Павлик не зрозумів, не втямив, як воно сталося: на сімнадцятому ході, та ще так просто й безглуздо, він програв. Не повірив собі, глянув на дошку: мат йому!. Мат від німця! Від цього мерзлого самовдоволеного деспота!
І тепер за спиною оберста молоденький офіцерик до вух розтягнув губи, не зрозумієш, чи то він серойзно, чи награно; він швидко міняв усмішки — від захопленої до блудливо-здивованої і в театральному захваті возніс руки: браво! Аплодую!
Оберет холодно й мовчки встав, показав жестом: шинель мені! За всю гру він, здається, жодного разу не глянув на хлопця. Кивнув ординарцеві: двері! Той кинувся одчиняти йому.
І тоді Павлик, який все ще непорозуміло кліпав на дошку, зупинив німця:
— Гер офіцер! Так не годиться! Другу партію.
Ганс-оберст поморщився. Спитав неприязненим поглядом ординарця: що від нього хочуть? Той швидко, з напівусмішка-ми став пояснювати йому. Не скидаючи шинелі, оберет сів, оддав картуз ординарцеві. На обличчі застигла в нього якась нетерпеливість, а може, нуднувато-холодна досада.
Розставили шахи.
Тепер Павлик не бачив ні білих закляклих пальців оберста, ні гострих його колін, не чув од нього й запаху одеколону. Він весь заглибився в себе, в гру; забилась, запульсувала на переніссі тоненька болюча рисочка. Ввійшла мати в хату, стала збоку. Стомлена була, перемерзла, бо довго греблась в заметах, видовбувала в степу бурячки з кагатів, та все ж не пішла грітись, вклякла, насторожено мізкувала: чого її син та зв'язався з оцим, ну наче не від людей, а від страху й морозу народженим чоловіком-воякою? Мати вдивлялася в білу потилицю Ганса, помітила щось недобре: на голові оберста темніла чорна латочка. Все волосся у нього було біле, ріденьке, акуратно прилизане, а от на тім'ї, на родимчику — маленька кругла плямочка, кущ дикого чорного волоссячка. Мати вдивлялася трохи злякано і згадувала чуте від старих жінок: то погана прикмета. Цей чужий чоловік (хтозна за які гріхи і, може, не свої, а батьків) мічений був чорним перстом. Краще б він не ходив до них у хату, а то ще й Павлика підняв і коліна свої гострі на нього наставив.
Благально, через голову оберста, мати подивилась на Пав* лика: "Сину! Нащо він тобі? Не зв'язуйся з ним. Повір мені}) це добром не закінчиться".
Та Павлик швидко й нервово одмахнувся, щось неймовірно круте кипіло в його очах, і він смаковито, задоволено припечач тав конем чи якоюсь фігурою: ,
— Мат вам, гер оберсті Повний капут! Ясно?
Знов ординарець зблиснув усмішкою, розтягнув губи до самих вух, тільки на цей раз щиро, з трепетом, і вип'ялив очі: грос скандал, грос-грос скандал!
Оберет ще холоднішим жестом: картуз! І вийшов з хати, перед самим носом ординарця стукнув дверима.
Та вечір на тому не закінчився.
Видно, од нервового напруження у Павлика довго трусилися руки, він і радів, і був зім'ятий, стомлений. Раз, вдруге він кидався оповідати матері, як саме, якими фігурами він розтрощив оберста і як Ганс не одеколоном, а морозом дихав на нього.
Ліг Павлик, щоб трохи вгамувати серце. Глянув на птицю Сімург, на приховані під її крилами, в густому пір'ї, червоні зірочки.
— Ну що, Сімург? Не мине помста-кара нічних розбійників?
Не встигли вони з матір'ю перегомоніти, вспокоїтись, отямитись, як раптом скрипнули двері, і на порозі виріс — оберет! Сам! Без ординарця повернувся! Павлик навіть подумав: щось, видно, забув — рукавички?
