Город накрило якесь волохате хмаровище, шаруватий чорно-білий туман. Я ще зроду не бачив такого туману. Білі й чорні вихори перемішувалися й ковтали людей, од людини мовби лишався самий голос: чуєш когось, а бачити не бачиш. Над городом знявся крик і плач, ми вже й не тямили, хто мертвий, а хто ще живин, а коли той туман ураз розвіявся, неначе з города спало важке козяче рядно, ми побачили повний город кінників.
То до Іскоростсня заходила варязька гридьба...
В літо 1371-е
від нашестя Дарія,
а по уцарінні Михаїла в Царігороді 8-е,
а по укняжінні Кия над Почайною 377-е,
а по укняжінні Оскола в Києвому городі 10-е,
а від різдва грецького бога Христа 859-е.
Прийшли до Києва сли варязького короля, прийшли й сказали Осколові: "Дайся нам у дань!" Та відповів Оскол слам варязьким: "Не дамся вам, бо вже бере з полян хакан хазарський". Ті знову сказали йому: "Вдайся!"
Не вдав їм дані Оскол, і ратилися кріпко.
Але вбоявся варягів Оскол і вирядив свого сла до города Іскоростеня в Деревній землі, таке їм кажучи: "Приходили варяги брати з полян, та не вдалися ми варягам і ратились із ними, ніхто ж нікого не зміг. Оце ж прийшли ми до землі вашої, кажучи вам таке: "Станьмо купно супроти царя варязького, бо зможе нас — то й вам не бути вільними".
І не послухав його іскоростенський князі, була-бо давня котора межи ними й полянами: літ тому вже триста й сімдесять і сім; ще за днів грецького царя Настаса княжив Кий на полянах, і забрали поляни над Почайною деревлянський городок, прозваний Славутичем, і сіли там, і прозвали його в ім'я князя свого Києвом, і став Київ стольним городом полян, і не стало відтоді любові межи нами й деревлянами, та й понині так є.
Удруге цілувавсь Оскол до жупана велійого Житомира, та знову не пішов за ним іскоростенський жупан. А прийшли сли короля варязького, кажучи до полян: "Дайте нам по білій різаній од диму!"
І не дав їм Оскол. І пішов до хакана хазарського, кажучи йому таке: "Платимо вам по білій вивериці з диму, а що ви нам за се? Ось тепер хоче брати з нас варязький король по різаній". Сказав Осколові хакан: "Варягам не давайте, а давайте й далі мені".
І пойняв Оскол многі вої хазарські й полян та сіверян, і зіступилися вони з воєводою варязьким, і здолав його Оскол, забравши Чернігів та Любеч, а воєвода втік у Смоленськ.
Жупан же іскоростенський Житомир, чувши про все те, переступив з воями переділ свій по Прип'яті, й гнали деревляни варягів аж до землі дреговичів та полочан, і не вдався більше король варязький до Іскоростеня, й зітхнула в мирі Деревня земля.
Оскол же вернувся до Києва, одпустивши хазарських витязів у стольний город їхній Саркел. Та розлютився хакан хазарський, послав слів своїх до полян, зволівши сказати їхньому князеві: "Брав ти на спомогу супроти варягів хазарський полк. Пощо ж не обдарував бояр моїх та витязів?"
Одказав йому князь київський Оскол: "Береш дань з полян по білій вивериці, хіба тобі замало того?" І послав-таки хаканові дари многі: кожному бояринові харалужний меч. І здивувався хакан хазарський, і запитав у старців своїх: "Що то за дари такі прислали поляни?" Довго мудрували старці хазарські й сказали йому так: "Недобра це дань, хакане. Ми домоглися в них дані своїм мечем, гострим з одного боку, а ці поляни воюють двосічним мечем, ліпшим за наші шаблі. Попоплачемо ще від цих полян: колись вони самі з нас дань братимуть".
