Ще раз лагідним поглядом обняв тих, кого звик звати своїми дітьми. І настановив їм ігумена нового.
Був це Варлаам Вишатич, муж праведний, чеснотами многими, як рева гронами винними виповнений. До того ж — і в світах бувалий. Багато-бо святих міст, ще в світі пробувавши, Варлаам обійшов — "смотрінія ради учительного".
Що ж Господа много возлюбив — вчинками ствердив. Багатий вельми й з роду високого був, а все те для життя чернечого покинув. Зуміє він про братей належно подбати.
— Жийте ж окроме, а я доживатиму самотою, — сказав наостанку ігумен Антоній, спустив каптур на очі та й віддалився, спираючись на патерицю. Не квапився. Не тікав-бо малодушно, лише відходив потиху, чесно узнавши, що інший ліпше за нього виконає працю, на яку його вже не вистачає.
Відійшов недалеко.
— Бо ж по спокій, як і по щастя — зайва річ на край світу ходити: куди ж бо від самого себе підеш?
Відгородився від зовнішньої суєти мовчанням та молитвою і став перед обличчям Божим на сторожі своєї Лаври. Викопав глибшу печеру, що по блаженному Іларіонові лишилась невживана. Джерело коло неї розчистив, ницелоз викорчував, а на вільній місцині при ручаю хрест дерев'яний поставив.
І потяглись дні радості, повні взорювання. Спустились ночі, повні духового світла, яснішого за світло денне. В їхньому сяйві Антоній бачив зоряну вічність. Перед пустин-никовим духовим зором відчинились насторіж райські брами. А навколо й рай земський розквітав: надходила весна й зеленим усміхом роз'яснювала обличчя матері Землі. Соловії — дзвіночки янгольські — хвалу Божу співали, фіалка-схимниця у мовчанню пахощами своїми Створителя славила, забрость пахучий квіт непорочний викидала.
Нагромаджуючи хмиз та суховій, щоб працю збирачам топлива полегшити, притомився Антоній старечим тілом. Сів на стовбур, торішнім буревієм звалений. Вдалині — хащі в небесному тиркизі легкими хмарками стають. Умитий росою, теплий вечір ряботить голосом деркачів, місяць уповні знерухомів над землею, соловіїв заслухавшись. Нема ж бо кращих соловіїв за дніпрових! Недалечко мале джерело ледь-ледь дзюрчить свою вічну пісеньку, мов з дрімоти. Мрія світом ширяє, душа ж Всесвіту з пут матерії увільняється, стає вся прозора та ясна…
З глибокої кишені своєї ряси витяг Антоній веретено й став сукати нитку. Здавна наложив на себе цей "послух": прясти на монастирські потреби. Не хтів діткнути образою ані того найменшого з братів-слимачків, даючи йому працю жіночу. Йому ж вона у взорюванню не перешкоджала. "Послух" — найтяжчий-бо й для найдужчого мужа той, що бере його на себе чернець: сталу боротьбу з кволістю людською, панування над самим собою. А щоб за любов до братії ченці не вихвалювали свого ігумена, Антоній вкривав свою смиренність таємницею ночі. Бо ж справно сказав той, що сказав: "Того, що для людської слави досить, для Бога мало єсть…"
Рівно тягнеться нитка, срібним павучком крутиться веретено, співаючи свою ледве чутну пісеньку. Таж ось зненацька до тієї пісні вплітається інший голос, криштале-во-прозорими, шкляними дзвіночками дзвонить. Чи ж би то желва так красно намиста розплітає? Чи ж таки це та "печерна пустинниця", що й, світами мандруючи, з своєї келії не виходить, такі трелі виводить?
Підніс Антоній голову: в білі облитих квітом черемх маячить предивна постать. Немов дівчина прегарна, біло-зеленава, неначе з пахучого квіття виростає, з ним злита. А з очей її небесна глибінь дивиться, сяйвом усіх зірок мерехкотить. В її обличчі вся весняна краса втілена.
