Голе і все в стернах, як їжак у колючках. Про те, щоб побігати, вже нема й думки.
Коли батько почав на довгих вилах підіймати снопи, Тарасик побачив цікаву річ. Майже під кожним полукіпком ворушилося гніздо мишенят. Гарненькі такі, манюні. Батько без милосердя топтав їх ногами.
— Диви, скільки цього паскудства наплодилося!
Тарасові до сліз жаль мишеняток. Він схопив батька за руку.
— Тату!.. Що ви робите?.. Вони ж маненькі... Та-ату!
Микита зневажливо сміється,
— Ото дурний! Та вони ж жито трублять!
А потім додає поважно.
— Як мене узяли тато вперше на поле, та почали снопи підіймати. А там мише-ей!.. Так я давай їх бити долонею. Б’ю та й б’ю. Коли це глядь, а у мене рука вся в крові. Об стерно попроколював.
Тарасові дуже сподобалося їхати на снопах: так високо він іще ніколи не бував у житті. Віз хиляється на колдобинах, татко тоді кричать: "Держи-ись!", а Тарас регочеться у відповідь.
Осінь, осінь... І забави у дітей тепер осінні, своєрідні.
Очерет уже твердий, з нього що хочеш, те й зробиш: і дудку, і млинок, і "липку" — щоб на будучий рік черешні звисока рвати, хоч іще, мабуть, не траплялося ніколи на світі, щоби цей причандал долежав у хлопця до наступної весни.
Будяки вже теж тверді — добрі дудки з них виходять. І з бузини, і з болиголова, та мало хіба з чого можна зробити дудку — аби охота! Он із гусячого пера хіба ж такі пищалки виходять! Ого!..
Наспіли груші, яблука по садках — і у хлопців появився зуд, особливий рід сверблячки: ну от свиндить і свиндить, щоб я лук накрасти. І не перестане, поки не врадеш або не заспокоять тобі той зуд іншим способом.
Підманили хлопці й Тараса полізти в садок до діда Семигласа; дуже вже гарні бергамоти у діда Семитаса в садку.
Полізли. Тільки старші ж хлопці взяли на себе функції підбирання, а Тарасові веліли лізти на грушу й трусить. А тут наскочив дід Семишас. Підбирачі вростіч, а Тарас і попався.
— Он-ба хто мій садок обтрусює! Ну-ну!.. Такого гарного батька син — і по чужих садках лазить.
Соромно Тарасові. І особливо за те, що от утоптав у болото честь батька. Оцей же Семиглас частенько приходить до нашої хати в неділю послухати читання — як же ж тепер Тарас дивитиметься йому в очі?
— Ой, дядечку, голубчику! Дідусю рідненький!.. І зроду-віку не буду!.. Ой, і помилуйте!.. Ой, і пожалуйте!..
— Та я тебе бити й не збираюся. Я поведу тебе до батька — він сам знатиме, що з тобою зробити.
— Ой, діду-усечку — бийте вже самі! Бийте, скільки хочете бийте — тільки не ведіть до батенька.
— А що — хіба батько битиме тяжко?
— Стидно мені, дідусечку!..
Щось добре засвітилося в очах старого Семигласа. Не жаль йому того десятка груш, але кодекс вини й кари він розуміє твердо й не ради себе, а ради хлопця мусить завершити цикл.
— Он бач! Тепер так стидно, а по чужих садках лазити, бач, і не стидно.
•* — Я ніколи не лазив, дідусеньку... Це й вперше.
— Та воно й видно, що вперше — прахтики нема.
Хотів іще додати: як будеш удруге красти, то не лізь на дерево.
Жаль дідові хлопця. Охоче пустив би його, як пташину, на волю та ще б і груш дав на дорогу, але — ні. Це ж майбутній громадянин села, а хто ж їх виховає, як не ми, попереднє покоління? І йде старий чоловік, кинув і садок стерегти, щоб дати науку моралі малому хлопцеві, щоб гарна людина з нього вийшла.
А Тарас аж не стямиться від внутрішнього болю. Слізьми обливається, руки дідові цілує. І так діда розжалобив, що той замалим не відмовився від свого громадського обов’язку. Але розуміння повинності перемогло — привів Тараса до хати.
