Чоловіки, дізнавшись про жіночу несправедливість, обурено загуділи. В залі сиділо принаймні десятків зо два молодих архітекторів, ще не одружених, кандидатів і навіть докторів архітектури, чорнявих, довгошиїх, повногубих, а тут вибирають сивоголового Кукулика.
Жіноцтво натомість радісно завищало, довідавшись про свою перемогу. Бо, по-перше, хай оті кандидати й докторанти відчують жіночу силу, а по-друге, Кукулик, незважаючи на свої сиві кучері, був таки справжнім мужчиною, ідеальним київським мужчиною шістдесятих років двадцятого століття, могутнім, вродливим, мудрим, чиновним, поважним, трохи насупленим, але водночас трохи й іронічним. Він довів все це відразу, підвівшись, приклавши руку до серця, вклонившись одною тільки круглою, красивою головою, сіючи навсібіч посмішки і водночас трошки пишаючись перед чоловіками і перед жінками, особливо ж перед жінками!
— Шоколад! — залящали жінки.
— Шоколад-лад-лад-ад!
Плитку шоколаду подали Тетяні Василівні. Вона взяла її й простягла Кукуликові, як орден, — лівою рукою. І Кукулик прийняв шоколад, як орден або почесну грамоту, — лівою рукою, а правою потягнувся до правиці Тетяни Василівни, щоб потиснути руку дающу, хай вона не скудається.
Тетяна Василівна не дивилася вниз, не бачила ні своєї руки, ні руки Кукулика, тільки відчула, як її худенькі, трохи шорсткі пальці раптом потонули в чомусь гарячому, м’якому, вологуватому, в чомусь невимовно приємному, мов давній спогад про щастя й молодість. Вона злякано смикнула свої пальці назад, але те вологе, м’яке, тепле налилося пружною силою й не пустило пальців назад. Тоді Тетяна Василівна підвела обличчя догори, зустрілася з очима Кукулика й болісно усміхнулася, мовби благала: "Відпусти". Очі в нього були якогось дивного, чавунного кольору, хитрі, розумні, глибокі очі, повні твердості й сили, розіскрені радісним чоловічим посміхом, вона давно не бачила таких чоловічих очей. Він сказав їй тихо: "Я цього ніколи не забуду, Тетяно Василівно". Така сентиментальність її тільки розсмішила, вона висмикнула руку й задерикувато гукнула:
— Тепер хай товариш Кукулик з’їсть шоколад!
— З’їсть! З’їсть! З’їсть! — залунало звідусіль.
— Гаразд, — не сідаючи, великодушно згодився Кукулик. — Коли така воля жіноцтва, то я...
Він налив собі на три чверті склянки коньяку, вклонився Тетяні Василівні, випив коньяк, розірвав обгортку й гризнув шоколад раз і вдруге. Став їсти стоячи, перед очима у всіх, і всі побачили, як апетитно їсть Кукулик, які в нього міцні зуби, які соковиті губи, побачили, як гарно він ковтає, злегка напружуючи м’язи на своїй могутній, мов антична колона, шиї.
Справжній мужчина!
Трохи згодом, коли центр загальної уваги перемістився з Кукулика на щось інше (тим іншим виявився молодий кандидат архітектури, який угадував прізвище будь-якої відомої людини, задумане вами), Кукулик непомітно нахилився до Тетяни Василівни й сказав:
— У мене до вас справа.
— Сьогодні Восьме березня, жодних справ, — недбало відмахнулася та.
— Не службова, а приватна.
— То й кажіть.
— Не тут.
— А де ж?
— Де хочете, тільки не тут.
— Ну, то іншим разом.
— Ні, тільки сьогодні. Зараз.
Їй починала подобатися ця гра.
— І ви не можете потерпіти хоча б з півгодини? — глузливо поспитала.
— Я б не хотів.
— О, ви поводитесь як справжній мужчина! Вибрали ми на свою голову.
— Я без жартів. Цілком серйозно.
— Завжди знала вас як серйозну людину.
— То все ж таки?
— Не розумію вас.
— Давайте на хвилинку вийдемо звідси. Маленька змова. Спершу йдіть ви. А трохи згодом я. Побудьмо змовниками хоч кілька хвилин.
