Олюнька

Олюнька злізла з запічка, під­тягнула рукави і схилилася над помийником. Миска була засохла від учо­рашньої страви й не відмивалась.

— Ну ж, нездаро, ти, зателепана помийнице, чи ти примерзла до миски?

Олюнька настрашилася крику й випустила миску з рук. Череп'яна миска розлетілася на шматки.

— А, чорте угняний, бодай тебе була холера стерла разом з твоєю мамою, по­ки тебе біда принесла мені на карк... О, шкоду мені зробила та погань... Марш, рушай мені з хати!

По тих словах кинулася на дівчину, стала її кулакувати, сіпати за волосся і витрутила надвір та заперла двері на засув.

Надворі було холодно, мороз, а Олюнька боса, в сорочці й одній подертій спід­ничині. Дівчину обвіяло холодом. Вона постояла хвильку на снігу, почала терти руки та хукати в кулаки. Ноги її почервоніли, аж посиніли, вона переступала з одної ноги на другу. Тряслася цілим тілом. Плакала і від холоду і від побоїв, котрих набрала за одну погану череп'яну миску. Далі почала стукати до дверей. Вуйна і не думала відчиняти. Олюнька вилізла на призьбу, але і тут їй не було тепліше. Вона заплакала голосно. Заглядала в вікно та просила вуйну, щоб ра­ди бога впустила її, бо замерзне.

У тій хвилі вулицею надійшов Шевко. Побачивши обдерту дівчину, він очам своїм не міг повірити, щоб це була Олюнька, власниця двадцяти моргів грунту і шляхетська дитина.

Шевка огорнула лють. Він переступив через перелаз, опинився під хатою й здогадався відразу, що тут сталося, бо й зачув, як дівчина крізь плач просила­ся до хати:

— Відчиняй! — гукнув так, що аж шибки задзвеніли, і гримнув чоботом у двері.— Зараз відчиняй, бо двері виважу!

Ганна, почувши голос Шевка під дверима, раптом притихла, немовби її не було дома.

— А ти, собача віро! — заскреготав Шевко зубами і підважив двері своїми широкими плечима.

Двері піднялися вгору і зсунулися з бігунів — держалися хіба на засуві. Шев­ко потиснув двері вдруге, засув затріщав, відломився від одвірка — і двері впали на сіни.

Ганна хотіла защіпнути хатні двері, але Шевко саме в пору так сильно їх сіпнув, що Ганна аж до сіней випала.

— А ти, свиняче путо! То ти викидаєш дитину шляхетську на мороз з її влас­ної хати?

Ганна хотіла попробувати свого язика.

— А то що, розбій? У моїй хаті двері вивалювати.

— А мав пес хату? Так ти маєш! То її хата! Вона тут дідичка... ти, заволоко! Як тобою потелепаю, то маззю розіллєшся!

Олюнька боялася тепер увійти до хати. Вона тряслася під порогом і плака­ла.

— Олюнько! Сюди ходи! — гукнув Шевко і потягнув її за руку.— Почекай,— звернувся знов до Ганни, — я тебе навчу розуму, як із сиротами обходитися... ти, суко!

Андрій молотив з сином у стодолі і не знав, що в хаті робилося. Тепер на той крик прибіг до хати та ще більше настрашився, коли побачив вивалені двері і зломаний засув.

— Що тут такого робиться? — питає.

— Е, що робиться? Ти ліпше повинен знати, що тут робиться, ніж я... ти, бабо!.. Твоя магніфіка [27] хотіла сироту заморозити й викинула її, босу й голу, на мороз, як пса.

Андрій дивився з докором на жінку, мовби хотів їй сказати: "Видиш, Ганю, треба було того?"

— Збирайся, Олюнько! — сказав Шевко.— Підеш зі мною! Я тебе в тім пеклі не лишу, бо мене би покійний Луць прокляв з гробу.

Олюнька не знала, що їй робити. Вона тряслася ще від холоду і прикладала закостенілі руки до теплої печі.

— Ну, скоро, одягайся зараз!

Шевко не терпів непослуху.

— Та я не маю в що одягнутися,— сказала Олюнька несміло, крізь плач.

