Злива йшла над Боґенгавзеном, не минула його. Ізар видувся, огидним, череватим плазом. Мимрив під дощем непривітну грубіянську пісню самотніх, що повертаються, як візники, спізнені додому. Осокори, осітняг і верби зашуміли. В сусідів (вони вибігали в коридор, . тупотіли по сходах) гудів бас, що дах на горищі протікає. Катя — ця з колиханням стегон, ця з променистими очима, крутила грамофона. Це була все та сама арія з "Запорожця".
— Please have a drink, gentlemen. — Галоччині вії висотали довгу, павутинчасту золотистість променів, по англійськи вона говорила з американським акцентом, і в цьому співанні кінцевих складів і в її погляді виплескувалась не то чортівська насмішкуватість, не то захлистуюча себе одчайдушність; ми п'ємо за зустріч друзів ...
— Remember the decency, my child — графиня вже не шарпала бровою, але їй все ще не вдавалось знайти рівновагу; mais pourquoi parles tu anglais?...
Це було так само недоречно, як і питатись, чому вона говорила весь час по французьки.
— Je propose qu'on parle seulement ukrainien. Це було так мило, що ми всі, не виключаючи й Божка, засміялись.
— Maman est devenu tres nationaliste, Галочка наливала вино й воно співало, elle va etre plus catholique que le pape meme. Allons-y, мої панове, як я шкодую, що не можу вас запросити на моє весілля ...
Її сміх задзвенів на дні келехів. Вино, соняшно-злоте, сяйно озивалось склові тремтом. Професор хіхікнув. Божок стояв, склавши руки на грудях. Камінь його обличчя суворо обдавала косина з-під лямпи. Діямант на його середньому пальці уперто мерехтів.
— Серйозно.
— Читайте телеграму, професоре ...
Професор вовтузився. Він потикався кирпатим носиком у теплінь, що била від канапи, він стояв, шелевіючи вусами, немов не бачив, немов його окуляри зайшли імлою.
— Ну, читайте ж ...
Її голос бився, як підбита чайка. Вона зовсім не дивилась на Ірина. Так, ніби там було порожнє місце. 3 під вій вистрибували не рахманні промінчики, а скалки, непритомно-злісні скалки. Графиня відсунула голову Пінокйо від своїх колін, в льорнеті тремтіли відблиски лямпи, що кинула кремову косину тепер насклесь, через руб білоскатертного стола.
— Читайте ж!...
Але професорові пальці не слухались. Я ще ніколи не бачив його в такому несподіваному неодволоданні. Вус кволо повис над плачливо, по-арлекінськи мелянхолійно розкритим ротом. Тоді Божок, знітившись у цій яскравій немічності отетерілої кімнати, рвучко вихопив телеграму з професорових пальців, що затиснулись корчійно, як в топленика. І він прочитав, над сподівання виразно, скандуючи:
I can't live without you. I got the papers necessary for your and your mother's passage to USA. Please let me have your answer immediately. Fred.
Божок поклав телеграму на стіл і старанно її пригладив. Діямант ще блиснув, коли він підніс руку до чола (а втім, це був зовсім зайвий рух), і після цього Божок щез за димовою завісою. Принаймні я тільки згодом спостеріг, що він ще тут.
— Et voila ...
Професор сидів поруч Ганни Олексіївни, склавши руки на животі. Він заспокоївся й котячо посміхався. Я насолоджувався з впрост болісною радістю спостеріганням людей, речей. Але я приходив звільна до погляду, що людей, власне, не було, що я їх вимріяв і виснив і що мій сон доведений до такої чіткої реальности, що я вже зовсім затратив межі реального й іреального. Ні. це була правда. Ці люди давно жили в моїй іллюзії.
Злива надворі, тарабанення крапель у скло, Катин грамофон — ясна реальність меж мого світу. Цієї ж кімнати вже не було в реальних даностях. Вона переходила в позачасовість, вона розколювала стелю, стіни й вростала в космос мерехтінням нереальних, зітканих з найніжніших мережив думок, що промінювали як атом радію, вростала мерехтінням чертога в конструкцію всесвіту.
Ірин підійшов до стола. Я ще не бачив обличчя, що б так спокійно світилось спокоєм себезнайдення. Він крихту прищурив очі.
— Я вже пробачився, Галочко, за свій прихід.
— Але я знала, що ти прийдеш.
Професор кахикнув. Він щось жував.
— Нещодавно казали нам, що вас взагалі немає. Але mors ultima linea rerum... Він хихикнув — може він (і, здається мені, більша частина присутніх, вважала Ірина за з'яву).
— В кожному випадку графиня виповіла це сполотнівши, я знав, що це прийшло їй з великими труднощами, вона була добре вихована жінка; я находжу ... je trouve ... що ви могли б заощадити нам цієї візити ... після всього, що було . .. так, що було... entre vous et ma pauvre fille ...
— Quand on dit ma pauvre fille, on comprend ma morte fille, maman — встрянула Галочка; нічого подібного, Ірине. Я тобі дуже дякую, що ти прийшов. Я тільки прошу тебе — не говорити при минуле...
Це, здається, був парадокс цього вечора. Не говорити про минуле, але вертатись постійно до нього. Ірин посміхнувся.
— Зараз, я піду, я зараз піду геть, comtesse. Я прийшов тільки побажати тобі щастя, Галочко, зовсім конвенціонально й пласко. Хоч я поготів був свідомий макабричности моєї появи. Але для завершення моєї дороги це було конечне. Я мусів остаточно впевнитись у моїй тезі.. .
— Яка ваша теза? ... . Професор підвів голову, як бойовий кінь.
