Ви, очевидно, будете, як завжди, з своїм улюбленим першим куренем? Я перебуватиму між другим і третім. На добраніч, якщо можна так висловитись у нашому становищі! — усміхнувся Година й потиснув мені на прощання руку.
Я повернувся до хати, де вже вечеряв Максим, але до їжі не взявся, пам’ятаючи слова Сидорчука-яВовкодава": перед боєм кишки мають бути порожні. Приліг на ослоні й ні на хвилину не задрімав, думаючи про наш нічний наступ.
Близько дванадцятої ночі засурмила збірку сурма, і козаки стали вибігати з хат на бачкуринський майдан.
— Шикуйсь! Струнко! Праворуч зочуй! — пролунала команда, і з правого боку проїхав верхи з своїм значковим полковник Панченко повз усі три курені, перед якими сиділи на конях курінні отамани. Панченко повернув коня назад і спинив його перед серединою виструнчених рядів.
— От що, хлопці, — почав він бравурним гучним голосом. — Денікінці — це панське військо, що любить уночі маніжитись на пуховиках, так підемо зараз і розбуркаємо їх! — Оце й уся промова перед наступом, на яку спромігся некрасномовний полковник Панченко, і, завертаючи коня назад, скомандував: — Курінні й сотники — до мене для оперативних вказівок!
Перед самим Оратовом полк розсипався в довжелезну лаву, попереду якої гарцював на коні полковник Панченко з піднесеним угору наганом і з мовчазним зосередженим своїм значковим позад себе.
Панченко не помилився: в містечку панувала тиша, й денікінці, певно, спали, але в полі, недалеко від перших хат, десь у темряві, бо місяця не було, стояла їхня застава, яка, скоріше почувши, ніж побачивши наші лави, почала наосліп стріляти з кулемета.
— Вперед! Слава! — крикнув Панченко, і за ним кинулись бігти й ми, розриваючи нічну тишу гучним "Слава-а-а!..".
У густій пітьмі спалахували з денікінського боку окремі рушничні постріли, і чи не вони враз прохолодили завзятість нашого полковника: він круто повернув коня назад, промайнув крізь лаву й, давши коневі остроги та схилившись до кінської гриви, помчав із значковим назад до Бачкурина. Ото тільки й бачили ми нашого завзятого полковника Панченка!..
Зате курінний Луцький, як і завжди, їхав верхи позад свого куреня, дарма що ворожий вогонь густішав і кулі раз у раз дзижчали над нашими головами. Я дивувався й заздрив курінному Луцькому: від посвисту куль я мимоволі нахиляв голову, а він 'іде верхи й хоч би там що!.. Гарний собою, стрункий, він у розмові зі мною в спокійний час нагадував мені чомусь Германа з опери "Винова краля", тільки улюблений його вислів "вакурат" ("Вакурат надійшла підмога", "Вакурат вийшли всі набої") дисгармонував з оперним образом, та й, напевно, Луцький не був картярем. І все ж — об’їжджати три сотні свого куреня, являючи собою відкриту мішень для ворожих куль, здавалось мені геройством, але сам Луцький не почував його за собою: він просто виконував обов’язок командира, часто поспішаючи туди, де загрожувала найбільша небезпека. Це підносило бойовий Дух козаків і, признатись, змушувало й мене не пасти задніх…
Далеко зліва чулася інтенсивна стрілянина й долинало приглушене відстанню протяжне "…а-а-а!". То атакував денікінців, обходячи з лівого флангу, Полк низових запорожців.
Ми бігли далі, стріляючи навмання й вигукуючи "Слава-а-а!", коли нараз попереду все стихло: не чути ні кулеметних черг, ні поодиноких пострілів. Видимо, ворог відступив з Оратова, боячись обходу з лівого флангу, де активно діяли низові запорожці.
Я вбіг на знайомий уже мені майдан містечка і мимоволі спинився вражений: земля на майдані була припорошена пір’ям і пухом, а Де-не-де валялись розпороті пошивки й матраци. Денікінці, після нашого наскоку вдень, учинили в містечку єврейський погром, проте трупів забитих євреїв на майдані не видно було. Може, вони лежать у єврейських будинках? З рушницею напереваги я забіг в найближчу халупу — чи не застану там білого погромника й на місці покараю пострілом.
У сінях — суцільна темрява. Обережно прочиняю помацки двері й входжу у велику кімнату, де така сама непроглядна тьма. Якимось шостим почуттям я відчуваю серед мертвої тиші присутність багатьох людей.
— Хто тут? — голосно кричу я, але замість відповіді — лиш ледве чутний шерех.
— Хто тут?! — кричу я все голосніше й тримаю вказівного пальця на спусковому гачку моєї кавалерійської вкороченої гвинтівки. В приміщенні ані звуку. Мене охоплює якийсь містичний страх. Лівою рукою дістаю з кишені сірники й запалюю…
Уздовж трьох стін, щільно притулившись одне до одного, сидять на підлозі смертельно перелякані євреї. Припалюючи другого сірника, я роздивляюсь жінок, дітей, яким матері затуляють долонями роти, старих дідів у єрмолках, з довгими пейсами й кількох літніх чоловіків і підлітків. Від світла сірників вони помітно заворушились, але мовчать, сподіваючись нової страшної напасті…
Я опускаю рушницю й кажу до них:
— Не бійтесь! В Оратів вступила українська армія… — Але мої слова не справляють ніякого враження: та ж сама мовчазність і нерухома закляклість…
— Вас ніхто більше не скривдить, — спокійно кажу я, виходячи надвір, і на відповідь мені ледве чується полегшене зітхання старого єврея, що принишк крайній біля вхідних дверей. З прикрим почуттям, якого я сам не можу гаразд аналізувати, виходжу на майдан, де раптом починають рватися денікінські артилерійські снаряди. Гарматний вогонь частішає й переноситься на правий фланг, де чується вже й кулеметна та рушнична тріскотнява. На лівому фланзі стрілянина вщухає: мабуть, атаки низових запорожців відбито й вони відступають. Наказано відступати з містечка й нашому полкові.
