Але я не подарую того мому протоєреєві. Пішли, Петре, кількох козаків, нехай мені зараз приведуть сюди за бороду того достойника, я з ним не так поговорю...
Тепер розв'язався язик дияконові:
— Пане полковнику, мій добродію! Не винуйте мене у тому, бо я нічого не винен. Клянуся вам на мої діти, що я не знав, що у цім письмі написано. Мене прикликав мій повелитель протоєрей, зачинив двері, каже: "Понесеш це письмо по адресі, а коли б ти зрадився перед козаками, то анафемою будеш, і я оддам тебе царським людям, а вони не дуже-то будуть церемонитися твоєю дияконською рясою. І дияконський чин від тебе відберуть". А що я тоді робитиму з жінкою та діточками, хоч би мене і оставили живим? Ви, панове, не знаєте, який у нас великий послух. Ваша козацька суворість супроти нашої — то нічого... І я пішов, як було приказано. Я вже бачив, як царські люди кнутами одирали нашого брата,— не дай, Боже, їм в руки попасти. Татарська неволя не така страшна.
Диякон став плакати.
Перший обізвався сотник Задирака:
— Нема за що карати того сірому, бо справді він мусив йти, як йому казали. Йому з очей видно, що говорить правду. І в цьому правда, що московська неволя гірша за татарську. Татарський набіг то наче нагальна повінь: припливе, виверне всі греблі і пропаде відразу. Чого не забере, те й остане. Московська повінь не відпливає — остає на місці, поробить мокляки і гниль, і від того прокидається пошесть. О! після московської повені треба довго сушити...
У той момент з'явився післаний за протоєреєм десятник і сказав, що перешукали все домівство і не знайшли попа. Попадя казала, що не знає, куди поїхав ще вчора рано, та ще й вилаяла десятника — як він сміє перешукувати попівське домівство. І пану полковникові досталось...
— А я, й не питаючися попаді, знаю, куди почимчикував о. Созоній. Він тепер сидить безпечно в якійсь команді і певно вернеться з царськими людьми.
— То чому посилав би диякона з тим самим?
— На дві руки певніше. Піймають його самого, то пустять, бо нічого не знайдуть при ньому. А піймають диякона, то він забіжить. Але тепер нам, панове товариство,— каже сотник,— не говорити про те, чи ми Москві потрібні, чи ні,— чи цариця буде вдячна, а Грицько Нечоса для нас щирий,— лише ладитися до оборони. Щойно не видно московської команди — а тоді повезуть нас в кайданах у Глухів, а потім ще далі, і хто не здохне під кнутом, помандрує в Сибір. Отож, панове товариство, я гадаю, що нам, не гаючись, скликати би все козацтво і дати доброго прочухана москалям, як прийдуть нас брати,— як це зробив сотник Жук. Кажу вам усім і божуся, що мене живого не візьмуть.
— Не можу слухати дитячого базікання,— каже інгульський полковник.— Мене тут вже немає. Не буду ж я йти з мотикою на сонце і задиратися з царицею. На мою думку, ми повинні сьогодні тут вибрати від усіх паланок депутатів до цариці з суплікою за наші кривди...
— Так, так,— каже сотник,— я віддаю мій голос на інгульського полковника — на депутата до цариці. Він хоч у літах, та ще доволі бадьорий. Може, якраз піде під смак цариці. Нечосу віджене — і аж тоді запануємо та заживем. Ну, як, пане полковнику,— каже, плескаючи його по плечу,— угодиш цариці, нашій матці, чи ні?
Всі стали сміятися, полковник обидився:
— Як смієш мене, полковника, зневажати?
— Ов-ва! — велике діло полковник! Не козацтво тебе вибирало, а кошовий наставив тебе полковником,— такий самий баба, як і ти. А як ти почуваєш себе обидженим, так у тебе і у мене є шабля — помі-римося, кому було би краще бути полковником, а кому свинопасом.
В суперечку вмішався Кандиба:
— Як господар цієї хати не можу дозволити, щоби мої гості тут кривавилися. Ми в небезпеці. Думаймо в згоді та єдності про нашу оборону, бо буде пізно. Якщо цей зрадник Созоній між москалями, то москалів щойно не видно, і нас тут усіх накриють.
— Я тут ні при чому,— кричав інгульський полковник, радий з того, що не потребує ставати до двобою з сотником Задиракою,— знайте, що тут мене нема!
— Підожди хвилину, пане полковнику ваш-мосць,— каже Задирака, хапаючи його за полу,— може, якраз виберуть вас у депутати, а звідси ближче у Москву, як з Інгульця...
Полковник вирвався на силу і вийшов. Чути було, як казав своїм козакам негайно ладитися в дорогу.
Та не сам він поїхав. Гості стали непомітно, один по одному, виходити, не прощаючись навіть з господарем. Остав лише Задирака і ще кількох старшин.
— Шкода було нашої праці з писанням стільки листів,— каже Петро.
— Чого ж шкода? — каже Задирака.— Тепер ми впевнилися, яких маємо товаришів і на кого нам покладатися. Не знаємо ще, який дух віє на Запорозькій Січі. Там вправді працюють наші однодумці, але наш кошовий радіє своєю бляшкою і не схоче підняти руку проти Москви.
— Що ж нам робити зараз? — питає Кандиба.
— Боронитися до останку, хоч би прийшлося покласти і голови наші, а не йти під московський чобіт. Краще нам згинути, як загибати в Сибіру.
— Нехай тебе Бог благословить, мій сину,— каже дід, що увесь той час сидів в кутку і прислухувався. Він обняв Задираку і поцілував у голову.
Решта гостей посідали за столом і радили далі. Диякона розв'язали і пустили.