Гойдається дівчина на білих галузях черемхи, золотим гребенем ясне волосся своє, немов місяшним промінням переплетене, розчісує, а сама без слів, мов птах, виспівує. Таж стільки туги в тім співі безслівнім, що й самому пустинникові самі собою сльозами очі заходять. Мелодія так за душу бере, немов її з тіла виймає.
Та не звонпив ігумен Антоній, й не здивувався понад міру.
"Хто ж бо знає всі ті істоти, що їх з хаосу первозданного створила десниця Всемогутнього?!"
І прй вітав чернець своїм звичаєм істоту невідому.
— Всяке дихання най славить Господа! — затримався на хвилинку та, мов у монастирі за минулого ігуменування, й запитує: — Чого собі бажаєш, дитино Божа?
Про мару-спокусу й думка в старого ченця не прокинулась, глибокий-бо й певний був мир Антонієвої душі.
А красуня в черемхах відзивається людським голосом і мовою зрозумілою:
— Я, отче добрий, звуся Лосна. Не тілесна я, дух. З країни далекої, найгарнішої, де нарід Расенів проживав за часів минулих. Таж, як цей білий квіт, — притягла до себе оберемок черемхового квіття, — переквів і осипався нарід той, що мене звав "богинею місяця". Я ж блукала світами, нової батьківщини собі шукаючи. І от, сподобалась мені країна ця, місяцем зеленим улюблена, співом соловіїним мережана. Ніде інде не знайшла я таких розспіваних красних мі-сяшних ночей, прохолодних і лагідних, пахучих і замріяних, — ніде інде не бачила я. І лишилась я тут. Одначе щастя й радості не знаю. Бо ж доля землі цієї, доля смутна, що її в прийдешніх довгих добах прочуваю, тяжко засмучує мене. Вся вона в сум тяжкий заплетена, вся кров'ю людською скроплена, вся боротьбою й зрадою братньою прогаптова-на… Тому і я не смію тут нікому з'явитись, ні перед ким показатись: хто спів мій почує, той вже до самої могили журби з себе не скине. Бо ж мало, майже нема в добі цій на всій землі тутешній таких, щоб як ти, отче чесний, мир повний в душі своїй мали. Тільки-бо при них, що в спокою ясному, глибокому й непорушному перебувають, об'явитися можу. Тільки ті можуть почути спів мій без шкоди, а я в тім спокою втопити можу свою відвічну журу.
Антоній відложив своє веретено й уважно слухав красуню Лосну. А вона показує старцеві гребінь свій і продовжує:
— Бачиш: розчісую коси свої, боюсь згубити волосочка з голови моєї. Мала б я давнім звичаєм расенів-етрусків обрізати волосся своє на знак смутку-жалоби. Та не підноситься на те рука моя. Бо ж знаю я: міцні ланцюги приковують кривду-біду до землі цієї. Зате згоду та любов до ближнього, що єдиним рятунком для неї є,— ту тримає лише єдина волосина. А що ж, як саме в косах моїх та волосина міститься?
Антоній підніс правицю й благословив хрестом діву Лосну:
— Хвали Господа в радості, доню, — озвався улюбленим словом своїм. А як руку підносив, зачепив нитку й веретено ковзнулось по ченцевих колінах та й упало на оксамитовий мох, — Благий Бог нікому не дає тягаря понад сили його. Милосердя ж його меж не має,— Підніс веретено, — Ось дам тобі це. Най замість журби стане подругою твоєю веретено, — Глянув на ніжні пальчики Лосни, всміхнувся лагідно й додав: — Таж яку тонку нитку виведеш ти рукою такою! Приправ же прядиво ніжне на ті рани болючі, що в духу їх бачиш, якщо відвернути біду — не у владі твоїй. Іди з миром, доню, й не журись надміру. Господь знає, що чинить, і знає, доки се чи інше тривати може, Божа Лощ… Мабуть, за шелестінням весняного вітру в черемхах не дочув старенький чернець, що красуня назвала себе Лосною. Таж тепер вона нове наймення своє, як другий подарунок пустинників укупі з веретеном його прийняла з великою втіхою.
