Над вогнищем застукотів, запирхав чайник.
— Наллємо ще по склянці чаю, хлопці? — спитав Тарас, відчувши раптом холод у всьому тілі.
Сонце вже потемніло, збільшилось... Згортало крила променів, щоб опуститися кудись за гори київські...
— Краса ж яка!.. — зітхнув Тарас, відчувши раптом серцем іще не знану йому біду. Чи просто жаль розлуки. Так довго марив зустріччю, такі надії на неї мав, а скоро вже й прощатися...
— Ота гора, що заховала сонце, то Щекавиця? — спитав Сенчила згодом, як захід став червоним.
— Вона...
Тарас поставив склянку й підвівся. Київ, гори взялись багровим тоном... Поділ покрила довга вечірня тінь; тут починались київські погідні, тихі ночі й щовечора текли на Гору, брали безкровним сонним штурмом...
Від Оболоні поплив туман. Купчастий, світло-сизий, він заливав поволі річку, луки... Ставало свіжо й ніби аж якось моторошно. Здавалось, світ тонув у ньому, знищувався, щезав навіки...
Київ теж пригасав. Подільські тіні скрадливо сягали вжо Андріївської й Золотоверхої церков, дзвіниці Лаври, фортечних мурів...
Сльози здушили горло. Мовчки пішов у сивий рідкий туман, аби ніхто не бачив тих сліз журби й зачарування... Раптом на вже погаслім небі помітив ледве видиму правічну й непогасну свою зорю... Вечірню, ту, що сяяла йому в Кирилівці, світила в душу ночами в Санкт-Петербурзі й сходила до нього там, за Каспієм та за Уралом, щоб він зігрівся нею на чужині й зміг витримати неволю й муштру...
Плачучи хтозна-чого, спинився і заспівав пеан зорі:
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!..
Рада б аірка зійти — чорна хмара наступає;
Рада, б дівка вийти, так матуся її не пускає...
А ніч усе густішала, вгортала в морок милу картину лугу, Києва... І серце бралось тугою, неначе все те диво він не побачить знову, не доторкнеться во віки вічні душею, всім своїм єством того, за що готовий був щомиті прийняти муки, навіть піти на смерть!..
Туман, туман... Клубочиться, тече кудись...
Трам-там-татам!
Схопився — вже б'ють зорю! Навпомацки шукав мундир і не знаходив. Щось перекинув раптом — і той уже, не барабанний, звук привів його до тями.
Зітхнув полегшено й, знесилений, приліг на ліжко. Радуючись, що то були лише куранти Петропавловської, вернувся знову в Київ, на Україну... Хоч розпинали його і там, ця подорож була як свято серця, як подарунок-плата за всі страждання... Совість його не мучила, коли вернувся до Петербурга. Був, правда, жаль, що так повівся із гімназистом, який сердечно прагнув з ним познайомитися в Мошнах, почуть від нього слово... Прислав листа із Києва. Юнак, а так глибоко й щиро збагнув його поезію, його зболілу душу!.. Вже рік минув, а й досі стоїть той лист перед очима — бери й читай.
"...Ці три побачення, як три зорі, як віра, надія і любов, будуть моїми керівниками в житті..."
"...Давно вже я присвятив своє життя вивченню Ваших, творів, витканих із горя та печалі й підбитих гнівом, — труд, для якого мало життя, над ним мають працювати віки й нащадки. Кілька років я збираю Ваші твори, вишукую в усіх Малоросійських бібліотеках, перериваю шафи — і праця моя часто увінчується успіхом. Останній твір, добутий мною, є "Сон", ця геніальна сатира, що так влучно відбила в собі пороки петербурзьких придворних вельмож, що так грізно карає наших мучителів, розкриває рани нашої України..."
Василь Маслій... Той бісів справник забив йому так баки своїм "усердием", що він образив тяжко таке дитя, таку людину мислячу!.. Ось купить землю, перебереться на Україну, тоді знайде і вибачиться... Щось там не так, з купівлею!.. Вже більше року крутиться на цьому ділі Варфоломій, а віз, як мовиться, і нині там...