І забоявся хакан, і послав до Києва, кажучи: "Поляни хоробрі мужі. Досі ви давали мені по білій вивериці з диму щороку, тепер давайте так само через рік, хай лише буде вічна любов межи вами й нами".
І дає тепер Оскол по вивериці з двох димів.
У літо 860-е. Нічого не було.
В літо 861-е. Стало на небі три сонця й стояло отак мало не до обідньої пори.
Року 977-го
МІСЯЦЯ ЛИПНЯ
В ТРЕТІЙ ДЕНЬ
Галасливі купальські свята відгомоніли. Сім днів не гасли священні вогні, запалені в перший день великодня, найдовшого дня, коли небо не встигає вичахнути на заході, як з-за Дніпра підводиться Ранкова Зоря.
Вже третій день кияни працювали, над Гончарівкою здіймались у небо сизі дими, Поділ гомонів торжищами й усіма причалами, Боричевим узвозом тяглись вервечки чорних та ліпших людей, а через Щекавицю й Претичів дідинець раз по раз доносило вітром важкий сморід Кожум'яцького яру. Старий Муромець одно морщив носа й незлобиво бурчав:
— А най би ся оно єму сквасило...
Цю приказку він ще замолоду почув на Подолі від горватського чи запрутського купця, що торгував у ті часи сіллю, приказка спочатку була насмішила його, а згодом уїлася й учепилась, мов реп'ях до собачого хвоста: най би ся оно єму сквасило!..
Старий Муромець виніс із повітки токарний стан, прилаштував його за хатою, де був холодок, і почав ритися серед заготовок — липових, дубових та осикових кружал.
— Ді-іду, — затяг онук, — я ви-иточу верете-енце...
Якийсь час Муромець одмахувався від малюка, потім таки дозволив:
— Ну вже виточи одне.
Онука й собі хотіла була прилаштуватись, та братик одігнав сестричку грубим голоском:
— Це не жіноче діло!
Він узяв липову паличку з загостреними кінцями й заплішив у стані клинком, тоді почав крутити паличку тятивою й наставив різець. Сили в руках було ще надто мало, в онука то заїдало різець, то випорскував лук або випадала з гнізда паличка-заготовка. Дідо нишком поглядав на Раткового синка. Онук удався беручким і настирливим. Висолопивши від напруження язик, він довго водив луком униз і вгору, аж поки різець таки підкорився йому, почав поволі знімати стружку. Малий од задоволення аж упрів.
— Ну що, виходить? — спитав Муромець і перехопив рукою лук. — Виростеш-будеш токарем, — похвалив він, хоча веретено в двох місцях було надто переточене й не зовсім гладеньке. — Ану ж теперечки я.
Він уставив у гнізда широку заготовку, покрутив її для проби луком і взяв різець. З дубового коліщати міг вийти глибокий полумисок. Різець спочатку стрибав, а потім угризся й точив плавно й легко. Муромець працював, обливаючись потом, аж поки м'язи лівої руки, що шарпала вниз і вгору луком, наллялися важким свинцем.
Сонце пекло з самого ранку. Ратко та Янка поїхали волами до Дніпра — косити сіно в болотах на Оболоні, Жирка варила в хаті обід, а діти спершу тікали побіля діда, тоді вибігли на вулицю й подалися вниз — дивитись купецькі ладді коло причалів. Муромець докінчив точити полумисок і якийсь час прискіпливо крутив його в руках — чи немає ґанджу. Ганжду не було. За такий полумисок на торгу могли дати виверицю: аж дзвенить у руках, мов залізний, такого не соромно поставити й на боярський стіл.
Блажій узяв нове кружальце й вирішив виточити з нього салотовку. Рука скучила за роботою і вправно тримала різець, берестовий цурпалок поволі круглів і починав блищати рівними пасмугами — поясок по пояска, різочка до різочки.
Сонце стало над Подільськими ворітьми, тінь за хатою геть звузилась, і Муромець аж тепер збагнув, що не помітив, як підкрався обід.
