маленький, як палець, але був дорожчий мені за отого півметрового щупака, що ми з тобою впіймали минулого літа. Він тріпотів на гачку, а моє серце тріпотіло у грудях. Я навіть поцілував його, отого пічкурика. Потім пішли окунці, краснопіри, карасики... Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулася банка з черв'яками. А коли помітив — вони розповзлися по всьому берегу. Я аж підскочив. Йой! Це без черв'яків і риби не буде. Куди ж ви тікаєте, черв'яки?! На кого мене покидаєте, дорогенькі?! Кинувся я перед ними навколішки, почав повзати по берегу і ловити. Та більшість уже в землю поховалася. До того ж темніти почало. Ледве я чверть банки віднайшов... Рибу більше не ловив, вирішив черв'яків економити.
Розклав я багаття, почистив оту дрібноту, що впіймав, заходився юшку у старій каструльці варити. Варю я і бачу, що дуже щось швидко вода википає — весь час доливати доводиться. І під дном щось шипить і шкварчить. Придивився — аж то моя каструлька тече-про-тікає. І як же я раніше не помітив, що там дірки! Мало не заплакав з горя. Що ж я тепер робитиму? У такій же каструльці тільки глину місити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А іншої в мене нема і взяти ніде. На безлюдному острові я.
Добре було Робінзонові Крузо. Все потрібне викидало йому на берег море після корабельних аварій. Геть усе чисто, навіть гроші. Захотів дванадцять сокир — на тобі дванадцять сокир. Захотів сорочки шовкові — на тобі сорочки шовкові... А мені бодай одну каструлечку, що не тече. Хоча б одненьку!.. Та де там! Хіба дочекаєшся тут, у плавнях, аварії корабля! Хоч сто років жди! Ото зазнав аварії київський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка мені з цього користь. У мене своя берданка є. А то ще колись дід Салимон у райцентр на базар картоплю віз і перекинувся. Та хіба він дасть добру пропасти — до півночі бороду у воді мочив, по картоплині з дна визбирував. Потім тиждень черепашок і водорості вичісував з бороди. Ні, на аварію мені годі й сподіватися!
Посьорбав я з огидою недовареної юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напівсирої риби і сиджу.
Вже зовсім стемніло, і ніч кашкета свого чорного мені на очі насунула. Навіть зірок на небі не видно — хмарно. Тільки вуглинки в догорілому вогнищі жевріють. Ти ж знаєш, я не боягуз, але... У животі холоне, й звідти в серце страх прокрадається — слизький і противнючий. Треба щось робити, бо зараз він усе серце огорне й нікуди не дінешся. Поліз у курінь, намацав ліхтарика, засвітив. Знайшов зошита свого з української мови (ти ж знаєш, я й зошити, і "Граматику" про дідове око взяв — буцімто у тітки вчитиму). Олівець відшукав у торбі.
Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зібрався? Ні! Щоб ти знав — Робінзон Крузо на острові щоденника писав, записував усі події, які з ним траплялися.