На подвір'ї знову задудонів кінь. Ніхто на це не звертав уваги, хіба Петро. Він зараз вийшов. До нього припав зараз Янкель. Ледве дух переводив. Він вибрався за своїм ділом — як побачив цілу валку москалів, які йшли в напрямку на полковницький хутір. Валка станула в степу, либонь, там будуть ночувати. Янкель покинув свій візок і біг сюди пішки, поки не допав в степу якогось коня. Він не знає, чий то кінь, та йому було дуже спішно звістити пана полковника, щоби був обережний. Він їхав охляп, без сідла і уздени-ці, підганяв коня ногами, а керував руками і дуже боявся, щоб які конюхи його не піймали і, як злодія-конокрада, не покарали.
— Спасибі тобі, добрий Янкелю,— тепер ніхто не буде підозрівати тебе в нещирості до нас. Сядь та відпочинь, а я скажу татові.
Янкель виглядав так, що коли б не така поважна хвиля, можна було з нього посміятися. На ньому була розхристана сорочка та подертий халат — від того, що передирався кущами тернини, де треба було ховатися. Загубив шапку і берлиток, і світив голою головою з довгими пейсами.
Петро лишив Янкеля на рундуку, а сам пішов у світлицю:
— За вовка помовка, а вовк козу з'їв... Ми радимо і вгадуємо, чи прийде москаль, чи ні, а я маю певну відомість, що царські люди вже в дорозі на нас. Хочете, вірте або ні, але відомість певна, лиш вибачте, що не скажу, від кого.
А батькові шепнув:
— Янкель сидить на рундуку.
Полковник Кандиба вислав зараз роз'їзди в сторону Слов'яно-Сербії. Сотник каже:
— Не чекати нам, аж роз'їзд вернеться, лише готовити козацтво до оборони. Як москалі йдуть від Слов'яно-Сербії, певно, і мого села не минули, а мені ніхто не дав знати. Чей же усіх не вимордували...
— Я думаю, що вони не лише виминули твоє село, але і всі села по дорозі. Залежало ж їм на тім, щоби нас заскочити несподівано і тут накрити. Вони, вертаючи, можуть усе пограбувати і попалити, а поки що можна бути спокійним,— каже Кандиба.
— В такому разі,— каже сотник,— нам треба подбати, щоби вони звідси не вернулися.
У хуторі настав тихий, непомітний рух. Поскликали полкову старшину та паланчиних сотників. Радять. Усі годяться, щоби провід віддати сотникові Задираці, бо полковник серед такого втратив голову. Він не скриває свого схвильовання. Йому теж жаль того, що тепер має втратити те, що збирав стільки літ. Але соромно йому було говорити це перед сином... От йдуть на нього царські люди. Хоч гостей у нього вже немає, то є такі шпиги, котрі донесуть, що вони були. Москалі і про це довідаються, що тут було говорено, а це вистане, щоби його повезли в Москву в кайданах. А він того певно вже не видержить. Він тепер бачив ясно, що попав в таку халепу, з котрої немає вороття. Навіть хабарями не можна буде викупитися. Нащо їм задовольнятися дрібницею, коли можуть все забрати? Не може зрозуміти Петра. Той нічим не журиться — та ще й радий з того, що має бути. Він не цікавиться радою старшин, лише порядкує на хуторі. Розділює зброю, дивиться за муніцією.
Нарешті вертаються вислані стежі. Десятники здають полковникові звіт, а Петро і сотник пильно прислухуються. Стежі вернули всі щасливо і поводилися дуже гарно. Ховалися, щоби москалі їх не помітили. Як треба було, то повзли аж під ворожий табір. Москалі — сама кіннота — будуть певно на місці ночувати, бо й вогні порозкладали. Стежі об'їхали далеко московський табір і дивилися за слідом, куди йшли москалі. Показалося, що вони виминали паланчині оселі, щоби підійти непомітно до Самари. Та це ще не було всеї Ще не вернулася одна стежа, яку повів осаул Терешко.
Аж і він з'явився і привіз пов'язаного драгуна — значиться, "піймав язика", з чого всі були раді. Тереш-ко, полишивши свою стежу подальше, підповз там, де паслися драгунські коні. В траві здибав одного сплячого. Той і не стямився, як Терешко його зв'язав і заткав йому ганчіркою рота,, щоб не кричав. Потім взяв його на плечі і притаскав до своїх. Драгуна посадили на коня і перев'язали ноги під животом. Зараз привели драгуна перед полковника і зняли ганчірку. Драгун спльовував з огидою.
— Дайте мені води напитися,— каже по-українськи,— на якого чорта було мене так мучити, коли ж не спирався і не кричав?
— Так ти — українець?
— А ви гадали, що москаль? А гей! Чи у вас і води немає? Не можу язиком ворухнути...
Замість води піднесли йому збанок з медом, і чура хотів налляти йому в кухоль. Та драгун вирвав йому збанок з руки:
— Ти не трудись — я поза дно більше не вип'ю. Підніс збанок до рота і пив, поки не висушив до
дна.
— Ну, спасибіг, добрі люди, що напоїли; коли б ще погодували якоюсь козацькою стравою, бо від московської саламахи мене аж млоїть.
— Ти перше відповідай, про що тебе буду питати,— каже полковник.
— Нема дурних,— каже драгун.— У мене така вдача, що поки голодний — нічого не пам'ятаю, усе забув, хоч залізом мене печіть. Поки не попоїв чогось доброго, й слова не скажу.
Всі пізнали українську вдачу, охочу до жартів. Усім подобався. Принесли йому їсти, і він не дав себе припрошувати.
— Ви, запорожці,— добрі люди,— каже, втираючи рукавом губи,— та ваше лицарство, либонь, вже зледащіло.