Призначення сюди одержала.
Метелик помовчав з хвилинку, потім знову спитав:
— А куди ж вона пішла? Хіба перев'язочний пункт не в цьому будинку?
— Пункт звідси переведено у тил ще звечора. А в цьому будинку розмістилися офіцери.
— Так...— сказав Метелик, відповідаючи на якісь свої думки. Ласкавим і вдячним поглядом він дивився тепер на високу постать Якова.— Дякую тобі... Не забуду... Коли б не ти, Якове, тут і смерть би прийняв... Ну, мабуть, мені ще рано в могилу... Га? — Він навіть посміхнувся, але цієї посмішки у темряві не. міг помітити Македон, який зосереджено думав зараз про щось інше.— Спасибі, брате... Додому про тебе напишу... Нехай знають у слободі мого рятівника.
— Даремно таке говориш,— зауважив Яків.— Що ж тут дивного? Сьогодні я тобі допоміг, завтра ти мене виручиш. На війні без цього не можна...
— Житиму! Чуєш, Якове? — В голосі Метелика звучала радість. І ця радість незримо передавалась Якову Македону. Він обняв мокрі плечі Метелика і, віддаючись хвилюючому пориву нестримних почуттів, що раптом захопили все його єство, промовив з твердим переконанням, але з таємничим виразом слова, значення яких було не зовсім зрозуміле Метеликові.
— Ти повинен жити! Розумієш? Повинен! У нас з тобою в майбутньому ще багато буде справ.
Та Яків Македон не встиг пояснити Метелику всього, чим була сповнена в цю хвилину його душа, не повідав йому до кінця своїх таємних думок. У темряві почулися кроки. З'явилася Ніна Черкащина в супроводі санітарів.
А наступного дня Метелика було переведено до госпіталю, і там, у палаті, він зустрівся з Пимоном Базалієм. Пимон сидів на ліжку, худий, стрижений під машинку, в білій сорочці з довгими рукавами. Сіре одіяло прикривало його до половини. Першою новиною, якою він похвастався перед Метеликом, був лист від дружини.
Софія Ізарова повинна приїхати на фронт в якихось своїх справах. Обіцяла взяти з собою і Полю. Адже в дорозі без служниці вона не зможе обійтись. Пимон дістав з-під маленької подушки синій конверт, дав його Метелику.
— Ану, ще ти прочитай, що мені Поля пише.
Метелик залюбки читав, а Пимон, затамувавши подих, дивився на його губи, жадібно ловив слова, уже знайомі з попереднього читання, і сприймав їх так, наче перед ним сидів не Метелик, а його тиха, скромна, улюблена дружина.
Коли Метелик закінчив читати, Пимон, озирнувшись, почав тихенько розповідати:
— Ось тут, на твоєму ліжку, солдат з Брянська лежав, робітник, Артем Черкашин. Він мені перший читав цього листа. Ой, яка ж це людина душевна та світла. Шкода, що недовго пробув він у нашій палаті. Мав легке поранення, то його вже виписали. Скажу тобі,— велику правду той чоловік несе народові. А народ до правди жадний. Багато що я взнав від нього, багато що зрозумів.— Пимон поправив одіяло і, обережно згорнувши дорогий лист, заховав його під подушкою.— Наче взяв він мене за руку, темного, неписьменного, вивів з підземелля на круту гору, залиту сонцем, і сказав: "Ну, Лимоне, дивись, який перед тобою простір. Всі оці землі, ліси, ріки — все повинно належати трудовому народу. Він справжній хазяїн усього життя на землі!" От не вмію я сказати красиво про красиве, але в душі вони зберігаються в мене, слова його. І я тобі оце кажу, а ти мені вір: послухаєш хоч раз отаку людину— ніколи її не забудеш.— Він нахилився до вуха земляка і таємниче зашепотів: — Є такі люди — більшовиками звуться. За трудовий народ вони горою стоять, проти царя борються, проти поміщиків, фабрикантів... Л керує тією їхньою партією Ленін... Володимир Ленін. Це я добре запам'ятав. Он воно яке діло!