— Теза безнадійности людського існування. Теза неоминальности зла.
— Це зовсім не нове, докторе Ірине, заскрипів професор, це вчення стоїків ...
— Я не знаю, чиє це вчення, й я зрештою не збираюсь бути ані Колюмбом ані філософом. Все, що я стведжую, це тільки для виразнішого ствердження моєї власної особистости. Утилітаризм високої напруги. Але треба признатись, що перед війною ми всі ще вірили в можливість перебороти зло. Навіть романтики, для яких всяка боротьба була самоціллю. Навіть, кажу, при їхній безцілевості, вони підсвідомо вірили в тріюмф добра. Тепер — це все виглядає квилінням немовляти.
— Доктрина песимізму, ге? ...
Я зосередив тоді всю мою увагу на Божкові. Ірин говорив, але Божок — це була таємниця. Я хотів ще раз викресати з синяви мого ілюзорного світу його образ: Будди з кантовастими плечима, Будди з непорушним обличчям, з квадратовим підборіддям, і крукокриллям гладкого волосся. Потім цей діямант, що мерехтів і меркнув, потім ця шпилька в краватці, чорній із скісними срібними смугами й добротний одяг, здається, темнобрунатний, теж із смугами. Але це була тільки оболона. Він пильно слухав, але я певен, його тут не було. Він стояв у якомусь відтинку печерної доби й нюхав сморід підвогнюваного м'ясива. Його власні м'язи напружувались, його очі широко розкривались, і шуліче, яструб'яче ворушились у його серці, з надри висотувалось, з пут, і вже заполонювало його істоту. Він здригнувся маскою кам'яного обличчя. Він затиснув нігті на руці так, що виступили червоні пруги. Йому хотілось плакати, я це знав.
— Ніякої доктрини, просте ствердження. Ірин підкреслював "р", воно у нього здригалось, як стрілка, що вилітає.
— Ствердження, так... Галочка стоїть перед новим життям. Я хотів цьому завжди вірити, що колинебудь нарешті вона почне нове життя. Я в тюрмі колись, а вона була далеко від мене — мав чудернацькі сни: рань і Галочка. Солоний морський вітер і Галочка. Кораблі, чайки. Звичайний зрештою краєвид, але дзвенів так бадьоро. Я пам'ятатиму завжди, як Галочка грала Моцарта. Але це все не належить до речі.. . Пробачте.
— Ви про зло говорили, Ірине! .. .
Божок крикнув надто голосно, зовсім чужо собі. Я поглянув у вікно, мене вразило те, що краплі бились уже не так невгавно, вговтуючись, лагідніючи.
— Так, зло. Конечне, неминуче й непоборне. Ви не сердьтесь, панове, але це так. Ми ждали світанку. Ми ждали доброго дня. Ми проходили крізь кров, знущання, тортури, розпач, зневіру, ґвалт, руїну, смерть. Ми проходили через це все жахіття, стиснувши зуби, самі ставали злими, чому? Бо ми вірили, що це все тимчасове, що зло треба перемагати злом, що все мине — зла не буде. Але я питаюсь вас, друзі (я все ж таки вважаю вас за друзів), чи, справді зла немає? ...
Божок зареготався. Графиня невдоволено подивилась на нього. Я його розумів, він, як і професор, не могли не іронізувати з людини, що вчора ще сміялась з усяких розмов про добро.
— І я приходжу до висновувальної частини мого монологу. Є дві дороги тепер. Перша — єднання із злом. Компроміс. Пакт неагресії... Іти назустріч злу, скоритись йому, приймати його таким, як воно є, й чинити єдино можливе: шукати засобів злагіднити зло ...
— Досить, крикнув Божок, пане Ірине, досить. Мені важко вас слухати й, признатись, не цікаво. Це виглядає так, ніби розкаяний грішник, старий піратюга приходить до ченців з чину Педра іль Анкатара й квилить голуб'ятком. . . Ірин підвів брови...
— Але пробачте, Божок, я ще не скінчив своєї думки... Божок рішуче вдався до демагогічної провокації.
— Можливо. Але ми вже можемо зробити висновки щодо закінчення. Це не цікаво, ви розумієте?... Так, як мені не цікаво знати, що думає робити Галочка з телеграмою цього американського ляйтенанта, бо я зрозумів — існує тільки егоїзм людини.
— Теж зло ...
Ірин дивився на нього люб'язно, як на хлопчака, що заривався.
— Егоїзм людини, нічого більше. І ви розумієте, панове — (він обернувся до всіх нас, його лице тремтіло, страшно тремтіло) це така глибока, така важка образа. Коли ти взяв людину як безцінний коштовний діямант і несеш його в долонях і милуєшся, так б'є тобі відсвіт у лице, що ти сам мерехтиш тим сяйвом... І раптом, раптом ти, що був вірний, як раб, що міг покласти на одну шальку своє серце, а на другу все в світі, що тільки є найпишніше, найблискучіше, й твоє серце переважило б... і раптом з'являється хтось, такий чудний, такий пласко-далекий і тебе вже забуто — — — Ні, це надто важко ...
— Я не знав, що ви такий романтик, Божок; проскрипів професор; англійці в такому випадку воліють мовчати...
— Можливо, але я вже не можу ... я ... — Він сів і закрив обличчя долонями. Всі мовчали. Тільки знавши цю людину, її залізну опанованість, можна було збагнути, що діється в ній. Пінокйо підійшов до нього й, сумно кліпаючи своїми песячими очима, поклав свою голову на божкове коліно.
— Mais, monsieur Bojok ...
Ганна Олексіївна мала вдвоє більше покраяне серце.