Чим завершилося це "вигнання Духу" з свідомості, з книг, з термінології, з виховання, з поезії — ми тепер гірко усвідомлюємо. І в цій диверсії, можливо, більше лихо, аніж у розгромі сільського господарства. Більше того, саме обездушеиня людини привело її до байдужості, до зневіри у вартісність праці на землі.
І вічно стоїть переді мною жахливе запитання: якщо отакі космічні "ін’єкції" жорстокості та безумства, убивств і безжального маніпулювання долями народів, якщо феномени Гітлера й Сталіна не пробудили Землю до тверезої дії братання, пошуку спільного критерію буття, творчого повстання супроти засилля антикультури та мілітаризму — то де та сила, де те ладування, що спроможні вивести мислячу істоту з прадавнього інферно-пекла?..
Та повернемося до моїх дитячих літ. Що найбільше запам’яталося в четвертому, п’ятому, шостому, сьо-мому класах?
Книги. Духовне джерело розуму й любові, що текло з вічності у вічність. Я поглинав той напій мудрості невпинно, невтомно, ігноруючи оцінки критиків чи вчителів. У мене була своя шкала вартостей, мабуть, вона є у кожної дитини, тільки дорослі швидесенько її замуровують цеглинами догматів, упереджень, попереджень, заборон. Наприклад, автор книги може торочити про велич або героїчність того чи іншого персонажа, а юна душа читача відчуває, що це брехня, що "герой" оповіді далеко не герой, а може, навпаки — убогий пристосу-ванець і підлотник. Найбільше мені припадали до серця книги про романтичних і мужніх шукачів небувалих країв та подвигів. Разюче запам’яталися на все життя герої повісті Жуля Берна. "Таємничий острів", епопея капітана Немо — ціла енциклопедія мудрості, відваги й людяності. Загадка впливу книг французького генія хіба розгадана досі? Гадаю, що сила того впливу у глибинній щирості автора, у повнокровності творчої думки. Книги Жуля Верна — не вигадка, не міраж, його герої живуть в ноосфері людства, може, реальніше, ніж деякі так звані "живі" люди.
Ми, діти, гралися в фантастичні пригоди, наслідували героїв романтичних книг. Навіть цуценя, подаро-ване мені в день народження, я назвав Топом на честь знаменитого пса з "Таємничого острова". До речі, доля мого улюбленця завершилася трагічно. Від’їжджаючи в сорок першому році з Буртів, ми залишили вже дорос-лого Топа добрим людям. Під час окупації Топ накинувся на німецького офіцера, схопив за халяву чобота, і той застрелив його з парабелума…
Окрім книг, у пам’яті закарбувалися яскраві спогади про досліди на уроках фізики, хімії. Фізику у школі викладав чудовий учитель Артем Михайлович Шкляр, хімію — його дружина Ніна Іванівна. Він був самовід-даний до божевілля: костюм його вічно мав на собі знаки дослідів та експериментів — руді плями від вибухів, спалахів, кислот. Ми розкладали воду на кисень і водень, наповнювали повітряні кулі, запускали гігантських зміїв у піднебесну височінь в час грози, вивчали тиск сонячних променів, майстрували самі мініатюрні радіо-приймачі та електромоторчики. Ясна річ, що навіть ледачі та тугодумні учні любили Артема Михайловича, хоч і отримували "посередньо" чи "дуже погано". Гай-гай! Відтоді я не зустрічав учителів такого польоту, такої щирості, такої людяності…