Примусив себе підвестися і запалити свічку. Ні, треба якнайшвидше придбати лампу! Добре було б, якби знайшлася така, яку вони колись купили із Штернбергом... Ет, то пусте! Ні Васі тим не воскресиш, ні молодість свою не вернеш...
Одягся повагом, узяв свічник і рушив східцями в свою майстерню. Ноги були важкі й незграбні, так ніби за ніч не відпочили. Ба, навіть стали важчі... І голова якась несвіжа... Мабуть, усе від холоду та ревматизму, який привіз із тих пустель, давно забутих богом... Е-е, ні, так можна геть розкиснути! До біса всі хвороби! Йому ж бо тільки буде... ось за три місяці сорок і сім. Для мудрості найкращий вік!..
Пішов жвавіше, ніби від слів своїх став дужчим. Порипували під ним тужливо сходи... О, Федір вже давненько встав і запалив (бо тепла) грубку! Послухався старий Михайла... А може... той сказав йому?.. Ет, що він міг сказати! Тут всі зимою кашляють, усі носами хлюпають... Ось вирветься на Україну і заживе!.. Збере довкола себе малу громаду друзів...
Ну що ж там монявться Варфоломій! Останній лист від нього прийшов... у вересні, а нині вже зима надворі... Коли б то сам поїхав!..
Узяв портрет свій — в шапці та у кожусі — й довго вдивлявся в нього. Має зробити так, щоб це був твір, картина, а не його подоба чи тінь його. Так, схожості одної мало... Портрет людський — це віддзеркалення скоріш душі, духовний образ...
Різець був ніби з льоду, аж пальці зводив холодом. І мідна дошка — крига.
Рішуче сів до столу, поставив свічку вище, на стосик книг, і — до роботи!.. Мабуть, підмерзло знову. Краплі не барабанили, й з вікна тягло не вільгістю, а льодяним зимовим духом... Ще до весни аж цілих чотири місяці! Щоправда, можна виїхати раніше трохи й мати тепло весняне в березні... В них там у цьому місяці вже сіють!.. Жайворонки дзвенять над полем, мрево стоїть тремтке, пронизане промінням сонця... Що це з його очима? Сльози весь час ізкраю...
Як розвиднялося, прийшов Михайло.
— Трудишся? — спитав він замість привітання.
— Господь робив і нам велів.
— Його не брали хворості.
— Хто зна, хто зна... — всміхнувся. — Чогось-то він недочуває... Бува, так ревно моляться, а він і вухом не поведе!..
— Дай, думаю, зайду до служби, гляну, — перемінив Михайло тему. — Снідать тобі приніс...
— Спасибі.
— Ти ліки пив?
Хотів сказать неправду, але не зміг.
— Ні. Геть забув, — признався.
— З цим не жартуй, — нахмурився, немов хлопчак, хайло. — Барі сказав...
— Що він сказав? — спитав тривожно.
— Треба поберегтися, попити ліки, вилежатись.
— Гаразд. Я ліки питиму, — зітхнув Тарас. — Робити брате, мушу. Без праці я зведусь на пси і справді зляжу...
— Горе мені з тобою, — ніжно обняв його Михайло. А може б, ти пішов до мене жити?
— Ні, ні, — сказав рішуче. — Я вперше, брате, за все життя отак собі... — обвів майстерню поглядом.
— Чого ж тоді шукав собі дружину?
— То зовсім інше діло. То вже сім'я... Згадав Ликеру і спохмурнів.
— Ти й досі її кохаєш? — тихо спитав Михайло, ніби хтось міг почути.
Змовчав. Не знав і сам. Була якась бездонна пустка талі, де колись витала його Ликера, й невтихлий смуток.
— Вибач... — торкнувся знову його плеча Михайло, що був також старим невдатним парубком. — Як видно, нам з тобою не доведеться по-людськи жити...
— Вирвуся із Петербурга, поставлю хату біля Дніпра й женитимусь! — сказав Тарас. — Ткаченко мене в Полтаві женить.
