У фашистів під час війни не вистачало кольорових металів, і вони переплавляли на зброю навіть високохудожнє литво. Але їм і це не допомогло.
ВТІКАЧІ У ВІТРИНІ
Майже чверть віку Іван Йосипович Попов працював у Дніпропетровському крайовому історичному музеї. Він виконував там усяку роботу: був муляром, вартовим, кочегаром.
До Жовтневої революції та в перші роки її вся сім'я Попова — дружина й три дочки — жила при музеї, в підвальному приміщенні. Вони й розповіли мені, як Дмитро Іванович Яворницький переховував у вітрині музею двох революціонерів.
— Наша мати,— розповідали сестри Марія та Ольга Попови,— нишком від нас і сторонніх людей готувала страву і щодня носила її нагору, в музей. Ми зацікавилися і одного разу спитали її:
"Мамо, кому ви щодня носите нагору обід?" "А навіщо вам це знати?" — невдоволено сказала мати.
"Та так, цікаво",
"Ви, дівчата, ще молоді; коли станете більші, тоді й більше знатимете",— ухильно відповіла мати.
Коли сестри стали дорослими, вони наважилися нагадати батькам про ті обіди.
Старі переглянулися між собою, всміхнулися.
— І не забули ж!
Іван Йосипович розповів їм тепер, кому готувалися ті обіди і чому їх таємно носили нагору.
Одного разу Дмитро Іванович закликав до себе в кабінет Івана Йосиповича, щільно причинив двері й сказав йому:
— От що, Іване, я хотів з вами тут, наодинці, поговорити. Справа дуже серйозна.
— Слухаю вас, Дмитре Івановичу.
— Я сховав у музеї двох утікачів. Обидва вони — більшовики. Їх розшукують білогвардійці: знайдуть — знищать Зрозуміло?
— Зрозуміло, професоре.
— Я одкрив вам велику таємницю. Бережіть її, Іване Йосиповичу, бо довідаються — нам те ж буде.
— Можете довіритися, Дмитре Івановичу, не підведу.
— Тоді ходімо.
Дмитро Іванович повів Попова в музей і показав велику вітрину під склом, яка стояла поблизу кабінету директора за каретою Катерини. У вітрині були вивішені розкішні українські килими, а за килимами ховалися втікачі.
— Думаю, що це найбільш надійне й безпечне місце,— сказав професор.— Як ви гадаєте?
— Та тут і гадати нічого, кращого місця не знайти. Дмитро Іванович витяг ключ з кишені, відімкнув вітрину.
— Ану, хлопці, виходьте звідси, годі вам нудитися! Вітрина тихенько відчинилася, і з неї вийшли два молодики.
— Знайомтесь, хлопці,— відрекомендував їм Яворницький,— це вартовий музею Іван Йосипович Попов. Можете йому вірити, як мені. З цього дня він або його дружина Уляна Карпівна будуть приносити вам їсти. А там, як стихне "завірюха", я вас виведу надвір, та й підете своєю дорогою.
Хлопці повеселішали. Познайомилися з вартовим.
Попови щодня носили їм снідати, а потім, годині о п'ятій, коли відвідувачі залишали музей, несли обід.
Удень ці люди сиділи у вітрині, а вночі ходили з Поповим по музею, розминали ноги.
Днів через десять у місті заграв військовий оркестр. Іван Йосипович кинувся на вулицю і швидко повернувся назад.
— Чуєш, як грають марш? — весело сказав дружині.
— Чую! А чиї ж то грають?
— Як чиї? Наші, червоні, прийшли в місто. Тепер час і хлопців на волю випускати.
Згодом у музей прийшов і Дмитро Іванович. Він звелів Попову відчинити вітрину й випустити з неї тих, що переховувалися.
— Шкода, що ми не запам'ятали прізвищ цих товаришів,— сказали сестри Попови.— Можливо, вони живі й, прочитавши ці рядки, відгукнуться.
