Європу пройшли, та й у себе. Оп Безкоровайний мости відновлював на всіх європейських ріках. Бачив там статуї й па мостах, і коло мостів.
— І Петро Безтурботний Європу пройшов,— засміялися з кутка.
— На возі, соппим!
— А й пройшов! — обізвався Петро, який теж опинився на цьому небувалому засіданні.— І, щитай, бачив! Ого!
— Та я теж,— скромно погладив вуса Зновобрать,— хоч, кажеться-говориться, й давно, а було. Кулеметником, другий помер коло "дегтярьова". Побував... А от наш секретар райкому Степан Михайлович — той усю війпу автоматником. Вже в Празі його... На другий день після миру...
Почалися спогади, про скульптора було забуто, забули й про те, навіщо сьогодні зібралися, але Дереберя, хоч молодий, належав до ранніх, він не розгубився, дав ветеранам виговоритися, а тоді приголомшив дядьків несподіваним:
— А ви знаєте, що говорив про грецьку скульптуру Віпкель-мап?
— Це ж який Вінксльман? — враз стрепенувся дід Утюжок, радий, що й віп може тут знадобиться.— Може, той, що в районі комендантом при фашистах був? Ох, і стерво ж було!
— Це, ма'ть, той, що ти його втопив? — поспитав хтось не без єхидства.
— А й утопив! — випнув бороду дід Утюжок.— Бо й хто б його втопив, як не я!
— Ти ж казав: генерала?
— І гіиірала втопив! Пошукай, коли хоч, у Зеленому, він там і досі лежить в глибу!
Утюжксва похвальба розбуркала навіть Петра Безтурботного, який уже прилаштувався був поспати всмак, поки триватимуть балачки про площі й монументи.
— Уже й генерал? — здивувався Безтурботний.— А мені, щитай, казав: фельдмаршала втопив!
— І фельдмаршала тож І — тупнув ногою Утюжок.— Я тут за цілий партизанський отряд справлявся, поки ти па моїй безтарці спав!
— Казав же тобі: пошпетило її міною, що й не здрімнув. А тоді ВЯІЄ ВСІ фронти пройшов на трофейних. З халабудою, з тормозом, колеса — як грім, куди твоїй безтарці!..
— І моя, таки ж моя, а не твоя безтарна! — закричав дід Утюжок.— А кобили які були! А де вони? Ти ж їх не привів назад? Сам цілий, а кобил — катма!
Такий емоційний спалах міг зрозуміти лише той, хто відбіг би пам'яттю аж у передвоєнний сороковий рік, коли в карноярівсько-му колгоспі "Дніпро" рішенням правління доручено було дідові Утюжку (бо віп завжди був дідом для всіх післяреволюційних поколінь!) доглядати двох фондових кобил Мазурку і Баронесу, а також новеньку бричку, на якій красувався напис: "Фонд РСЧЛ". Слово "бричка" більше тулилося до часів минулих, було в ньому щось куркульсько-глитайське, тому невідомі Ддами колгоспного ладу і ввели для цього транспортного засобу новий термін "безтарна", тобто віз, у якому, скажімо, зерно можпа возити без тари, насипом. Утюжок, хоч ніколи не служив у армії і якось уникав усіх війн, що відбувалися па його віку, заступивши на ност доглядача фондових кобил і фондової безтарки, став у Карповому Яру найбільшим военспецом, навчився хвацько зсовувати каблуки (а влітку, коли босий,— п'яти) і навіть поспівував слідом за комсомольцями: "Веди нас в бой, товарищ Ворошилов, донецкий слесарь, боевой нарком".
Двадцять другого червня, тільки-но почувши, що почалася війна, дід Утюжок запріг Мазурку й Баронесу, кипув у безтарку сидора з паляницею, четвертиною сала, новими підштаниками, надів новісінький бриль (плетений не "вчетверо", а "вшестеро", та ще й зубчиками) і помчав до райвійськкомату. Не був перший, його випередили ті, хто жив ближче до райцентру, довелося ждати черги, але це діда Утюжка не злякало, бо мав у безтарці 113 вівса й сіна, мав брезентове відро, щоб напувати кобил, мав і для себе в сидорі хоч і на цілий тиждень. Ждати черги довелося два дні й дві почі, кобил і безтарку в нього прийняли, подякували за добрий догляд і... звеліли передати Петру Безтурботному, який "призивався в ряди".