— Еге, еге...
— Не віриш? Він там одну був напитав!..
— І що?
— Давно не пише. І карточки її не шле...
— Напевно, уже засватана. Чи гарбуза дала важкого вельми...
— Тіпун тобі, Михайло, на язик! Помовчали, посумували.
— Бери скоріше снідай, бо захолоне! — схопив Михайло кошик, з яким прийшов.
— Спасибі.
Прибрав хоч трохи місця на столі й пішов помити руки.
— То я побіг. Увечері загляну ще, — запоспішав Михайло.
— І що б я тут робив без тебе!.. — вдячно гукнув йому. Невдовзі прибіг іще один сердечний друг — Григорій Честахівський. Засапаний, впав на диван, засяяв сонцем усмішки.
— А кажуть, ти захворів...
— Куліш сказав?
— Та ні. Барі. Зустрів його в театрі... Ледь дочекався ранку... А ти собі нівроку!
— Підстрибую, — сказав Тарас.
— Ти снідав?
— Тут Михайло недавно був, приніс мені гаряченького... Що в світі чути? Воля вже скоро буде?
— Як видно, дуже панам не хочеться її давати людям. Знай тягнуть, тягнуть!..
— Може, то все обман? — подумав Тарас уголос. — Щоб ошукати дурнів? Почують, хто чим дише, — й по голові, по голові!..
— Це надто підло навіть і для міністрів... — сказав Григорій. — Цар же пообіцяв...
— Цар, цар! — скипів Тарас. Не міг спокійно чути цього бридкого слова. — В цареві зло! Цар — то уже неволя, гніт. Назви мені такого, щоб він стояв за правду, за рівність всіх, за щастя свого народу!
— Ану їх, батьку, к бісу... — безжурно мовив Честахівський. — Чи нам немає чим клопотатися?.. О, геть забув! "Буквар" твій вже дозволив духовний цензор!
Тарасові ця новина була цілющішою од всяких ліків.
— Справді? Й псалми пройшли?
— Напевно. Бо про купюри мені ніхто нічого не говорив.
— За це не гріх і випити!
— То, може, збігати та принести?
— Не можна. Я нездужаю...
— Таки Барі не обманув... — притих Григорій. — Що ж ти мене морочиш, батьку?
— Барі не бог, — наїжився. — Почни їх тільки слухатись, тих лікарів, то й жити буде ніколи.
— Він доктор медицини! А це не жарт.
— У нас був лікар у Новопетровському, — всміхнувсь у вуса. — Тільки прийде недобра звістка, що їде наш батальйонний командир, одразу всіх, кого не можна йому показувати, — до лазарету, в ліжка!
— Ти першим біг, звичайно, в ті райскі кущі?
— Дивно, — сказав Тарас роздумуючи, — та я ніколи там не ховався... Влазив у свій мундир парадний і йшов на плац, на ту страшну голгофу...
— Чому?
— Не знаю... Певно, боявся себе принизити ганьбою втечі...
— Досі ти не розказував мені ні разу про ті часи.
— Минули, й слава богу!..
Григорій взяв зі столу дошку з його портретом і запитав:
— Ти й досі б'єшся над цим своїм поличчям?
— За вісім днів скінчити мушу.
— А що таке?
— В суботу в Артемовської велика учта, і я вже їй пообіцяв відбиток цього портрета.
— Ти сам підеш?
— Не знаю...
— Тоді і я з тобою! Як джура, як тілохранитель, — поклав портрет.
— Спасибі...
Увага ця була йому приємна, та навівала сумні думки. Відтоді, як він упав недавно посеред вулиці (земля йому схитнулась і попливла), Микешин, Честахівський та Лазаревські не відпускають його самого в місто, хтось з ним іде. Круневич каже — серце... То лікар теж, знайомий по Оренбургу. Щоправда, стрілися вже тільки тут, у Петербурзі..
— ...Кажу, що треба мені вже йти! — гукнув Григорій.
— Чую.