Я не йму віри очам: вовки загризають вовка?! Та мене термосить за плече Пальоха: "Барисе! Чуєш, Барисе!.."
Я розплющую очі й бачу, що то не Семен Іванович, а Троша мене будить:
— Вставай, Борисе, пароплав підходить.
Справді, пароплав уже наближається до Сваром'я й люди на березі сквапно закидають наперебесаги клунки та кошики, щоб дертися спущеними на піщаний берег сходнями. Я підводжуся, але все ще не можу очуматися. Ні ночі, ні Пальохи, ні лісу, ні вовків... Уже ранок, і багряне сонце сходить над дальнім По-жарським лісом, і, наче вітаючи його, двічі хрипко гуде пароплав.
І нараз мене всього проймає радість буття. Тиха, але така велика, що я полегшено зітхаю і питаю сам себе: невже минула ніч і зійшло сонце? І невже-таки на вовчих зубах не моя кров, а вовча?..
Пароплав дає третій протяжний гудок. Хвала життю!
Епілог
ПАНТАРЕА
Самому собі присвячую
"Панта pea — все минає", — сказав дві з половиною тисячі літ тому грецький мислитель Геракліт, і мені треба було прожити шістдесят п'ять років, щоб збагнути, нарешті, неперейдену істину цих простих слів.
Все минає... Нема сьогодні серед живих ні Троші Михайлівського, що знадив і навчив колись мене полювати, ні Вадима, мого нерозлийвода мисливського приятеля, ні метушливого Василька, жертви моєї мисливської пропаганди, нема вже й Максима Тадейовича Рильського, а два земляні горбочки на сваромському цвинтарі давно замирили Семена Пальоху з жінкою Тодоською... Навіть самого Сваром'я — нема. Від нього й тих часів, коли я полював там, мене відокремлює не тільки три десятиліття, а й води Київського моря, що поглинули і село, і луки, й озера та болота.
З усього Пальошиного роду лишилася тільки Дуня, а з мисливського натовпу, що перейшов через стару Па-льошину хату на Козачій горі, — я один. І вйке не полювати приїздив я торік до Сваром'я, бо вполювали й мене роки та життя, а — тільки глянути на ті місця, де я ходив колись молодим... Не обминули й Сваром'я ні літа, ні лихоліття. Зазнали сваромці і війну з окупацією, і всякого лиха, t замість села, що видовжилося колись по Дніпровому берегу й подалося далеко в поле, стоїть тут і там три десятки нашвидкуруч побудованих хат, а між ними де-не-де піниться білою кашкою серпоріз, беззвучно подзвонюють синіми дзвіночками зозулині чобітки й рожево усміхаються брат-і-сестра, раді, що їх вітром занесло сюди між люди з близьких лук.
Сиділи ми з Дунею в її маленькій хатині, що зіп'ялася на белебень подалі від Дніпра, який давно вже підгриз і Козачу гору, і батьківську хату на горі і все пнеться далі в село. Розповідала мені вже не сміхотлива колись Дуня, а хоч і досі струнка й довготелеса, та все ж уже — баба Явдоха, як помер її батько Семен Іванович
Пальоха. Прийшла-таки й до нього смерть. Не підступно, зненацька, не нагло серед ночі, а стиха зайшла пізньої осені, наче забарилася, костомаха, в довгій тяжкій дорозі. Сіла собі в кутку, так що й не помітив її ніхто. Навіть Тодоська Микитівна й Дуня гадали, що старий просто вилежується на печі. І коли Вадим, що саме вихопився з Києва постріляти перелітних качок, спитав здивовано: "Що це з вами, Семене Івановичу, чи не захворіли, бува?" — Дуня за звичкою відповіла, осміхаючись, жартом:
— Та ото ж вони, як у тій пісні співають:
Чи ти чуєш, чоловіче, Що вже півень кукуріче? Чи не любиш, чи не хочеш, Що вже мене не лоскочеш?