— А я? — закричав дід Утюжок.
— Ваших років пе беруть.
І все. І вертайся до Карпового Яру без фондових кобил і без фондової безтарки, а те ледащо Безтурботний поїде кататися та геройствувати.
Окупацію дід Утюжок пережив тяжко, як, мабуть, ніхто з карпоярівців. Надто пригніченим почувався через один дуршій випадок. Якось фашистська команда заскочила в Карпів Яр виловлювати курей і тягти з дворів теличок і одному з тих куроловів, молоденькому фашистику, примапдюрплося покататися на човні по Зеленому озеру. В очереті фашпетпк знайшов кілька човппків, але жодного весла. Він побіг до крайньої хати. А що була то Утюж-кова хата, то й присікався до діда: "Уо, ю?"
За тим "Уо", що значило "де", фашистик повторював ще якесь слово, якого дід Утюжок пе міг зиатп. Але тут солдат кинув погляд під повітку, побачив там поставлені сушитися (удосвіта Утюжок трусив ятери) весла, підбіг до них, ухопив одне, тицьнув дідові в руки: "Ком!" І погнав Утюжка до Зеленого, і примусив катати його по озеру, і хоч скач, хоч плач.
Дід Утюжок спершу злякався (бо оте ж гітлерепя замірялося гвинтівкою), тоді якось розгубився, відіпхпувши човен і гребнувши веслом, обурився, а тоді враз обпекла його страшна думка "Це ж я співробітничаю з окупантом!" І хто ж сиівробітиичас, подумати тільки! Єдиний у Карповому Яру чоловік, який два роки готував у фопд РСЧА таких розкішних кобил і таку новісіньку безтарну! Дід Утюжок так розстроївся, що в нього, як то кажуть, опустилися руки, весло не пішло в воду, а черкнуло по самому верху, бризки полетіли аж па другий кінець човна, кілька їх упало й на окупанта. Солдат засміявся, щось крикнув дідові Утюжку ніби аж пустотливе, а в того ще більше засмоктало під ложечкою.
"Ще вопо й сміється, фашистеня паршиве!" — подумав зі злістю Утюжок і вже павмисне брьохнув веслом так, що обкупав гітлерівця з ніг до голови. Той підскочив, став обтріпуватися, мов цуценя, а тоді визвірився на діда, ухопив гвинтівку і став кричати щось по-своєму. Утюжок повернув був до берега, але фашистик знов затупотів об дно і знов замірився гвинтівкою, мовляв, катай і — без ;шверсій.
Про те катання дід Утюжок нікому й не казав. Бо хоч і виявив протест, оббризкавши окупанта водою, але ж катав, співробітничав!.. Може б, і промовчав, і ніхто б пе довідався. Але закінчилася війна, стали повертатися з фронтів карпоярівці, видзвонювали орденами й медалями, розповідали про геройства й подвиги — як ти тут утримаєшся! На полі бою про змагання в героїзмі якось немає часу думати, бо то ж бій, і не на життя, а па смерть! А змагаються вже опісля, одіті згадуючи, другі вигадуючи, а до них мерщій туляться й ті, хто и не пюхав поля бою.
Дід Утюжок не втерпів і теж запрагнув слави.
— Ви на фронтах, а ми в тилу,— багатозначно натякнув він.
— Партизанили?
— І партизанив. А чого ж? Такого гітлеряку в Зеленому втопив, що ого! Увесь в автоматах та в бопбах, страшно й глянути!
— Солдат чи хто?
— Л мені воно без інтересу. Може, й ундєр, а мо', сам фетьфе-бель. Лежить он в глибу п не тіпасться.
