Здавалось, вони пливли в ній. Два вогники — один попереду, а другий позаду — своїм світлом порушували темряву ночі.
Раптом спереду зашаруділо, і перед розвідниками з'явились дві постаті на лижах.
У повітрі прозвучав незнайомий голос.
— Гу даг! (Здорові були.)
РОЗДІЛ XVI
Кремезна людина середнього росту стояла на лижах перед Лейте і простягала до нього руку.
— Де гледер мей мегет о се дем ї'йен. Вем ер ді? Вур кеммефра? [Я дуже радий вас бачити. Хто ви? Звідки ви йдете?]
— Привіт! Привіт! — привіталися розвідники з "Лахтака".
— Ми дуже поспішали, щоб зустрітись з вами — сказав Вершомет.
— Йей форштор дем іке! Йей ер норшкер! [Я вас не розумію! Я норвежець!] — відказав той же кремезний чоловік.
Другий стояв біля нього мовчки.
Так само мовчки стояв перший момент і Лейте. Він прислухався до мови незнайомого і не зрозумів її. Ясно, що це був не англієць. Проте це ще не значило, що він не знає англійської мови. І старий моряк звернувся до незнайомого по-англійському:
— Ми радянські моряки. В кригах стоїть нащ пароплав. Хто ви?
Незнайомий теж одразу перейшов на англійську мову.
— Я — капітан Олаф Ларсен, норвежець. Моя шхуна "Ісбьорн" загинула, розчавлена кригами. Екіпаж вибрався на цей острів.
— Від імені капітана "Лахтака", так називається наш пароплав, — пояснив Лейте, — і всього екіпажу прошу завітати до нас. До пароплава лише п'ятнадцять хвилин ходу.
— Дякую, — сказав норвежець.
Його товариш кашлянув, наче теж приєднався до розмови.
Усі шестеро повернули назад до пароплава. По дорозі норвежець розпитував, чи довго вони в кризі і що за пароплав "Лахтак", скільки на ньому людей. Лейте відповідав коротко, бо в темряві, йдучи на лижах, розмовляти було не дуже зручно.
— Оскаре Петровичу, — звернувся Стьопа до Лейте, — спитайте їх, як цей острів зветься.
Лейте виконав просьбу юнги і через хвилину відповів:
— Вони не знають, як він зветься, бо в них немає карти цієї частини моря. Але вони його називають островом Полярної Ночі.
— Оскаре Петровичу, — знову заговорив юнга, — дозвольте мені випередити вас хоч на дві-три хвилини і сповістити товаришів про нашу зустріч.
— Гаразд, поспіши разом із Кртоваєм! — дозволив боцман, радий хоч на кілька хвилин раніше сповістити Кара. — Скажіть: норвежець. Не балакучий. Знає англійську. Шхуна загинула. Екіпаж зимує.
Юнга й матрос поспішили обігнати решту лижників. Це їм удалося легко, бо Лейте і Вершомет ішли поволі, а в ногу з ними посували і норвежці.
Вони випередили своїх гостей майже на п'ять хвилин. Стьопа докладно відрапортував Карові про розвідку, і Кар звелів приготувати у приміщенні вечерю та все необхідне для зустрічі несподіваних гостей.
Аж ось із темряви виринули Лейте, Вершомет і норвежці.
— Ура! — привітали моряки з "Лахтака" своїх гостей.
Кар відрекомендувався, потиснув обом гостям руки і запросив їх на пароплав.
Норвежці відповіли на привітання і щось сказали один одному. Зійшовши на палубу, капітан Ларсен заговорив по-англійському і представив Карові свого супутника, як льодового лоцмана Ландруппа.
— Ми знайшли, очевидно, одного з ваших товаришів, — сказав Кар капітанові Ларсену і розповів про людину, що впала з тороса.
— О! Ельгар! Це наш матрос-мисливець Ерік. Він ходив полювати звіра. Коли сховався місяць, ми запалили вогонь, щоб допомогти йому повернутися назад. Він казав вам про нас?