Тільки старий Пальоха не помилився. Подивився сумно на Вадима й сказав:
— Так, Володимире, показує, що вмирати буду. Тоді й Дуня замовкла з своїми приповідками, й стара
Тодоська Микитівна важко зітхнула:
— Від смерті не втечеш і не одмолишся: по всіх нас прийде.
І попросив Пальоха Вадима звести його з печі до віконця — глянути востаннє на Дніпро.
Худий і немічний, він кволо зіп'явся на ослоні й, важко дихаючи, жадібно припав до лутки.
Холодно й непривітно ніс похмурий Дніпро повз Козачу гору на південь свої густі металеві води. А за тими водами, полохливо озираючись навкруги й раз у раз пурнаючи, тікали від холодів з півночі норці.
— Норі! — пошепки, як, бувало, на полюванні, коли зблизька бачив дичину, промовив Семен Іванович, і в його голосі Вадимові почулися радість і туга. Радість — бо ще раз побачив старий Пальоха тих вертких птахів, які чи не перші мелькають кожної весни на помолоділому Дніпрі, що скинув нарешті крижаний панцир; тугу — бо норці останніми відступають перед зимою, коли сковує вона забережницею ріку, кидає сердито на непокірну бистру клапті "сала" й застеляє білою пеленою смерті спорожнілі сумні береги. — І чернь стабунилася вже, відлітає... — проказав замислено Семен Іванович, проводжаючи очима тонку чорну хмаринку, що знялася десь від Козлихи й подалася низько над водою на південь. І коли зникла вона за вузьким чотирикутником віконця, Пальоха перевів очі на Вадима й журно усміхнувся:
— А скільки ж пороху перевів та, Володимире, по-дурному стріляючи в норів та чернь!.. — Він тяжко зітхнув і присунувся до Вадима, жалісно дивлячись йому в вічі. — А скільки ж пороху та дробу я накрав у тебе, Володимире, як та спав у мене в хаті...
Це несподіване, перше в житті каяття сказало Вади-мові, що смерть таки не відступиться вже від Пальохи й він кінчає свої земні рахунки. Вадим так зворушився, що затіпався на місці, одводячи свої очі від гіркого Пальо-шиного погляду, й поспішив удавано бадьорим голосом заспокоїти покаянника:
— Та що ви, Семене Івановичу, такі дурниці згадуєте! Я ж знав, що у вас нема ні пороху, ні шроту, й тому сам вам їх привозив...
— В тому-то й річ, що та привозив мені, а я все дно крав у тебе!
Пальоха ще ближче присунувся до зовсім розчуленого Вадима й торкнув його за руку:
— Так ти, Володимире, не сердься на мене... Смеркалося. Вадим не зважився відповісти, боячись,
що в голосі можуть забриніти сльози, які вже зволожили йому очі. В хаті запала така тиша, наче всі вичікували ще когось, що має сказати своє останнє слово. Вадим не витримав напруження й кинувся до ягдташа на кілочку в кутку.
— Як отаке казна-що казати, то краще випийте, Семене Івановичу! — Він притьмом поставив на стіл пляшку, поквапно розгорнув папір з ковбасою та оселедцем, але швидкий до горілки Пальоха цього разу втокмив очі не в пляшку, а в свою жінку, що сиділа на ослоні, журно похнюпившись. Він уважно подивився на неї, наче давно не бачив, і тихо промовив:
— І тебе, Тодосько, я лаяв ні за що, а то, бувало, й бив, як допечеш мені... Тільки ти прости мені те все, Тодосько... І ти, Дуню, якщо коли...
Пальоха не доказав, бо довго треба було б перелічувати небораці всі його вільні й невільні гріхи, а час настигав, підступав все ближче й ближче... Лиш схилився на руку й мало не пошепки важко вимовив:
— Простіть і вдруге, і — втретє...
Тоді озвалася до нього Тодоська Микитівна:
— Та годі-бо тобі, Семене! Мо, й видужаєш ще. А що було там чи не було, — я на тебе серця не маю...