Батько саме були на дворі.
— ’Доров, Грицю!
— Здрастуйте, дідусю.
— Оце привів тобі синка твого прелюбезного — обтрусив мені, враженний син, увесь садок!
Батько Григорій бачить добрі вогники в очах діда і розуміє, що тут діло зовсім не в грушах. Але робить суворе лице й накидається на Тараса.
— Лазив у садок до діда Семигласа!
Тарас не може говорити, бо захлинається.
— Ла-ла-ла-зив...
-1 тобі ото не стидно! Хіба я тебе того навчав? Ну підожди ж ти — я тобі покажу.
Дідові Семигласові стає тривожно — як би обида за поругану батьківську честь не взяла верх і Тарасові не влетіло би зверх норми. І дід починає торгуватися.
— А скільки ж ти, Грицю, хочеш йому дати?
— А скільки влізе! До руки хворостину поб’ю...
Батько теж тільки лякає, але Тарас завмирає від жаху. Та й дідові Семигласові стає страшно. Він непомітно моргає оком батькові.
— Ні, я хочу, щоб ти при мені його вихлостав. Скільки різок даси?
— Двадцять п’ять!
— Нехай на перший раз буде дві з батьківських рук. А вдруге, як попадеться — нехай тоді не здивує: випорю сам і то так, що шкура на ньому облізе.
Тарас нічого не чує, бо його трясе страх. Батько кладе його на дривітню й відміряє йому дві довгих лози.
— Тепер дай чолом дідові Семигласові та подякуй, що я тебе не запарив. Бач які добрі дід Семиглас: ти їх обікрав, вони ще за тебе й заступилися.
Хлипаючи, Тарас припадає до руки діда Семигласа, а той другою рукою гладить хлоп’я по голівці.
— Ну, нічого, нічого. Цить уже, цить... Ти приходь до мене — я тобі й так груш дам. Ну годі вже, годі.
Витягає з пазухи велике червоне яблуко й дає Тарасові. Мала душа розпливається в почуттю вдячності й великим зароком зарікається — не лазити більше по чужих садках.
ХХУП
А от уже й у лісі поспіли груші та кислиці. їздять дядьки у ліс трусити. Хто додому везе сушити, а в кого більшенько — сушню приладить примітивну в лісі та й сушить там.
У старого Желеха є сушня. То він і свої посушить і людям, хто впроситься. То біля Желехової сушні нарід і не переводиться:
одно поїде, друге приїде. І з дітьми майже всі, бо кожному хлопцеві цікаво побувати у лісі. Випросився й Тарас у матері. Правда, довгенько довелося просити — боялися мати відпускати самого.
— Хто й зна... Нікого коло вас там не буде, сама дітвора. А з дядьків хто хоч і буде, так коло сушні ж, йому не до вас... Будеш бігати там сам.
— Я з хлопцями.
— Та ото ж то й біда, що з хлопцями.
— Я вже великий, ма’
— Та великий, що й казать, ну тільки сиди ти лучче дома — спокійніше буде діло.
Але Тарас як пристав, як причепився. Тут і плачі, тут і нарікання, тут чого хочеш. А воно ж таки й справді досадно: всі хлопці побували у лісі, навіть куди-и менші.
— Ма’!.. І Йван їде Гончаренків, і Федьорка Йван, і Смалько. Та всі!.. Ма!.. І я поїду, ма!..
Словом, скінчилося побідою Тараса. Мати дали хліба до торби, сальця трошки, свиту стару. Побіг Тарас до Гончаренків: батько Йвана мав трохи грушок у лісі, то присусідився до Желеха.
Хлопці аж не стямляться від радощів, й прямо місця собі не знаходять. І не всидять. Іван усе смикає батька.
Тату... Дорога далека.
— Та далека, сину...
— Може б уже й їхати?
— Та їдь, коли хоч.
— Так я ж дороги не знаю.
— А не знаєш, то підожди.