— Ні. Він лежить непритомний. Ми вже подали йому допомогу.
Норвежці зразу ж пішли до товариша. Саме в цей час поранений розплющив очі й опритомнів. Капітан Ларсен сказав йому кілька слів. Поранений відповів. Їх розмову розумів лише Ландрупп, бо говорили вони по-норвезькому.
Ларсен обернувся до Кара.
— Матрос дуже вдячний своїм рятівникам. Він просить перенести його до нашого табору на острові.
Почувши це, Запара став рішуче заперечувати:
— В його стані це ніяк неможливо. Йому потрібно принаймні тиждень пролежати нерухомо тут, у нас. А може й більше. Спитайте, — звернувся гідролог до Кара, — чи є у них лікар. Коли є, то нехай швидше приходить сюди.
Капітан Ларсен відповів, що лікаря у них немає, і погодився, щоб матрос залишився на пароплаві.
За чаєм норвежець коротко познайомив Кара з своєю історією.
Шхуна "Ісбьорн" два роки тому вийшла з Норвегії в Полярне море промишляти на морського звіра. Пройшовши понад південними берегами землі Франца-Йосифа, "Ісбьорн" потрапила в Карське море. Ларсенові вдалося пройти далеко на північ, але незабаром шхуну затерло кригою. Це сталося на північний схід від острова Шмідта. Цілий рік бідолашних мореплавців тримало в кризі. Наприкінці другого літа в кризі з'явилось чимало розколин і ополонок. "Ісбьорн" удалося скористатися
3 цих розколин, і вона рушила на південний схід, щоб пройти до азіатського суходолу. Але незабаром почалися морози, і шхуна знову спинилась у непоборних Для неї льодах. Вона почала дрейфувати. Пізньої осені морські течії занесли її разом з кригою до берегів цього острова, і тут крига розчавила шхуну. Екіпаж у складі дванадцяти чоловік висів на острів. У північно-західній частині острова вони влаштували табір, збудувавши невеликий будинок і поставивши намети. Під час загибелі шхуни їм пощастило врятувати харчі й одяг, а також шлюпку. Тепер вони чекали літа, щоб рушити пішки або шлюпкою на південь.
Лейте, слухаючи оповідання норвежця, переказував його товаришам.
Вчора норвежці вирішили, незважаючи на полярну ніч, вийти пополювати. Матрос-мисливець Ерік Олаунсен зійшов на кригу й одбився від них. Коли місяць зайшов, вони запалили вогонь, щоб показати йому дорогу Несподівано побачили одвітний вогонь і ракети.
Кар в свою чергу докладно поінформував норвежця про пригоди "Лахтака" і запропонував з'єднатись, щоб спільними силами вирватись з крижаного полону.
Норвежець коротко й сухо подякував.
Одночасно з'ясувалося, що у норвежців теж немає радіостанції.
Після короткого відпочинку Ларсен та його супутник попрощалися з екіпажем "Лахтака" і зникли в темряві. Стьопа не вийшов на палубу їх проводити: він сидів біля матроса-мисливця Еріка Олаунсена.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ЕЛЬГАР
РОЗДІЛ І
Світанки довшали. З одинадцятої години ранку на небі зникали зорі. Моряки нетерпляче чекали сонця. Полярна ніч кінчалася.
Навесні в Арктиці лютують найдошкульніші морози, але, сподіваючись сонця, екіпаж "Лахтака" на них уже не зважав. Стомлені темрявою люди раділи цим морозяним світанкам.
І ось, нарешті, прийшов довгожданий день. Це було на початку березня. Кар заздалегідь попередив, що того дня, якщо стоятиме ясна погода, вони побачать сонце.
