Але ні, той народ ажні-як не мріяв про бунт чи революцію... Та й згадані вже, хвалені ватажки революції пристосувались до революції, коли вона їм несподівано звалилась на голову і у них не залишилось нічого іншого як її прийняти. Адже славетний Руссо, ідеал всіх республіканців, говорив, що тільки суспільство богів доросло до демократії, а що ж до нас, людей бідних смертних, то ми заслуговуємо лише на подачки у виді невеликих реформ з ласки всім народом улюбленого і обожнюваного монарха...
Зачекай Васильку, — спинився у своєму ходінні дядько Петро, — а хто ж тоді розпочав і робив революцію, коли ти кажеш, що й славетні просвітителі і інтелігенція і трибуни в постаті Сен-Жюстів і Робес-іТєрів та й сам французький народ не лише її не здіймали, але й боялися її і не хотіли її...
Паризька чернь, Петрусю, оті всі безштаньки, люмпенпролетаріят, сказавши по сьогоднішньому, вся та голота, якій і в гадці не були великі ідеали свободи, братерства і рівності. Чернь діяла стихійно і випадково, під натиском таїнних імпульсів і сил підсвідомого. Ви, пане докторе, — звернувся Василь Михайлович до Крученюка, — краще від мене повинні знати, що людині відчуженій, нехтованій, огірченій з будь-якого приводу, дуже легко перейти в стан лютої агресивності, мети якої вона навіть не усвідомляє собі, але перебуваючи в такому стані — це вже зовніш-ний вияв підсвідомого, — під натиском жаги до переборення відчуженості, готова до найнесподіваніших ексцесів, до гнівного вибуху, до кривавого бунту та й вкінці до революції...
Доктор* Крученюк мовчки кивнув головою і розвів руками — визначення зовсім правильне.
У вітальню тимчасом увійшов Немирич. В розпалі дискусії його навіть не всі зауважили. Але він вклонився всім і спершись об ватран, пильно слухав усіх, що збиралися, мабуть, заперечувати Василю Михайловичу.
Я слухаю оце тебе, Василю Михайловичу, — терпко озвалась Оксана Олексіївна — і з подиву не виходжу. Так і здається, що ти от-от договоришся до блага нині існуючого правопорядку та хвалитимеш добродійства божественної тиранії...
Ваша іронія, тітуню Оксано, тут ніпричому, — спокійно поглянув на неї своїми добрими очима Василь Михайлович, — ви дуже добре знаєте мої погляди і моє становище в громадських справах. Я стараюсь бути тільки об'єктивним. Питання в тому, чи революція є якийсь акт розуму і чи революція для неї самої має виправдання...
Про 1789 рік, — озвалась тітка Лара, — ти, братчику, говорив тільки на те, щоб ілюструвати, так би мовити, тодішньою проблемою наше сьогодні. Тобто ти хочеш сказати, що й ми не перебуваємо в безпосередньо революційній ситуації...
Думаю, що ні, — посміхнувся Василь Михайлович.
Гай, гай, Василю, не пізнаю тебе, — аж спинився з розвіяною чуприною, з палаючими очима, дядько Петро, — а розстріли на Лені, а півтора мільйона робітників, що страйкують по всій імперії! А хвилювання на Харківщині на Полтавщині, в Білорусі, терористична акція в Ліфляндії, в Грузії, в Польському королівстві! Військово-польові суди, масові арешти, шибениці, тисячі засланих у Сибір! Бунти у військових частинах, що? Це не передреволюційна або таки революційна ситуація? Додай до того безприкладну сваволю всіх цих власників лятифундій з тисячами десятин, Юсупових та іншої петербурської камарил-лі, ганебне розкошування на верхах, в той час, коли батраки працюють від сходу до заходу сонця за марний гріш, на тих самих лятифундіях або в цукроварнях Терещенка чи графині Браніцької! Села, що перманентно голодують, масова еміграція до Америки!..
Всі хвилювались, крім Василя Михайловича. За дядьком Петром була тітка Лара і Катря, що навіть вигукнула "браво, браво" і вдарила кілька акордів "Варшав'янки", і тітка Фламінго, що аж спаленіла і, звичайно, Оксана Олексіївна. Немирич мовчав, до нікого не приєднувався, думав свої думки. Олелько задумувався: з ким йому бути? Але, звичайно, і з певністю лише з батьком. Йому подобалася його спокійна і логічна мова. Доктор Крученюк був швидше нев-тральний, він шепотівся з тіткою Ганусею. Або просто хотів бути зразково ввічливий, без хвилювання.
Говорите про народ, — озвалася Ольга Антонівна, пестячи собак, що стежили за кожним її рухом, дивились на неї вірними очима або дрімали, — народ, чи його збагнете? От Гуляницькі були в Костромі минулого року на тристаліття дому Романо-вих, ювілейний рік, знаєте ж. Розповідали, що той народець виробляв, який вірнопідданий був, не уявляєте собі! На пароплаві плила царська сім'я, то мужички кидалися за ним у хвилі, як стояли, деякі потопилися, царську тінь цілували, припадаючи до землі, де проходили цар і цариця. От вам і революційна ситуація...
Нічого дивного, — сказала Лара, підійшовши до вікна і вдивляючись в темінь ночі, — народ це — дволикий Янус. Сьогодні він обожнює, а завтра може люто і криваво вибухнути так як вибухав за Пугачева та й то треба було його пошивати в дурні, підсуваючи мужицького царя — самозванця як символ правого діла. Всьому цьому сприяли віки безпрогляд-ної теміні і неволі, мітологія ідолопоклонства і автократії. Примітивний народ на все реагує хвилевими змінними емоціями. На все у нього — воля Божа. Адже він народ — богоносець...