А оберст із скрижанілою неприступністю витягнувся в дверях і показав рукою (в рукавичках!) якийсь таємний знак: три відстовбурчені пальці:
— Драй партій!
Ага, він хоче реваншу. Побитим не дозволяє йому честолюбство йти і вкладатися спати. Такий вціпенілий, замкнений вигляд, наче він поставив на карту смерть або перемогу самого фюрера, не менше.
Щось недобре побачила мати в його побілілих, нервово розширених ніздрях, в його стиснутих тонких губах, якесь погано приховане кипіння, нещадну лють. Вона заступила дорогу:
— Ні, ні, хватить! Мальчік кранк, кранк, кранк!
— Я гратиму, мамо! Хай не думає він, що всі стають навитяжку і тремтять перед ним... Гут, гут, хорошо, сідайте,— швидко показав Павлик на лаву.
Крижина, айсберг в зеленому мундирі повернулась корпусом, сіла і з холодним виглядом застигла. Рукавички — з рук, картуз свій — на лаву.
Тепзр їх двоє, Павлик і оберст, залишилося під пустельною птицею, а мати, невдоволена, з тіпанням в душі пішла на кухню і звідти побуркувала вголос:
— Безтямний ти, Павлику! Схаменись! Хіба ти не знаєш, які це іроди, що вони роблять з нашими людьми?
Билась в барханах птиця Сімург, і бився Павлик, він був мовби в засліпленні, в нервовому ударі, в тому напруженні духу; коли наш розум проломлює все. Оберет ганебно програв: з трьох партій він лише одну, і то з великим скрипом, раз по раз витираючи хусткою холодну росу з лиця, звів на нічию. То був справді скандал, повний розгром.
Оберет швидко встав, а очі у нього були білі-білі й невидющі, натягнув шкіряні рукавички і погрозив пальцем просто під носом Павликові:
— Мальтшік, то єсть некорошо! Отшінь некорошо, мальтшік! Шлехт!
Розвернувся і гуркнув за собою дверима.
— Пішов? Ну, слава богу! — настрахано вимовила мати.— Невже ти не бачиш, Павлику, як він ціпить зуби? Благаю, одвернись, не грайся з вогнем.
А Павлик втупився в стелю, і сніговим вихором мерехтіло перед очима, одпускало йому, спадало напруження, якась зім'ята, стомлена, а може, блаженна усмішка тулилась на вустах. Що той оберет погрожував: некорошо? Бити його — нехорошо? Не звик до того? Вищий над нами? Хай знає: на злодія і стіни падають в чужій хаті.
Німецькі солдати, яісих оберст вигнав на мороз, входили один за одним, ухкали з холоду, стукали чобітьми. Вони ворушили сіно, стелили собі на парах, і всі придавлено, спідтиха перезиркувалися між собою і, як на щось заборонене, трохи незрозуміле, поглядали в куток на Павлика. Видно, вони прочули вже, що Павлик побив їхнього оберста, і хтозна, чи раділи тому в душі, чи побоювалися...
Та, мабуть, чутки розлетілися по всьому селі. То одна, то друга сусідка забігали до Тасі, мовби щось позичити. А позичити не було чого, хіба що жару на розпалення, то сусідки просто гомоніли, а там швиденько підсовували Павликові або печене яблуко, або якогось на остюках маторженика і нишком, гаряче підкивували йому.
— їж, поправляйся, ти в нас тепер солдат...
А вранці влетіли гуртом хлопці в куфайках, рукава до землі, у строчених валянках, п'яти червоно виблискують в дірки. Зашморгали носами, затулили Павлика спинами, щоб фріци не чули, і стиха зашепотіли:
— Пасько, правда? Лупи його! Тс-с-с, наш Калашник казав: наші взяли Дніпро і вже сюди, на Долинську, жмуть!
...Той фатальний день і та ніч! Немовби друга чорна гора стала перед її очима.