А нещодавно Г. Ф. Ватченко повідомила, як Д. І. Яворницький рятував у музеї двох більшовичок — Федору Дорофіївну Лукашенко-Шведову та Оксану Чернову. Це було влітку 1917 року.
— Якось у жовтні з Оксаною Черновою,— згадувала Шведова-Лукашенко,—— ми одержали листівки, для розповсюдження їх серед солдатів. У нагірній частині міста за нами ув'язався шпик. Дійшли до гірничого . інституту. Що робити далі? Щоб якось збити з сліду шпика, ми швиденько зайшли у краєзнавчий музей прямо до директора Яворницького, який на запитання шпика: "Що то за дівчиська?" — не вагаючись, відповів: "Це працівники музею".
Пізніше в музеї переховувалася й нелегальна література, листівки, призначені для солдатів, що жили в Феодосіївських казармах.
Своїми діями стариш професор Яворницький ризикував, але не боявся поліції" та її агентів. Цим самим в якійсь мірі допомагав тим, хто йшов проти монархії.
Є переконливі свідчення, що Д. І. Яворницький допомагав і іншим політичним діячам. Дослідниця Марія Шубравська за допомогою) М. Є. Гончарова виявила в Донецькому обласному партархіві цікаві факти про зв'язки Д. І. Яворницького з робітником легендарної "Брянки" — революціонером Григоріем Федоровичем Ткаченком-Петренком, який в 1905 році очолював у Катеринославі страйк робітників. За те, що він зберігав нелегальну соціал-демократичну літературу, сидів у тюрмі, а потім перебував під особливим наглядом поліції. Щоб зникнути з недремних очей жандармів, він, очевидно, за допомогою і порадою Яворницького, почав поблизу Дніпра провадити археологічні розкопки. Все те, що йому щастило знайти в могилах, він приносив до музею і передавав вченому-археологу Яворницькому. Не раз металург-революціонер у кабінеті Яворницького розмовляв з ним про гірку долю трударів, консультувався з ним про археологічні методи дослідження і, як сам про це згадує, "от него многое почерпнул". У своїй передсмертній записці і з катеринославської тюрми в січні 1909 року Г. Ф. Ткаченко-Петренко просить, щоб всі археологічні знахідки віддали Яворницькому в музей ім. Поля.
ДОЛЯ "КОБЗАРЯ" З АВТОГРАФОМ ШЕВЧЕНКА
Перед Великою Вітчизняною війною в Дніпропетровському крайовому історичному музеї було приділено для експонатів, пов'язаних: з іменем Тараса Шевченка, спеціальну вітрину. Серед експонатів був і рідкісний "Кобзар"
Т. Г. Шевченка в темно-коричневій палітурці, видання 1860 року.
Для Яворницького ця знахідка була чи не найбільшим скарбом, бо на першій сторінці "Кобзаря" — власноручний напис поета: "Марії Степанівні Козачковській з чоловіком та дітками".
Наприкінці книжки вклеєно листи Т. Г. Шевченка, які посилав він з Орської фортеці до свого близького друга Андрія Осиповича Козачковського .
Як попав цей "Кобзар" до музею? Тут цілий калейдоскоп пригод. Ось що розповідав про це Дмитро Іванович Яворницький:
— У базарні дні я любив ходити на ринок. Там я бачив приїжджих селян, прислухався до їхньої мови, заглядав до крамниць знайомих букіністів, придивлявся, чи не трапиться де часом якась історична книжка чи музейна річ. Мені щастило. Одного разу я натрапив на цінний архів часів Катерини II, який стосувався історії місцевого краю. Це було 1927 року. Повертаючись додому, я зайшов до приватної крамниці купити пару оселедців. Крамар зважив оселедці, вирвав з якоїсь грубої папки аркуш зеленуватого паперу й загорнув у нього мою покупку. Мені впав у очі колір паперу й письмо на ньому. Проглядаючи написане, я одразу ж збагнув, що це важливі архівні документи. Тоді я витяг з кишені два карбованці й купив у продавця весь архів, який складався з двох грубих папок.