Метелика, який стежив за Лимоном, приємно вразила зміна, що сталася з його земляком. Метеликові хотілося ще і ще слухати розповіді, слухати все, про що говорив з солдатами Артем Черкашин, але Пимон, захоплений особистою радістю, шукав нагоди, щоб зайвий раз поділитися своїми думками з хорошою людиною.
— Чуєш, Метелику, дочку теж обіцяли привезти. Служниця потрібна, а Таню ж нема на кого залишити... Погодилась Софія,— і очі Пимона засвітилися тихою радістю.— Так скучив я за ними, що й передати не можу. Ось жду Артема. Обіцяв сьогодні прийти, щоб мені листа додому написати. А тебе, Метелику, теж у ногу поранено? Це ще, слава богу, може, рана невелика.— Він зітхнув, подивився на сіре одіяло, поправив його і, вийнявши з-під подушки синенький конверт, попрохав: — Може, ще разок прочитаєш?
— А чого ж, давай, прочитаю,— погодився Метелик, пригадавши свою сім'ю. Кілька разів зупиняв його під час читання Пимон, щоб розповісти, яка хороша, роботяща в нього дружина. Недарма Софія, відзначивши її роботу, настановила у кравецькій майстерні за старшу, і вона тепер навчає цього ремесла інших солдаток та ще й працює водночас в Софії служницею.
— Скрізь моя Поля справляється з роботою, але, напевно, їй, бідній, дуже важко.
— Нелегко,— погодився Метелик,— стільки кімнат прибрати, зготувати сніданок, обід. Нелегко.
— Поранили мене, а я от і досі про це не написав. Навіщо? Плакати будуть. А вже коли приїдуть до мене, самі дізнаються.
Щоб не засмучувати ще більше себе і свого земляка, Пимон знову почав розповідати про Артема Черкашина.
— З Яковом Македоном у них велика дружба. Ти про це не знаєш, бо в іншому полку служив. А Черкашина до нас перевели. Та ти ось його побачиш. Обіцяв бути.
Розчинились двері. До палати увійшов Черкашин.
— Здоровенькі були, солдати! — промовив він, озирнувши бистрим поглядом палату, і в очах його, і в посмішці, і в жартівливому тоні всі поранені відчули, що гість прибув до них з радісною новиною.
Знав він тут усіх не тільки на прізвище, але й на ім'я. Отож зараз, вітаючись з кожним зокрема, співчутливо розпитував:
— Як, Іване Семеновичу, рана гоїться добре?
— Та гоїться, хай їй грець! Оце ж боюся, що й мене скоро випишуть, як тебе. Та знову тоді на позицію, знову в оте пекло, бодай би його довіку не бачити!
— А ти не бійся. На позиції зараз діла кращають,— і, підійшовши до сусіднього ліжка, поцікавився:—А що, Миколо Петровичу, пишуть тобі з дому? Дружина вже вийшла з лікарні?
— Листа одержав,— відповів похмуро солдат,— але втіхи з того ніякої. Лежить іще моя жінка в лікарні, а діти вдома самі пораються.
— Бачу, невеселі в тебе справи.
— Атож, веселого мало.
— А твоя сестра, Сергію, заміж уже вийшла? — запитав Артем у молодого, широкоплечого юнака, остриженого під машинку, який лежав у палаті другий місяць з незагоєною раною на стегні.
— Де там про заміжжя тепер думати. Наймитувати пішла сестра до поміщика, бо вдома нема чого їсти.
— А як же наречений?
— Забрали в солдати! Може, десь тут, на фронті, з ним зустрінемось.
— Ну, а ти, Макаре, що своїй дівчині пишеш? — І Артем потиснув жилаву й сильну руку сільського коваля.
— Що пишу? — перепитав той і посміхнувся, вдячно глянувши в обличчя Артемові.— Бач, не забули й досі того, що вам розказував.