Та понад тим ткалося марево мого втаємниченого життя, куди ввійти не міг ніхто. Там шуміли очерети над ставом, там співали нечутну пісню вусаті ячмені у степу, там привітно миготіли зорі, закликаючи в далеку, у вічну стежку пригод і радісних зустрічей, там знову й знову приходив у світлицю дитячого серця таємничий супутник і наставник, готуючи юну душу до тяжких, складних стежок прийдешнього, розкриваючи смисл і призначення минулих доріг…
ОЙРА-ХАН НА ЗЕМЛІ
Лежав на шляху кізяк. Жук-гнойовик доповз до нього і заходився порпатись. А неподалік на квітах бджола смакувала солодкий нектар. Побачивши жука, гукнула:
— Гей, брате, чи охота тобі в гнояці ритися? Ходи до мене, спробуй нектару квіткового. Як вип’єш краплю — до смерті не забудеш! І вже нізащо до бридоти своєї не повернеш…
Жук поворушив вусами, зітхнув докірливо і так ска-зав:
— Знаю, що добрий нектар у квітки. Та хтось пови-нен очищати гнояку на Землі. Якби не моя праця, то все довкола потонуло б у бридоті. Неси свій мед, проте не заважай мені…
Про Землю Ойра-хан оповідав Марічці таке:
— Мій літальний пристрій зупинився на Карпатських горах. Я відчув незвичне тяжіння, побачив чужі для мене зелені рослини, холоднувате блакитне небо, хвилі синіх вершин. Щоб знати, як діяти в цьому світі, треба було побачити тутешніх розумних істот, тварин, будівлі, вивчити звичаї, спосіб спілкування, рівень куль-тури й освіченості…
— Ойра-хане…
— Що, Марічко?
— А ти прибув таким, як тепер? У твоєму світі люди такі самісінькі, як у нас?
— Ні, дитино. У нас цілком відмінний світ, інші тіла, природа, звичаї…
— А як же ти став ось таким?
— Я змінив себе пізніше, коли побачив і пізнав форму людей.
— Ой, обманюєш! Хіба можна змінити тіло?
— Чому б і ні, Марічко? Навіть на Землі є тварини, котрі, втративши кінцівку або хвіст, одразу ж виро-щують втрачене знову.
— Я знаю! Ящірка вміє так робити!
— От бачиш! А ми в своєму світі навчилися міняти форму обличчя, рук, ніг, вирощувати крила, набувати образу істот з інших світів.
— Ой, як цікаво! І ти міг би полетіти?
— Атож!
— Покажи мені, Ойра-хане! Хочу видіти, як ти летиш!
— Гм. Хіба тобі не досить ілюзій? Ти ж бачила, як я літаю над ареною…
— Я хочу направду, а не в ілюзії…
— Добре, Марічко! Ти зможеш побачити все-все, що я вмію, але тепер оповім, що було зі мною далі. Ко-ли я вийшов назовні з апарата, то був страшенно вражений. Пам’ятаєш, коли ми проїжджали з цирком гірськи-ми плаями, то милувалися водоспадом. Потік ревів, бризкав піною, стрибав по камінню, іскрився веселкою в променях сонця…
— Пам’ятаю, Ойра-хане…
— А взимку вода замерзає. Потік зупиняється, водограй щезає. Зникають веселкові барви, нема прагнен-ня води, дзвінкої пісні джерела. Так от — подібне відчуття замерзлості, закрижанілості виникло в мене, коли я ступив па Землю. Повільний, тягучий плин часу, непорушні рослини, вайлуваті, напівсонні тварини. Лише пта-хи трохи розбивали загуслість, ширяючи в небі. Та ще в око мені впала краса гірських квітів. Зовні вони були непорушні, але в суті своїй пломеніли, як правдивий вогонь. Ти розумієш, про що я мовлю, Марічко?
— Я стараюся, Ойра-хане! Ти говори, говори…
— Неподалік від місця приземлення паслася отара ягнят. Там я побачив кількох чабанів. Деякі впали на землю, декотрі стояли на колінах і невпинно кланялися…
— Хі-хі! Може, вони прийняли тебе за янгола Божого?