— Як-то, вона не має лаха на себе? — обернувся Шевко до Андріїв. — А ви, прокляті дідоводи! То її маєтком напихаєте собі горло, а вона ходить, як жебрачка? — По тих словах Шевко стягнув із жердки Ганнин кожух святковий з широким лисячим коміром, а з кілка її чоботи нові і звернувся до Олюньки: — На, на, одягайся зараз!

— Не руште того, то моє! — заверещала Ганна, прискочила до Шевка і взялася видирати кожух і чоботи з його рук. Шевко аж запінився з лютості.

— Твоє, все твоє, а її де? А де ж та одежа, що по її мамі лишилася? Все ти поїла?

Він так сильно стиснув двома пальцями Ганнину руку в самій кисті, що Ган­на заверещала, як кіт, коли йому дверми хвіст притиснуть, і пустила кожух.

Шевко насилу посадив Олюньку на лаві і казав взуватися, відтак одягнув її в кожух, стягнув іще якусь хустку з жердки, закинув Олюньці на голову й ви­йшов з хати, ведучи дівчину за руку.

— Пожди, я вас навчу, почому лікоть маслянки! — гукнув Андріям на про­щання і тріснув за собою дверми.

Андрії стояли ще якийсь час мовчки, поки не затих хрупіт чобіт Шевка по за­мерзлім снігу.

Перший відізвався Андрій:

— Бійся бога, Ганно, що ти наробила? Шевко наробить нам такої біди, що в чистій воді не обмиємося...

— А хто ж знав, що його якраз тепер дідько наднесе? — відповіла Ганна зі злістю.

— Та бо й не годилося на таку лють дівчину голу надвір виганяти... могла захворіти.

— А коби її чорт уже злизав мені з очей, то я була б щаслива!

Андрій здвигнув плечима, не сказав більше нічого. Вийшов до сіней, пошукав сокири і почав справляти засув та вставляти двері на бігуни. Шевкова не пізнала Олюньки, коли Шевко привів її в хату.

— Свят господи! А ти де таку шляхтянку знайшов? — каже до чоловіка.

Але Шевкова зараз зміркувала, що мусило статися щось незвичайне, бо Олюнька була заплакана, а Шевко насупив брови й нічого до жінки не гово­рив.

Шевкова кинулася до Олюньки і почала з материнською дбайливістю роз­дягати її. Зняла з неї хустку, кожух, та аж очам своїм не повірила, як побачила на Олюньці чорну подерту грубу сорочку.

— Ті люди хіба серця не мають, ні крихітки совісті! Матко найсвєнтша, та в мене пастушка, що безроги пасе, має ліпшу сорочку.

Шевко сів на лаві й тяжко сопів. Він не міг іще заспокоїтися з гніву.

— Та що ж, Мариню, думаєш над нею? Візьми умий та перебери в що, бо ще яка худоба порозлазиться по хаті з тих єдвабних саєтів [28].

— Ну добре, добре, але ти йди собі на другу сторону до кімнати. Шевкова налляла в миску теплої води, зняла з полиці шматок мила й нака­зала Олюньці митися.

За хвилю вода в мисці почорніла, наче хто сажі насипав.

— Бійся бога, дитино, та хіба ти ніколи не милася?

— Або мені вуйна коли позволила митися? Все було промию лиш очі та й лице — і зараз за кужіль. Мені навіть гребеня не дали розчесатися. Вуйна все ховала гребінь у скриню, під ключ.

Олюнька ніколи не любила жалітися на вуйну перед чужими людьми. Але те­пер докір Шевкової був звернений просто до неї, то вона боялася, щоб справді не вважали її за нехлюю.

Тим часом Шевкова розплела дівчині довгу чорну косу, взяла свіжої теплої води і мила та стала мити їй голову. Голова аж забілілася від мильної піни. За тим пішло чесання, Шевкова за кожним разом, як потягнула гребенем, плювала, обчищаючи гребінь патичком над мискою з водою.

— А господи, відколи живу на світі, ще не бачила такого плюгавства! Опісля стала помалу розчісувати довгу косу, заплела її і звинула на голові за

шляхетським звичаєм.

Прийшла черга на білизну. Шевкова вийняла зі скрині свою чисту сорочку й спідницю та якийсь кафтанчик і надягла на дівчину. Дівчина вмить змінила­ся. Вона здалася такою гарною, що Шевкова не могла очей від неї відірвати.