Замирений і ніби заспокоєний Пальоха взяв від Вадима чарку й мовчки, не сказавши свого звичайного: "Будьмо!" — перехилив. Скривився, крекнув і, не глянувши навіть на Вадимові наїдки, тремтячими руками налив сам собі другу. Не допивши, поставив важко чарку, аж з неї вихлюпнулася на стіл горілка, заплющив очі й низько схилив над столом галову. Всі принишкли, чекаючи, що він скаже щось, але сталося дивне. Зовсім тверезий, Пальоха раптом завів своєї улюбленої "Чайки", яку співав тільки добре напідпитку; до того ж ухопив самий уже кінець пісні, чого з ним ніколи не бувало. Кволим голосом, що раз у раз уривався йому, він, власне, не проспівав, а лиш проказав слова:
Та й лети, лети, чайко, Та на другую пашу, Бо вже ж твоїх чаєняток Повкидали в ...
І Пальошина пісня урвалася назавжди. Колишня Дуня в образі теперішньої баби Явдохи оповідала мені:
— Перенесли ми їх з Вадимом від столу на піл, а вони там тільки квакнули — та й по всьому...
Панта pea!
— Аз матір'ю так було, — оповідає далі колишня Дуня. — Ото як захворіли вони в Петрівку, я й викликала докторшу нашу сваромську. "Вроді як печінка в неї щось не того..." — сказала докторша й написала їм якісь ліки, що я їх по Києву два дні шукала. Тільки ті ліки були їм ні до чого, бо лежать мати два тижні, а хвороба однаково не відступається від них. Покликала я до них знову докторшу. Та прийшла, послухала в трубочку й каже мені: "Признаю воспаления льогких". Написала вона ще якісь ліки, та я вже не їздила по них. Яке ж там воспаления, коли саме літо й у факті живіт болиіь матері! Мабуть, так уже втеле-силася в них та хвороба, що вже нічим її не одвернути!
І ось прийшла смерть і по Тодоську Микитівну. Покликала стара знаком до себе Дуню й каже: "Ні попа, ні півчої не клич, доню, бо тільки гроші марно переведеш. Пригости тих, що труну мені зроблять та на цвинтар однесуть".
Витесали старі сваромські теслярі труну соснову, обрядили на смерть Тодоську Микитівну баби-однолітки, й зійшлися ховати старі-престарі діди. Хтось із молодших загадав комусь піти до колгоспу просити в бригадира коня одвезти труну на цвинтар, та діди заперечили: "Нащо коня брати! Хіба ж ми самі не однесемо на марах Пальошиної Тодоськи?.,"
І однесли, і поховали її під останніми зацілілими соснами на сваромському цвинтарі, і споминали її добрим словом, як звичай велить.
Панта pea!
Спеціальний теплохід, що возить охочих подивитися на Київське водоймище, відійшов від пристані в точно визначений час. Вбраний у граніт високий берег став меншати, видовжуватися, і ось його чорна смуга над водою зовсім загубилася серед клекотливої метушні сьогоднішнього Подолу. За палубою пливуть назустріч моторові човни, самохідна баржа, промчав глісер, від річкового вокзалу, стрепенувшись, відокремилася ракета і, здається, попливла на південь і сама струнка вокзальна кам'яниця, як ті дерев'яні пристані за нею, як ота заціліла церковка Миколи Мокрого...
Линуть назад піщані береги, кущі верболозу на них, тануть у синюватій млі дальні Чернігівські ліси, швидко тече за бортом вода, а за нею спливає час, і кожної миті вже й вода не та, що була допіру, і час інший, і, мабуть, я сам уже не той. То тільки здавалося мені, ніби я плив життєвою рікою, непідвладний ні її течії, ні обставинам часу. Омана! Не я визначав собі перейдену життєву путь, силкуючись проглянути в прийдешнє, а життя й обставини носили мене по всіх усюдах, не даючи спинитися ні мені, ні часові.