Нарешті вибрались. їхали такою дорогою, що хлопці тут не бували: якимись ярами, глинищами. Он два ярки зійшлися й обмили горбик між собою так, що він став вузенький.
— Диви!.. Диви!.. Як ніж!
— А ти пройшов би по ньому? Я б не пройшов.
— А я б пройшов!
— Овва!.. Так би й гепнув.
І все це з піднесенням, з радісним схвилюванням.
Коли прийшло їхати нагору, батько Йванів устав.
-А ви сидіть. З вас там ваги...
Але де ж хлопцям висидіти! Позскакували й побігли ярком уперед.
Ярок вивів у чистий степ. Осіннє сонечко світить лагідно, віз м’яко котиться, здіймаючи легку, прозору куряву за собою. Іванів батько звісив ноги й мугиче якусь пісню; хлопці торохкотять між собою без угаву.
Все тут нове для них, все зупиняє увагу. Он перекотиполе погнало степом.
— Куди це воно біжить?
* — Насіння розтрушує по всьому полю. Самосіянка виходить, — пояснює
Йванів батько.
Коли засинів у далечині ліс, хлопці закричали й заплескали в долоні. Зривалися бігти, бо їм здавалося, що кінь занадто поволі йде. Зморившись, знова сідали на віз. А дядько і не звертає на них уваги: подрімує собі потроху.
От ліс. Спочатку малий, сама ліщина, а далі вже й густіший. Хлопці посмирнішали.
— Ви ж держіться гурту, — повчає дядько Нехвід. — Не відділяйтеся. Бо в лісі легко заблудити. Особливо, як хто непривищний.
— А вовки тут єсть? — несміливо питає Йван.
— Аякже! Вовків тут скільки хочеш.
Згадка про вовків трохи збила гарячки з хлопців. Вони вже з острахом поглядають у гущавину — а що, як вискочить?
От і сушня. Коло неї кілька хлопців різного віку. Тарас із Іваном живо вплуталися в усю повноту лісового життя — і почалось раювання.
Справді у лісі було по особливому гарно.
Пішли горіхи збирати. Поблизу вже всі було повизбирувано, але серед хлопців був один трохи старшенький, Смалько, то він повів усю громаду "на січу" — там іще зосталося горіхів досить.
Щоб дістати отих двойко чи тройко горіхів, ліщину треба нахилити. А коли нахилиш — горіха вже не видно поміж листям. Для того, щоб знайти горіх, треба пришморгнути рукою по всій гілці — це така техніка.
Тарас швидко навчився тої премудрості й не відставав від товаришів. Але загалом була вже пізня пора на горіхи. Що визбирали люди, а що й просто осипалося. Отже увагу доводилося концентрувати на "збиранцях", тобто на горіхах, що визріли, випали й шукати їх треба вже під кущем, серед листя. Це найкращі горіхи.
Бувалі хлопці мріють, щоб ізнайти мишаче гніздо.
— Там, брат, горіхів!.. Та всі спілі! Та один в один! Всі починають шукати мишачої нори, розкопувати кожну дірочку в землі, але нічого з того не виходить.
Гриби збирати теж страшенно цікава річ. Хлопці спочатку як понабирали грибів, так майже самих поганих. Тарасові найбільше подобались мухомори, так він нагилив їх повну пазуху.
— Та хіба ж ці беруть? — повчає Смалько. — Це такі, що як наїсишся, то й дуба даси. Ти отакі бери, о! Оце називається справжній гриб.
Смалько оточувався малечою й читав їм цілу лекцію.
— Гриби усякі є. Є маслюки — це теж гарні гриби. Він і на піску часом росте. Та чудно: пісок сухий, а маслюк мокрий. І де він ту воду бере на сухому піску? А оце вже пустіші гриби —сироїжки, голубінки, поплигушки — таке... Синець іще нічого гриб. Гуски... А довгі такі, то зовсім негодящі — гадючі. їх теж не їдять.
— А наші дідусь кажуть, що всі гриби можна їсти, тільки знати, як їх приготовити.
Це малий Стецько. Його дід зайшов сюди із якихось лісових сторін, то справді їв усі гриби, окрім мухоморів.
А увечері — то була вже справжня казка.