— Ото раз панна, бігме! Якуб'є! Якуб'є! Ходи-но сюди! — закликала чолові­ка, відчинивши хатні двері.

Шевко увійшов усе ще насуплений і гнівний, та як побачив таку кралю — прояснію його чоло, й він усміхнувся.

— І таку ладну квітку гноєм прикинули, та й то на її власнім городі... Тьфу на їх голову!

Олюнька виглядала справді гарно. Її гнучка постать, обтягнена добротним кафтанчиком, рум'яне личко з чорними бровами і довга коса, що обвилася навколо голови, червоні губи, трохи з природи відкриті, й визираючі з-поза них рівні 6ілі зуби творили одну пишну цілість чарівної дівчини.

Олюнька й собі усміхнулася, але вмить засмутилася знов, бо пригадала собі нужденну дійсність.

Аж тепер розповів Шевко жінці всю пригоду з Олюнькою. Обоє сердилися й наговорювали на Андріїв, що на язик попало.

— Я з тим зроблю порядок, але не знаю, кому то буде гірко! — сказав Шев­ко.— Поки що будеш її, Мариню, держати коло себе, вона буде в нас. На другий тиждень буду в місті і зроблю лад у суді. Олюнька дістане іншого опікуна, а Анд­рії мусять із хати таки зараз уступити. Нехай та чарівниця посмакує, як то добре грітися на морозі! За той час, Мариню, залучай Олюньку до всякої робо­ти — нехай навчиться дечого, поки стане сама господинею.

Саме тоді ввійшов до хати Дмитро. Він хотів щось говорити, але сказав лише "вуйку!" й урвав на слові та роззявив рота, коли побачив несподівано таку кра­лю перед собою.

Шевко моргнув на жінку помітно й усміхнувся. Відтак, бачачи, як Дмитро за­мішався, обернувся до нього й ніби сердито спитав:

— Ну, й що, "вуйку", скажете?

— Та я,— каже Дмитро,— хотів сказати, що Лиса має теля.

— Хвала богу! — промовила Шевкова.— Буде більше молока, а то тепер то­го добра так скупо, що вже мені аж голова сохне, як прийдеться тою одробиною челядь ділити.

— А що, теличка чи бичок? — спитав Шевко.

— Га? — відповів Дмитро, що знов задивився на Олюньку. — Ая, теличка!

— А ти нею так утішився, що язика в роті забув,— дражнив його вуйко.

— Та де, о, та чого забув? — І Дмитро вибіг із хати.

Олюнька була кілька днів у Шевків. Вони поводилися з нею, як з рідною дитиною. Спала разом з ними в кімнаті. Шевкова не дала їй дармувати і все наділяла її тою чи іншою роботою.

По кількох днях Шевко каже жінці:

— Знаєш, Мариню, що я собі погадав, як побачив Дмитра коло Олюньки? Я погадав собі зараз: а то була би з них пара, аж любо! Прошу тебе, вона дівчи­на гарна й заможна, він хлопець працьовитий і добрий, а що в нім справжня шляхетська кров, то я це знаю. Що ти гадаєш?

— Та певно, що то було би добре, але до того ще далеко. А знаєш ти, Якуб'є, що вона нічого, анічого не вміє? Я не розумію, як її виховували. Така велика дів­чина, а вона не вміє ні голки в руки взяти, ні горшка обмити, про варення й не говори! Яка ж з неї буде господиня, якби так мало бути?

— Та правда, що без того господині з неї не буде, але що вона тому винна, що та чортиця нічого її не навчила? Та я гадаю, що якби побула тут з тобою якийсь рік, то таки б дечого навчилася. То має бути дуже тямуща дитина — от як ско­ро навчилася читати! Учитель хвалив її; ну, а вже читання — більша штука, як миття горшків або як шиття...

— Будемо видіти! — відповіла жінка.

По тій пригоді Андрії охололи й стали роздумувати над тим, що сталося.

Ганна була страх яка лиха на Шевка; погрожувала, гадала собі, що Шевко вже не одно таке зробив, та й нічого з ним не сталося, бо він знається з панами.