І з того часу, як осінь призимна постеле по землі білі серпанки своєї вранішньої імли, — починає прясти "Божа Лощ" свою пряжу, "місяшну пряжу". Пряде лише восени. З весною ж бо щокожного року чекає та вірить: ось-ось таки зміниться доля сумна краю того, що його вона так покохала.
Та й як же не вірити, коли все радістю й красою квітне, зеленим усміхом роз'яснюючи обличчя Матері Землі? Як не вірити, коли соловії-дзвіночки повним голосом хвалу Богові співають, коли фіалка-схимниця у мовчанню пахощами своїми Створителя славить, а забрость пахучий квіт непорочний викидає?
І питається Лади-богині й Біл-бога ясного:
— Чи ж зміниться вже тепер?
Таж Лада сміється, схилившись над лісовим струмочком. Не намилується вона з краси своєї, весняним квіттям прибраної.
Що Ладі — "країна"?
Її ж бо країною є кожна, поки в ній весна квіте-проквітає…
А світлий Біл-бог не може й на мить спинити свого відвічного бою з Чорнобогом. Мече в нього стріли вогненні, гонить його і світом земським, і там — позасвіттям, з одної зорі на зорю іншу. Нема відпочинку, нема замирення в борні тій, в борні Світла з Пітьмою.
Коли ж буває зібране з поля золоте збіжжя, а в садах достигнуть пахучі овочі, смутніє "Божа Логц": і знову не буде зміни! Все йде своїм відвічним бігом по відвічному шляху… Нема зміни!..
Тоді береться вона за свою місяшну пряжу. Таж із жалю сльозою затягає їй очі, ніжні ручки тремтять, — і рветься тонісінька нитка-павутинка. Пускає ті "вузлики" Лосна, й пливуть вони в місяшні ночі й удень в повітрі світами, легесенькі, безсилі, як жалі "Божої Лощі". Ох, жалю, жалю! Скільки вилито тебе на землі — й що ж досяг ти колись своїми болючими "вузликами"! Тільки й те, що чиє око спочине на Лосниній нитці, — відчує воно в серці сум безпідставний, покірливий, тихий, безплідний, яловий. І вгадати не мож: з чого він зродився. Бо ж не вухом, а серцем вчуває зітхання "Божої Лощі".
Таж, що не в чарах поганських, а в побожному спокою Антонія Печерського шукала поради Лосна й була ним "охрещена", — уповає вона на милосердя Боже. Пережила богів поганських, що, як мрії людські, живуть довго, але ж кінець кінцем таки помирають.
Давно вже забуті і Біл-бог, і Перун, і Ярило. Але ж по деяких селищах, розтрушених по Волинських лісах, занурених в сонних закутинах мазурських багновиськ, замріяних на побережжю Сірого Балту, — і нині ще часто, найча-стіш — восени, згадують люди зажурену "Божу Лощ". Тільки вже не знають, відкіль прийшла до них та красна старо-етруська богиня…
ігумен Теодосій трохи відсунув напівзгорілу, товсту во-сковицю. І те світло було заяскраве для його келії, бо ж прикрив долонею-дашком очі:
ГОСТИНА
— А таки ж знайшов, брате, яка лічива сила вкрита в тому твоєму синенькому горошкові? — спинив свій лагідний погляд, немов огорнув ним дрібну сухорляву постать брата Григорія, що "сіяв зілля та дерева плодовиті плекав" в свойому огородці при Лаврі.
Чернець-садівник простяг до ігумена запрацьовану, вуз-ловату на суглобах руку, немов хотів спинити мову найдо-стойнішого:
— Не "горошок", високопреподобний отче! Не горошок: орошок! — притиснув голосом на третьому о, немов підкреслив пальцем.