В степах вляглась буря й заметіль. Налягли сухі й пекучі водохрещенські морози. А в село ще привалило з фронту фашистів. І от — зле й нервове вештання, гвалт, рев машин у снігах, збориська, чорні прапори над колонами. Запахло чимось зловіщим, одні казали — палитимуть, інші — виганятимуть всіх з села! Люди відчули тривогу й заштурхували дітей в.погреби. Між собою тітки перешіптувалися, що в фашистів якісь похорони, великий траур: десь їх за Білою Церквою, під Корсунем, побито цілу армію, танків, розказують, гармат небачену тьму потрощено, генералів не менше сотні в полон взято...
І в Павликовій хаті загув і заворушився розтривожений вулик: придавлені, спохмурнілі чужаки вовтузилися в темряві, згрібали сіно, складали своє солдатське манаття. Тепер уже вони затуляли вікна і вклякло прислухалися до гулу наших, червоних яструбків.
А на вулиці в ранній зимовій темряві — рипання снігу, збуджені голоси, гелгіт під вікнами, фашисти ходили групами, з машин гриміли траурні марші, пила й виспівувала офіцерня, як на поминках. То тут, то там ввалювалися в хату, лізли до жінок:
— Матка, сало, яйкі, шпек — бістро, бістро! Ніч насувалась холодна, синя, крута, тривожна. Павликові теж не спалося, щось і йому розворушили в душі. В самому повітрі, відчувалося, нависло щось грізне.
Павлик лежав насторожено, оті гелготи, лайки, голоси — все аж хльостало його по душі, так все напружилося в хаті й за вікном, як перед різнею.
І от — кроки до них: важке скрипіння снігу, сміх і розмова двох, тупіт у сінях. Двері навстіж, і ввійшло двоє: оберет і не ординарець, ні, а новий офіцер, мабуть, із фронту, бо на щоці й за вухом у нього — білий бинт-перев'язка. Видно, друзі-фрон-товики зустрілися і на радощах хильнули чарку. Очі в обох од-свічувалися зеленою кригою, неспокійно блукали, а губи. розпливалися в хмільненьких гримасах.
З порога вони показали солдатам в дві руки: марш на вулицю, швидко, звільніть кімнату!
Картинно, спираючись один одному на плече, вони застигли перед Павликом, і оберет, як на щось неживе, кивнув на Павлика, мабуть, показав камрадові: ось він, той самий...
— Мальтшік, будем іграль! — спробував зліпити усмішку офіцер з пов'язкою.— Отшінь, отшінь корошо іграль! Гут єсть, мальтшік?
Вони стояли вдвох, високі, наодеколонен!, в теплих, на хутряних підкладках шинелях, з пістолетами за поясами, а перед ними лежав зблідлий за довгі зими, напружено зосереджений хлопчина, і .що він міг їм відповісти?
З нудьгою, з нетерпінням поглядав на вікно, де стояла крута синя темрява: аби ж мати скоріше! Він їй шепнув би одне слівце: жени їх, мамо, в три шиї, цих п'яних германаріхів, од них салом і шнапсом тхне! І мати розп'ялась би над сином, вона б криком і вогнем душі витурила б їх геть, окаянних, у сніг, на вулицю, не глянула б на їхні холодні пики і на пістолети за поясами.
Однак мати... Треба ж таке, щоб все збіглось докупи: саме перед тим мати розвела вогонь у плиті, хотіла поставити вечерю варити, кинулась до відра, а води ні граминки нема, сухо. Зітхнула мати тяжко й подумала з досадою: доведеться їй плутати ногами аж хтозна-куди, до самої греблі. Давно не було такого в селі, щоб криниця у них промерзла до дна, заскліла. І не тільки у них, а й у Вусті, у всіх людей на кутку. Морози пекли люті, та й прикмета ніби недобра. Пробили баби ополонку на ставку, і тепер всі ходили туди по воду. Мати взяла відра, коромисло, ще постояла в хаті, ніби не хотілось їй покидати самого Павлика (і така зловісна тривога в селі), згадала стежку в снігах, в обрушених заметах, запнулась тугіше і таки
пішла.
Тільки стихло легеньке рипіння снігу за нею, аж тут ці двоє в хату.