Народ — це раб, який і власного бунту не витримує, — крикнула Ольга Антонівна.
Все це софістика, Ларусю, — сказав Петро, — орієнтуйся на те, що не знає емоцій: на економіку, на невблаганий закон діялектичного чергування. Суперечності системи, февдальної чи капіталістичної, стають такі чіткі і різкі, що вони самі сприяють поглибленню свідомості всіх поневолених і покривджених. Перед ними вибір, або скніти далі в темряві і неволі, або збагнути глузд і необхідність революції...
Теорії, теорії, — нарешті озвався доктор Кру-ченюк,— ви забуваєте, що антагоністи ваших теорій досконало це розуміють і роблять всі заходи, щоб ваші теорії пішли внівець...
Правильно, докторе, — озвався Василь Михайлович, — ті, що при владі, передбачають усе і належно діють. Панове, — звернувся він до всіх, — там на горі зрозуміли, що і їм пора вносити в систему поправки і реформи. Вітте і Столипін це передумали, і взялися за діло: один будував залізниці, другий реформував селянське господарство, перетворюючи зубожілого селянина на багатія — хуторянина. Одночасно вони наховстали всі відосередні і підривні сили, утворили зразковий апарат поліції, провокації і зради, зламали революцію 905-го року і відкрили семафор для індустріяльних перетворень. Ні, там на горі сидять не в тім'я биті... Вони ще при силі...
Авже ж не здряхлілі Горемикіни...
Будуть кращі за них, проміткіші, — продовжував Василь Михайлович. — Я був нещодавно в Евро-пі. Буржуазія і капітал враз з усім апаратом абсолютизму зуміли використати сприятливу кон'юнктуру.
Нині європейські країни переживають період добробуту. Австро-Угорщина незабаром стане з переста-рілої дуалістичної імперії триєдиною, тобто включить у спілку слов'ян і тим самим розв'яже болюче питання слов'ян габсбурзької імперії. В Німеччині укоськано всі прогресивні партії, там панує пруський мілітаризм і туга за колоніяльним могуттям. А всім їм треба ринків збуту. І от дивіться — сюди до нас вже потяглися всілякі Сіменси і Зінгери, французькі і бельгійські компанії, а навіть американські Гарвесте-ри, які не шкодують капіталовкладень, бо їм це без ризика сторицею оплатиться. Вони будують залізниці, шахти, фабрики, засновують торговельні філіяли; всі двері у нас їм навстіж. Просперує купецтво, міщанство, дрібні підприємці, селяни — багатії, не кажучи про власників лятифундій. Як на те за чотири минулі роки у нас були винятково прекрасні врожаї, ми годуємо хлібом Европу... І з цих усіх заспокоєних, багатіючих і просперуючих станів абсолютизм створив собі запілля — реакційну, ультра шовіністичну "чорну сотню", яка захищатиме систему самодер-жавності всіми силами, бо це підстава її добробуту... Яка ж може бути в тих умовах революційна ситуація?..
А національні рухи, Васильку, — озвалася тітка Лара, — навіть на глухій досі Білорусі нині справжнє культурне відродження... Які поети — Купала, Колас! А Кавказ? А Польща? А Україна?
Все це ще тільки бруньки, — сказав Василь Михайлович. — Польща, щоправда безперечно одержить автономію, в Петербурзі оглядаються на Відень, де зараз діє сильна польсько-магнатська партія. Україна? Це покищо, на жаль тільки мляве українофільство.' Хто серед народу достоту знає "чиї сини, чиїх батьків, ким за що закуті"?
Всі замовкли. У вікно влетів кажан і кружляв по гостинній, а всі стежили, як він, побившись об лямпу, полетів знов у ніч.
Не до добра цей кажанище, — зітхнула Ольга Антонівна.
Я вважаю, що реформи необхідні, — продовжував Василь Михайлович — реформи до основ, до самого грунту, адже все це вопіюще. Я за еволюцію, розумійте мене. 1 на Заході прогрес, зовсім не пусте слово.
Прогрес — це докорінне знищення струхлявілого ладу. Точніше революція...
Вперто повторював дядько Петро.
А хто гарантує, що це доцільно, — вкинув Василь Михайлович, посміхнувшись. — Звичайно, знайдуться люди, які й нині йдуть на подвиг, кидають бомби, стріляють і вміють навіть підпалювати панські садиби... Але що вони дадуть, вкинувши країну в хаос, коли дорвуться до влади? Ватажки французької революції кинули націю в пащу тероризму, сваволі і голоду, щоб за декілька років віддати її ще більшому узурпаторові, ніж той якому зрубано голову. Який абсурд!..
От тут ми вас і спіймали, — зареготав Петро, — у вас виразно клясовий інстинкт заговорив! Приєднуйтесь до "чорної" сотні, Васильку... їй же Богу. Якщо ви за еволюцію, то ви свідомий консерватист...
Свідомий, чи не свідомий — посміхнулась Оксана Олексіївна, — просто Василько не хоче рубати тієї гілки, на якій сидить увесь наш знаменитий стан февдалів...
Непереконливо, тітуню, — підійшов до неї Василь Михайлович, — стан моїх февдалів, хоча б лише в нашій губернії, вважає мене таємним прихильником женевських емігрантів, якимсь карбонарієм і каригідним лібералом, а ви мені дорікаєте, що я фев-дал. Що ж і декабристи і Герцен і Кропоткін — всі були февдалами.
1 нічого ніколи не договорювали до кінця, — гукнув дядько Петро, — плакали на грудях у сатрапа.
каялися... Які ж далекі вони були від народу! А Гер-цен був примхливий, розбещений панок, що грався в революцію.