— А так, так, Марічко! Проте спочатку я не розумів, що все це означає. Чому вони перебувають у таких дивних позах приниження й страху. Я хутко вивчив закономірності довколишніх форм, тіл, будову, зв’язки, барви — і змінив своє тіло за взірцем тих людей, котрих зустрів…
— Ой, як цікаво! І страшно! Я б теж злякалася, якби не знала того, що ти оповів тепер. А яким ти був пе-ред тим? У якій формі?
— Згадай вогонь. Багаття нібито одне й те ж саме, але язики полум’я невпинно міняються, іскряться, танцюють. Така багатоявність, багатоликість дозволяє істотам нашого світу одразу пізнавати безліч явищ і по-дій у поєднанні, у спільності. Ти розумієш, Марічко, те, про що мовиться?
— Може, не розумію, а… відчуваю, мій друже…
— Чудово. Це ще краще, ніж зрозуміти. Так от… Щоб уподібнитись людям Землі, я ніби вводив потік вогню у річище, у загуслий час і простір. Я "замерзав", Марічко…
— Тобі було боляче?
— Мені було дивно. Ніби незримі нитки сповивали моє тіло, серпанок спадав на очі, вуха, відчуття. Світ ставав глухий, далекий, чужий, незбагненний. Пізніше, коли мені пощастило подолати цю відчуженість, при-йшла полегкість, а спочатку на душу навалився невимовний тягар. Проте я ж сам ішов на стежку добровільної жертви, а тому земний полон став необхідністю. Я знищив свій летючий корабель і рушив униз, в долину…
— Як то знищив? Навіщо?
— Здобутки далеких світів не можна залишати істотам, котрі ще не здатні їх створити чи зрозуміти. Та-кий закон моєї планети. Тому я перетворив корабель у хмарку газів.
— Як страшно! А що ж тепер, Ойра-хане? Ти навіки залишишся тут? Не повернешся додому?
— Зможу, Марічко, вернутися. Я залишив зародок мого корабля.
— Зародок? Що це таке?
— Ніби яйце. Ти ж знаєш — дорослий птах зносить яєчко, а в ньому вже є зародок майбутньої істоти, подібної до своїх батьків…
— Так то живе…
— Ми навчилися робити те ж саме для машин. У малесенькому яєчку дрімає вже готовий корабель, його подоба. Коли я захочу, за моєю командою яєчко почне рости і перетвориться у велетенський зоряний корабель. Тільки зародку потрібна речовина, своєрідна "їжа" — метали, камінь, повітря…
— Ух ти! Все як у казці. Яйце-райце! А що ж було далі з тобою?
— Надвечір я спустився до густих лісів. Іти було важко, незвично, бо тяжіння у нашому світі відсутнє: там можна літати, миттю проникати на будь-яку відстань, просочуватися крізь тверді перепони. Тут, на Землі, кожен крок давався мені з болем і напругою. І я збагнув, що це теж має велике значення. Якщо в цьому світі сягнути космічного рівня, високої думки — такий здобуток піднімає людину до казкової могутності. А втім… ти ще не зрозумієш, про що я мовлю. Постараюся говорити простіше… Стіна ялиць і смерек оточила мене три-вогою і сутінками. Щось величне, але й сумне було у замислених краєвидах. Незабаром серед темряви заясніло багаття, воно танцювало на високій скелі над потоком і здалося мені рідним створінням. Я попрямував туди і побачив людину, подібну до вівчарів, що впали переді мною на коліна. Проте цей зустрічний поглянув на мене без страху, а привітно й дружньо.
— Хто він був, Ойра-хане?
— Гірський леґінь. Опришок. їх люди називають розбійниками… люди, котрі мають владу на Землі…
— Йой! А він тебе не зобидив?
— Навпаки, я відчув у ньому високий розум і достойність. Він мовчки показав на плескатий камінь біля багаття, запросив сідати. Я сів і зацікавлено розглядав його, а він — мене. Побачивши, що на мені тоненьке вбрання, чоловік дістав з своїх припасів теплу вовняну одежину і запропонував, щось гостинно сказавши при цьому. Я відмовився, давши знак, що не замерзаю.