— А навіщо ж забувати? Я пам'ятаю навіть, як її звуть. Катериною, так?
— Правда,— зрадів іще дужче коваль,— Катерина Іванівна. Добра дівчина. Листи мені пише, все заспокоює, щоб не журився... Та жде мене з війни... А я ось тут лежу з ногами перебитими,— і в очах його засвітився смуток, обличчя похмурніло.
— Не горюй, друже. Ти молодий, одужаєш. Загояться твої рани. Ще додому таким бравим молодцем повернешся.
— Ні, вже бравим мені, мабуть, довіку не судилося бути. Ось до війни — тоді силу мав. Навкулачки, бувало, ніхто не міг мене збити з ніг — такий я здоровий був.
— Та ти й зараз богатир! — посміхнувся Артем, підходячи до ліжка Пимона Базалія.
— Ну, батя, хвастай: приїхали дружина з дочкою? Ще не приїхали?
— Жду... Щодня їх жду. Оце ще хотів листа додому написати, щоб не барилися.
Артем, слухаючи Пимона, зиркнув у бік Метелика.
— Бачу серед вас нове поповнення. При мені не було.
— Це — Метелик, мій земляк,— пояснив Пимон.—3 учорашнього дня зачислений сюди на лікування.
— А я вас знаю,— сказав Метелик, радіючи цій зустрічі.— У Брянському лісі бачив. Я Метелик... Костянтин Метелик.
— Ось ви які,— дружньо потискуючи його руку, сказав Артем.— Мені про вас розповідав Яків Македон. А ще раніше сестра писала. Ви були в неї в гостях. Та й сам я зараз пригадую, як ви у Брянському лісі співали пісні офіцерам.
— Був наказ, то й співали. Солдату що накажуть, те він і мусить робити.
Артем посміхнувся, глянув Метеликові в очі, немовби щось перевіряв і водночас випробовував його.
— Прийде час, коли солдати будуть іншими справами займатися...— сказав він, не пояснюючи, про які "справи" йшла мова. І одразу-таки почав розпитувати Метелика, чи давно він на передовій, чи багато разів бував у боях, коли поранений.
— Якову спасибі... І вашій сестрі... Це вони мене підібрали... Врятували мені життя. Повік цього не забуду.
Метелик розповів усе, що з ним трапилось.
— Ой сучий же син! — обурено вигукнув Пимон.— Бездушна тварюка! Для нього солдат гірше приблудного собаки. Чуєш, Артеме, чуєш, якого земляка ми маємо? Не людина то — змія! Двері зачинив... Пораненого воїна залишив на вулиці вмирати... Га? Де ж правда?
— Для такого не шкода й кулі десь у бою... під час атаки.
— Авжеж, не шкода. Одним гадом на світі стане менше.
— І скрізь ми, солдати, терпимо від них: і в тилу, і тут, на позиціях. Невчасно честь віддав — офіцер тобі в зуби кулака тиче. Зробив помилку по службі — б'ють. Горілки запізнився принести — знову тебе шмагають, скривавлюють, наче ти не людина.
— Солдатське личко, мов той бубон: чим дзвінкіше його б'єш, тим серцеві веселіше! — злісно зауважив коваль.— Може, від того биття ми, солдати, швидше порозумнішаємо.
— Де ж правда? — з обуренням вигукнув Пимон, і очі його недобре заблищали, а руки мимоволі стислися в кулаки.
Артем Черкашин уважно слухав, як бурхливо реагували солдати на розповідь Метелика, і тепер уже втрутився в розмову й сам,
— Багато у нас з вами ворогів. Самодержавство нас душить, капіталісти душать, поміщики душать. Офіцерство отаке, як Безсалий,— теж намагається душити, руки прикладає, кривавить солдатські обличчя. А всі гуртом вони хотіли б тримати нас і весь народ в покорі, слухняності, щоб були ми темними, безправними, як ті раби, щоб ми голови не сміли підвести, не мріяли про краще життя.
— Правду кажеш, Артеме.