Перед полуднем на палубі зібралася вся команда
"Лахтака". Ерікові Олаунсену теж допомогли вийти з кубрика. Це вперше після хвороби він вийшов на палубу. Норвежця посадили на ящик з-під тросів. Він вдихав свіже повітря і чекав радісної події: сходу сонця. Олаунсен виглядав мужньою людиною років сорока. Обличчя у нього заросло бородою. Хутряна шапка зсунулась на чоло, і з-під неї дивились тверді і, безперечно, чесні очі. Впадала в око худорлявість цієї людини.
Біля норвежця стояв Стьопа. Він не відриваючись стежив за обрієм.
Кар і Запара на капітанському містку готувались до астрономічних спостережень.
Торба зібрав решту моряків навколо себе і весело розповідав напіванекдотичну пригоду — як він і його приятелі продавали в якомусь порту ведмедя:
— Плавав я тоді на маленькому криголамі "Свистун". Улітку стояли ми в ремонті. І от на другий чи на третій місяць, — говорив поважно й неголосно механік, — команда підводного човна, що стояв у доку поруч "Свистуна", запросила нас на вечірку. Там наші хлопці розійшлися, почали виступати з промовами. От один і каже: "Взаємно запрошуємо наших господарів наступного вихідного дня до себе в гості". Всі заплескали в долоні, закричали "ура". Підводники подякували й обіцяли прийти.
Вернулись ми на "Свистун" і другого ранку почали думати про зустріч з підводниками. Грошей тоді ми мали тільки що на цигарки. А треба ж почастувати, вечерю зробити таку, щоб довго гостинність нашу пригадували й іншим розповідали. Судком теж грошей не мав. А на берег, у комітет, не ходили, бо прорив у нас був і через те незручно в такий момент просити.
Плавав з нами на криголамі молодий рудий ведмідь. Під ту скрутну хвилину вирішили ми ведмедя продати. Вибрали двох продавців: одного кочегара та одного матроса і послали з ведмедем на берег. Хоч і шкода було розставатися з рудим, але іншого виходу не бачили
Незабаром повернулись наші продавці без ведмедя, але з грішми. Ну, добре. Аж ось за якусь годину після їх повороту чуємо на палубі галас. Вискакуємо, а то матроси й кочегари радісно кричать, а серед них поважно з боку на бік перевалюється наш рудий. Виходить, утік наш Михайло від нового хазяїна і назад повернувся. Зметикували ми тоді: можемо так без кінця рудим Михайлом гендлювати.
Повели його знову на продаж. На цей раз і я пішов. Вийшли на базар, де собаками торгують.
Як побачили собаки нашого рудого, то такий гармидер зняли, що прибіг базарний комендант і прогнав нас звідси. Перейшли ми тоді в той ряд, де живу птицю продають.
З одного боку півні співають, гуси ґелґочуть, а з другого — якісь дідки ходять та канарок у клітках пропонують. Стоїмо ми з нашою "птицею". Підходить височезний громадянин з величезним животом, у зеленому піджаку і синьому картузі Оглядає нашого рудого й купує.
Заплатив, потягнув за мотузок і подався. Ведмідь охоче за ним побіг. А ми теж слідом... Цікаво, чи вирветься рудий, чи ні. Проминули базар, пройшли двома провулочками, перейшли через сквер, де няньки з дітьми сидять, і спинилися на центральному міському майдані. За ведмедем юрба хлопчаків біжить. Та тільки-но задзеленчав трамвай, пробігаючи повз нашого покупця, як рвонув рудий з усієї сили вбік! Його новий хазяїн беркицьнув на тротуар і випустив з рук мотузок. Хлопчаки, що йшли за ведмедем, з верещанням кинулися врозтіч. Рудий, тікаючи, штовхнув якусь громадянку з парасолькою в руках. Громадянка випустила парасольку і з страху зарепетувала не своїм голосом. Рудий, очевидно, злякався і надав пари. Мчить. Народ на вулиці жахається, кидається на всі боки, міліціонер свистить, а ми регочемось, наче в кіно Ігоря Ільїнського або Пата і Паташона дивимось.