Фронтовики йшли й ішли, орденів і медалей у Карповім Яру більшало й більшало, дід Утюжок відчув, що треба переходити на вищий ступінь геройства.
— Армія — що? — розбалакував віп.— Там тобі солдатів МІЛЬЙОНИ, танки, пушки, гіпірали... А от сам попробуй — це тобі пе армія. А я тут сам, без нікого, в Зеленому такого офіцерюгу втопив, що його гітлери півгоду шукали! Шукай, а кінці в воду!
Може, той "офіцерюга" так і став би вершинним виявом Утюж-кової фантазії, коли б через десяток років по війні червоні слідопити, йдучи слідами легепд справжніх і вигаданих, не добралися до діда і не обаранпли його з усіх боків: "Розкажіть, дідусю, як ви фашистського офіцера втопили в Зеленому".
Утюжок спробував озирнутися на десяток років і з подивом відзначив, що з такої відстані вже навіть отой вигаданий офіцер знікчемнів і змалів, і виходив уже й не подвиг, а таке собі ніщо. Хіба на такому прикладі вгіховасш підростаюче поколіипя?
— Офіцера? — вигукнув дід Утюжок.— Та хто це вам сказав? То ж був натуральний гіиірал! Ще іі з двома денщиками.
— І ви ото їх усіх?..
— Одного денщика, значить, з гініралом, а другий по березі бігав та тільки руками об поли бився!..
Здавалося б, куди вже вище генерала? Та ось чутка про Утюжків подвиг пробилася павіть до заспаного Петра Безтурботного, і той якось спитав діда крізь позіхи:
— А що, щитай, то правда, ніби ти генерала фашистського втопив?
Правду кажучи, Утюжок уже й сам побоювався розмірів своєї побрехеньки, але ж не перед Петром Безтурботним, який так нахабно в сорок першім забрав фондових кобил і фондову безтарну і пе дав Утюжкові здійснити безліч подвигів фронтових!
— Не гіпірала, а цілого фельдмаршала! — в нападі найвищого натхнення заявив дід Утюжок.
— Фельдмаршала? Та бре Ч..
— А ти ж думав! І з булавою!
— Та де ж віп тут узявся?
— Приїхав, значить, покататися на човні в Зеленому. Я його и покатав!
— А як же його прпкритіс? Охорона?
— Прикритіс втекло! Не втекло б — то й вопо булькнуло б! Ти ж знаєш, який глиб у Зелснолгу?
Історія ця зайвий раз підтверджує істшгу, що в Карповому Яру люди були незвичайні, хоч кого тут візьми. Авторові так і кортить про кожного розповісти щось "симнатичне", як каже Олександр Ковінька, але ж автор геть забув про скульптора Дсреберю.
*1 Бре — скорочена, злагідпена й олітературте на форма вульгаризму "брешеш", який знайдемо лише в словниках і ніколи не почуємо в живій мові наших сучасників.
— Товариші! — загукав скульптор.— Ми ухилилися від теми. Сьогодні ми повинні обговорити ідею, яку я хочу висунути. Про скульптурний символ вашого села. Символ Світлоярська.
Всі замовкли, і тут Дерсберя розповів їм про хлопчика з бичком. Треба віддати скульпторові належне: хоч і молодий, але око мав зірке й метке. Запам'ятав і точно передав словами людям, у якому картузику з поламаним козирком був Гриша, коли борюкався з бичком, і яка в нього була сорочечка (сіренька й розстебнута, може, й з повідриваними ґудзиками), і які штанці (піддир-кані вище кісточок, бо хлопці ростуть завжди швидше, піж матері встигають справляти їм нові штани), і якої масті був бичок (чорний, а підчерев'я і воло — білі і на погах ніби білі панчішки, як у копя маршала Ворошилова, коли той до війни приймав паради на Красній площі).
Після цього Дереберя вирішив ударити по колгоспниках ерудицією. Не міг утриматися від розповіді про прецеденти, тобто про вже існуючі подібні пам'ятники.