Пізніше цей матеріал професор Д. Яворницький опублікував окремою книжкою під назвою: "До історії степової України".
Отак само він натрапив і на "Кобзаря" з автографом Тараса Шевченка. Зайшов на той же базар, тільки не до торговця оселедцями, а до книгаря, що торгував старими книжками.
— Ну, що у вас новенького? — як завжди весело спитав Яворницький.
Книгар мовчки підвівся з стільця, дістав з верхньої полиці книжку й подав директорові музею.
— Подивіться, Дмитре Івановичу, на цю стару книжку, може, вона вас зацікавить.
— Давайте, подивлюся.
Глянувши на книжку, Яворняцький мало не скрикнув: до його рук попав справжній скарб. Мало того, що "Кобзар" мав дарчий напис самого Тараса Шевченка,— в ньому були підклеєні листи поета з Орської фортеці.
— Скільки ж вам дати за це?
— Двадцять копійок!
Д. I. Яворницький витяг з кишені двадцять копійок, вpyчив їх книгареві й, потиснувши на прощання руку, пішов, не оглядаючись, додому. Власне, не пішов, а полетів, бо така цінна знахідка навіть йому не часто потрапляла до рук.
Розглядаючи дома "Кобзаря" та листя Тараса Шевченка до лікаря А. О. Козачковського, вчений, зрозуміло, цікавився, як це "Кобзар", що був, безперечно, власністю переяславського лікаря Козачковського, попав на катеринославський базар.
Але вченому не поталанило тоді встановити це. Тоді я звернувся листом до внука А. О. Козачковського Андрія Йосиповича Козачковського, який учителював у Переяславі, й попрохав його сказати з цього приводу своє слово.
Ось що відповів мені А. Й. Козачковський:
"Мій дядько, Іван Андрійович Козачковський, полковник старої армії, після війни 1914 — 1918 pp. жив деякий;
час у Переяславі, а у вересні 1919 року виїхав додому — в Севастополь. В дорогу взяв з собою подарований колись. дідові "Кобзар". Дядько добрався пароплавом до Катеринослава, потім пересів на поїзд. На станції Синельникове на цей поїзд наскочила банда махновців і пограбувала його "Кобзар" лежав у невеличкій дорожній скриньці.
Звісно, махновці найменше цікавилися книжками, і, мабуть, цей "Кобзар" пішов по руках.
Дядько мій, у чому стояв, добрався до Севастополя і незабаром там помер. Наскільки я пригадую, книжка була в червоній палітурці. В кінці книжки вплетено два листи (на цигарковому папері), які писав Тарас Шевченко моєму дідові із Орської фортеці. Ці листи опубліковано...
З пошаною А. Козачковський
Який шлях пройшов "Кобзар" Тараса Шевченка, поки потрапив до Катеринослава,— важко сказати. Згаданий вище книгар купив його за безцінь в замурзаного хлопчиська, який бігав по базару й вигукував: "Кому "Кобзаря", дешево віддам!"
Дмитро Іванович довго зберігав заповітну книжку в себе дома, а потім приніс її в музей і поклав у вітрину.
З особливою любов'ю збирав професор Яворницький усе, що стосувалося життя й творчості поета. Поряд з "Кобзарем" у вітрині лежали також інші документи.
Найцінніші з них були — автобіографія Кобзаря, яку написав Т. Г. Шевченко 1860 року російською мовою, а біля неї — лист з Борзни від П. О. Куліша, доданий до цієї автобіографії і надісланий до катеринославського приятеля П. І. Зуйченка . Були там і оригінали документів про заслання Тараса Шевченка та лист поета до свого побратима — артиста М. С. Щепкіна.
1909 року видано книжку Д. І. Яворницького під назвою "Матеріали до біографії Т.