— Змова з приводу жіночого дня?
— Хоча б.
— Ну то давайте! У вас є цигарка?
— Будь ласка.
— Дасте мені в коридорі. Я ждатиму вас там.
В коридорі він не дав їй цигарки. Тихо сказав:
— Знаєте що? Давайте підемо до вашого кабінету.
— Я не хочу дивитися на казенні меблі. Досить з мене й казенного коридора. Не забувайте, що сьогодні жіноче свято.
— Я хотів би залишити малесенький спогад про це свято.
— Спогад? Для кого ж?
— Для вас.
— Чому така честь мені?
— Це тягнеться здавна. Я не можу пояснити.
— Тоді доведеться вам так і померти з своєю таємницею, бо я не стану з вас її видушувати. До того ж надто нерівні сили, — вона показала на свою руку і на його.
— Я прошу всього двадцять секунд. Станьмо коло цього вікна.
— Це краще, ніж кабінет.
Кукулик похапцем (йому зовсім не личила поквапливість) дістав з нагрудної кишені маленький пакетик з білого цупкого паперу (здається, ватман, зауважила мимохіть Тетяна Василівна), розгорнув папір, відкинув його недбало, подав Тетяні Василівні пучечок голих стебелець барвінкового кольору, дивних м’ясистих стебелець з маленькими ліловими квіточками на кінцях. Вони були голі, їм було, мабуть, холодно в їхній наготі, і Кукулик грів їх на своїх могутніх грудях, а тепер нагрів і випускав на волю. Пучечок фіалок, перших весняних квітів, що з’являються в київських лісах на маленьких галявинках, на темних проталинках посеред білого снігу. Фіалки, ніжні прекрасні квіти, в суворому казенному коридорі академії, де тхнуло мастикою для паркетів і старими килимовими доріжками.
— Це для кого?
— Для вас.
— Ви жартуєте?
— Я ніколи не був такий серйозний, як нині.
— Але ж чому?
— Хіба це пояснюють? Беріть.
Ще не вірячи в те, що відбувалося, вона взяла пучечок фіалок. Кукулик вхопив її руку.
— Один тільки потиск!
Фіалки були в неї в пальцях, трьома пальцями — вказівним, середнім і великим — вона тримала тоненький пучечок, почуття реальності, яке мить тому кудись зникло, знов поверталося до неї, вона знов ставала Тетяною Василівною, віце-президентом ("Ви думаєте, я жінка?" — і так далі), але зовсім самою собою вже не могла стати, заважали оті голенькі прутики, оті стебельця, яким завжди було мовби холодно, але які любили тільки холод, а від тепла в’янули й гинули. Квіти в її руці були ніби вірчі грамоти, вручені іноземним послом. Вірчі грамоти чого? Не знала, не хотіла знати. Але повинна була щось сказати, прийнявши квіти, прийнявши вірчі грамоти поваги й захоплення. Зовсім розгубилася, відчула себе негарною, безпорадною, смішною. Починала навіть ненавидіти цього велетня. Чого йому треба?
— Ваші двадцять секунд вже минули, — сказала вона суворо.
— Тоді даруйте мені ще десять, — гаряче дихаючи, промовив він, насунувся на неї своїм великим дужим тілом, зовсім закрив її маленьку постать, нахилився над її обличчям, доторкнувся губами до її чола.
— Що ви...
Він поцілував її в щоку.
— Що...
В губи.
— Щ...
Ще раз у губи, притиснув, аж затріщали всі її кістки, тяжко відірвався від неї, приклав руку до серця, вклонився, як тоді, коли обрали справжнім мужчиною, глухо промовив:
— Звиняйте.
І пішов по коридору, гордо ступаючи по килимовій доріжці, легко ставлячи на паркет ноги, пішов пружною молодечою ходою, хоч і кучерявилася в нього сива чуприна.
"Куди ж ви, Кукулик?" — хотілося крикнути їй, хотілося разом розібратися в тому, що сталося, хотілося, може, вилаяти його, присоромити, сурово обійтися з ним.
Не сказала нічого. Нагнулася, підібрала папірець, знов загорнула в нього фіалки, сховала їх туди, куди може сховати тільки жінка.