— А най би ся оно єму сквасило, — засміявся він, утішений зробленим. Досі Муромець не виточував стільки за півдня. — Одначе ж і їсти хочеться...
Він потягся до хрускоту в плечі, обтрусив стружку й увійшов у хату.
— Вимудрила вже свій куліш?
— Зварила... — Жирка не почула батькових кроків і з несподіванки випустила ніж. Муромець засміявся. Донька була в рясній новій спідниці й сорочці з широкою мережкою по рукавах та душі.
— Куди це ти так убралася по-святошному? Великдень уже минув.
Жирка зашарілася, та батько й не думав лаяти її: дівин вік недовгий.
— Насип кулешу, — примирливо сказав він і вголос подумав: — Жона теж чоловік.
Перед очима постала Жирчина мати-небіжчиця, яка загинула дев'ять літ тому разом з найменшим синком, коли Святослав бився в Булгарії, а печеніги палили все довкіл Києва й різали посадських людей. Муромець не зумів захистити жону й сина — степовики вбили їх у нього на очах, розпоровши черево жінці, яка чекала на дитя. Посадські кріпко відбивались, та що вони могли вдіяти супроти тисяч степовиків, які навалились на мало захищений Поділ та інші слободи? То була страшна орда. Вона зім'яла їх і затоптала кіньми. Люди намагались вилізти на Претичів дідинець, але самого Претича не було вдома, а воєводський огнищанин не відчиняв — боявся печенігів. Дехто встиг добігти до Красних київських воріт. Вадима й Жирку не наздогнали, а всіх тих, хто намагався боронитись, рубали шаблями і брали посічених у полон. А коли останніх чоловіків поскручували, то почали різати бабів та дідів, непорожніх жін та найменших отрочаток, які нічим не могли придатися диким степовикам...
Раптовий спогад розчулив старого Муромця, й коли донька поклала на стіл чорну хлібину й усипала кулешу, він уже намагався не дивитись на неї. Жона теж чоловік, цього разу мовчки подумав Муромець, сьорбаючи гарячий куліш. Він відчував провину перед донькою. Жирці вже минав дев'ятнадцятий рік, а вона й досі дівувала, хоча двічі траплялися свати. Мало давали — в тому була вся біда. А він покладав на віно якісь надії.
— Ти бери та йди, — сказав Муромець. — А я дітей погодую сам.
Жирка мала нести братові та братовій Янці обід на сіножать, але вона збиралася так мляво, що старий аж перестав сьорбати свій куліш. Тоді зненацька почала хапатись, усе їй падало з рук, нарешті-таки зв'язала горщик і хлібину в клуночок, а далі знову застигла коло печі й мовби забула про все.
Треба буде якось побалакати з тим клятим городником, сам собі пообіцяв Блажій і, несилий далі дивитись на Жирчину задуму, досьорбав нашвидку з полумиска й вийшов надвір. Якщо не поступиться — оддам і так, знову подумав він про городника Малюту з Кожум'яків, який уже присилав сватів, щоб віддав Жирку за його сина. Віддам, і край, най би ся оно єму сквасило, закінчив вагання Муромець і відчув, що на душі аж мовби полегшало. Бо жона — теж чоловік, теж хоче жити, а як перестигне — то куди ж воно? Кожному овочеві боги виділили своє врем'я.
Він узявся переносити стан, а коли вмостив його в холодку під яблунькою й заглянув до хати, Жирка вже нарешті пішла.
Сьогодні погомоню з бісовим городником, твердо вирішив він, перелаштовуючи стан для точіння кістки. Так затято він давно вже не працював. Тятива розмірене вертіла валиком, тонко повискував різець, знімаючи з кістки стружечку, місцями вгризаючись і роблячи мережку на колодочках для ножів.
Сонце давно повернуло понад Старокиївською горою й стало за гаєм Копиревого кінця, надходив паркий вечір, од Почайни потягло рибним вітерцем, від якого в Гончарівському яру навіть повітря стало зеленкуватим.