Перед світанком я повертаюсь до хати, де солодко хропе мій писар Максим, і, не роздягаючись, лягаю стомлений поряд нього на простеленому на долівці сіні. За хвилину я вже міцно сплю.
— Тривога! Вставайте скоріше! На заставі б’є кулемет! — термосить мене збентежений Максим, і я миттю скакую на ноги, надіваю на праве плече ремінь моєї австрійської сумки з білизною та набоями, схоплюю рушницю, заряджену на чотири набої, й бігцем мчу на майдан.
Туди звідусіль збігаються козаки, на ходу застібаючись і всуваючи в гвинтівки обойми набоїв. Десь на заставі вгорі тріскотить тривожно кулемет, бо село лежить в улоговині й з майдану не видно, що діється там, у полі. Край майдану стоять уже інспектор Година й новоприбулий полковник Грох-Грохольський, якому рекомендує мене Година:
— Це полковий інструктор-інформатор, який теж брав участь у нічній операції…
Грох-Грохольський, літній уже чоловік середнього зросту, типовий капітан старої російської армії, в шинелі, перехрещеній на спині ремінцями, що спускались попереду, як шлейки, підтримуючи офіцерський широкий ремінь з кобурою нагана, але без шаблі, яку в українській піхоті ніхто не носить, приязно усміхнувся мені й простягнув, вітаючись, руку. Я, виструнчившись, віддав йому правицею військову шану з далеко більшою охотою, ніж під час першої зустрічі з Панченком, котрий ще вночі, примчавши з Оратова, одразу ж поїхав до Вінниці відпочивати в тамтешніх ресторанах.
З гори від застави прибіг захеканий козак і доповідає, що денікінці широким фронтом наступають з Оратова. Полковник Грох-Грохольський спокійним голосом віддає належну команду, і поки сотні й курені шикуються в колони, щоб вийти з села й розсипатись на горі, в полі, лавою, я стою біля інспектора Години й скручую з газетного паперу й махорки цигарку, чекаючи розпоряджень мого безпосереднього начальника. Наш кулемет на заставі, здається, аж захлинається від безнастанної стрілянини. Певно, "Кузьма Піднебесний", сотник Мегедь, з усіх сил старається спинити Денікінців, поки не вийшла з села наша піхота. Це тривожне татакання кулемета десь угорі, коли мені не видно самого ворога, нервує мене. Гурток селян, що стоять неподалеку й дивляться, як ми готуємось до бою, перемовляється між собою:
— Диви, диви, як у того тремтять руки. Мабуть, боїться…
Це стосується мене. Ну що я можу вдіяти з моїми пальцями, які не слухаються мене й, скручуючи цигарку, тремтять і просипають махорку! Мені соромно перед селянами, але я вже знаю себе: це прокляте тремтіння триватиме доти, доки я не вийшов з першим куренем у поле й не побачив здалека ворожі лави. Отам, під посвистом ворожих куль, кулеметних черг і розривів снарядів, мене опанує фаталістичний спокій, і я сміливо йтиму вперед, знаючи: "ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати!.."
— Я буду з полковником на шляху недалеко від села, — каже мені Година. — А ви, мабуть, як і завжди, з першим куренем? — питає він, не помічаючи чи удаючи, що не помічає, як тремтять мої пальці, запалюючи сірника.
На бігу я кілька разів затягуюсь махорчаним димом і кидаю цигарку, бо разом із третьою сотнею першого куреня виходжу у відкрите поле, де ми розсипаємось у лаву.
Десь за версту видно здалека густі денікінські лави. Вони наступають широким фронтом, бо чується далека стрілянина зліва, на позиції низових запорожців, і праворуч, де входить у бій морська піхота нашої дивізії. Денікінська артилерія припиняє свій вогонь, бо протилежні ворожі лави зближаються, й вона остерігається влучити в своїх. Зате ворожі кулемети й рушнична тріскотнява набирають великої сили. Тріскотять і три наші полкові "максими", але не рівнятись їхньому вогню з багатьма денікінськими кулеметами, що їхні кулі без угаву свистять над нашими головами або збивають хмаринки куряви на землі коло наших ніг. Трохи моторошно, коли бачиш, як одна куля вдарилась об землю зовсім близько від твоєї правої ноги: ще б трохи — і вона влучила б у мою ногу, а над головою продзижчала куля, мало-мало не зачепивши мого кашкета. Але руки мої більше не тремтять, я раз у раз стріляю з рушниці в далекі денікінські лави, хоч влучити на такій відстані — майже неможлива річ, але коли стріляєш сам, тоді зникає страх. Треба ще співати, бо бойова піднесена пісня приглушує природний у кожної людини інстинкт самозбереження й надає сили та нестримного руху до перемоги. Яка шкода, що я не встиг навчити козаків таких потрібних для бою пісень, як Франкова "Не пора, не пора" або "Ми гайдамаки"! Взагалі, я, власне, крім невдалої лекції про князівську добу історії України, ще нічого не встиг зробити за своїм призначенням інструктора-інформатора державної інспектури.