За що він подарував їй квіти? Запобігав перед нею? Не мав потреби. Тоді за що ж? За те, що подала думку обрати справжнього мужчину? Дурниці! Яке це мало значення — хто подав думку? Та й зрештою могли обрати не його.
А фіалки в нього вже були. Були! І для неї, тільки для неї? Невже він побачив те, чого ніхто побачити не міг? Невже побачив у ній справжню жіночість, яку вона ховала навіть від самої себе?
Прийшовши додому (квартира самотньої жінки, двокімнатна прекрасна квартира в пасажі на Хрещатику, але в ній мешкає самотня жінка, самотня, самотня, самотня!), Тетяна Василівна поставила фіалки в кришталеву вазочку й вмістила її у вікні між рамами. Відчинила кватирку, щоб холодне весняне повітря било в квіточки, і холод хвилями напливав у чотирикутний отвір і обволікав сизою хмариною пучечок лілових квіточок, а вони не мерзли, не боялися холоду — любили його. Ліловіли між шибками, холодні, тендітні, прекрасно-недоступні, мов молоде кохання для жінки середніх літ.
Фіалки ліловіли за вікном, мов символ вічного гріха. Вона готова була зненавидіти Кукулика. Згадувала, як пішов від неї. Лев’яча голова, потужне тіло, легка хода з підстрибом. Увесь з м’язів, увесь — приваба. Справжній мужчина...
А фіалки були мов суцільний голий гріх. Це нагадувало гравюру Ропса. Гігантський Сатана ходить по місту, дістає з свого фартуха пригорщі голих жінок і кидає в сонне місто, засіває його рожевим зерном зла. Вона спала, як велике нічне місто. Спала багато-багато років. Прийшов Кукулик, наче Сатана з ропсівської гравюри, і посіяв у її серці лілові зерна фіалок, лілові зародки гріха й бажання. А може, не в серці, а в четвертій системі? Яке це мало значення. В людині ніщо не загублюється. Погано це чи добре, але ніщо ніколи не загублюється.
Ой Кукулику, кукуличку, куку!..
ВІТЕР ДРУГИЙ
...До самого літа вона не розмовляла тоді з Кукуликом, окрім як службово. Фіалки викинула наступного ранку, як тільки прокинулася. Вилаяла себе сентиментальною дурепою, старою розрюмсаною бабою. Як могла піддатися на таке? Як відступилася від лінії своєї поведінки? Якщо Брайко може лишатися на все життя однолюбом, зберігати вірність своїй скаліченій дружині, то хіба не могла вона зберегти на все життя ненависть до чоловіків? Та ще володіючи почуттям навіть дужчим за ненависть — байдужістю!
Вона збайдужіла до всіх чоловіків знову так само, як і попередні півтора десятка літ, вона вийшла з квартири, сіла в службову машину, подану, як завжди, їй за чверть години до початку роботи, вона привіталася з шофером холодно-ввічливо, навмисне запалила міцну цигарку в машині, хоч і знала, що водій не палить, вона була того дня ще різкіша у жестах і висловах, ще менше дбала за свою зачіску (жменька волосся на круглій голові, темнуватого волосся над по-чоловічому високим, поораним зморшками лобом), вона ще більше підкреслювала недбалість свого погано пошитого костюма, так погано пошитого, що навіть на найгіршій швацькій фабриці його б віднесли до третього сорту. Сурми грали тривогу, сурми грали відступ, сурмачі знов стояли твердою шеренгою, вчора кілька з них не вистояло, вчора їхня шеренга зламалася, вчора їхні сурми вмовкли, а сьогодні звучали з новою силою, тверда й незламна Тетяна Василівна вела полки своїх почуттів назад, до збудованої з ненависті й байдужості фортеці, сурмачі грали вже на фортечних валах і мурах, ось зачиняються важкі брами, піднімаються перекидні мости, сурмачі грають гучно-гучно, вони кличуть відсталих, вони нагадують, що лишився тільки один місточок, один-єдиний вузенький місточок, непомітна кладочка через глибокий рів, що відокремлює фортецю неприступності від широкого вільного світу людських почуттів...