Земля — штука хитра. До неї треба знати, як і що…
— Но, но, но, Микито… Знаємо, знаємо… Не вчи. Не вчи нас, кудою йти до церкви. І без попа знаємо. Скільки ти маєш землі.
Двадцять десятин? А я три. А скільки має їх князь Кучубей? То-то.. А ти мені про табаку.
— Дай, Бог, дай, Бог, — каже Іван Григорович. — Микита має рацію, Іване… Земля є земля, її рушити можна, але не так легко її зупинити. Вона — як море… Коли тихе — тихе, але як розхвилюється… Гляди, Іване, що втратиш і ти, і князь Кочубей… А це те найгірше… Ти знаєш большевиків?… Ні! Звідки можеш їх знати…
— Вони за бідний клас…
— За бідний. Вірю... Та що з того. Ну, прийдуть… Ну, заберуть у мене, дадуть тобі. Ну, і…
Іван мовчить, Микита мовчить, мовчать усі. Іван, видно, щось сказати хоче, але губа не відкриється, тільки його очі кліпають. Іван Григорович наливає чарку…
— Дай, Бо’, здоров’я! — каже він до всіх… — Поки що вип’ємо, а там побачимо… — і випив.
Чарки пішли одна за одною, і до вечора всі вже співали. А коли розійшлися і Іван Григорович зістався сам у себе, коли за вікном було темно, мов у чоботі, і тільки десь за садом вив Кудлай — в його голові завирувало думами. Великими, вайлуватими, диявольськими. Він ходив по своєму кабінеті, і хто знає, чи не вперше в нього вирвалось: — Ех, чортяка все бери! — Звичайною мовою це значило, що йому все одно.
Думка його трималась хутора. Не міг повірити, що хутора не буде. Дико це, як сказати по правді. Все-таки цей хутір будувався десятками літ, тут він виріс, тут коріння його роду, — ну і як його тепер легко повірити, що прийдуть, заберуть, зметуть. А що мусить думати старий? Творець хутора, хазяїн? Ні. Хай уже станеться це тоді, коли батька не буде. Хай би він умер в спокої… На свойому…
Іван ступає по кімнаті нервово. Старі дошки помосту під ним вгинаються. Крок його твердий і тяжкий. Високе його чоло морщиться… Спокою! Спокою! І рівноваги! Іван це розуміє. Сідає у старе крісло і закурює. На столі — записка Мар’яни. Збоку — фото Марусі. Пригадує Василька. Морщить чоло, міцно стискає уста, видуваючи прудко дим, енергійно стрясає попіл цигарки. Визріває рішення — негайно і рішуче діяти, поки не пізно. Закріпити за собою місце на землі.
До дверей постукали. — Ввійдіть! — проговорив Іван і підняв голову. Ввійшла Таня. У неї втомлений, заклопотаний вигляд. — Івасю! Нам треба поїхати до Черкас, — каже Таня.
— Аага, ага, — швидко повертає голову в її бік Іван. — Треба!
— Завеземо харчі, — каже Таня. — Андрій, напевно, зрадіє дуже.
— Їдемо, Таню. Я дуже хочу його бачити. А чому це властиво він у Черкасах, а не тут у нас?
— Ти ж знаєш. На пораду Афогена Васильовича. Канівська гімназія ще не влаштована, її недавно відкрили, їдемо, поки ще йдуть пароплави.
— В середу я мушу бути в Лоханських, — каже стишено Іван.
— Мар’яна має іменини! Ах! А я не можу! В четвер раненько їдемо.
— Добре, їдемо. Хочеш іти? Хочу тебе ще питати.
— Питай, — сказала Таня, посміхнулася і присіла на стільці.
— Думаєш… Мар’яна пішла б за мене? — повільно запитав Іван.
— О! І ти ще сумніваєшся?
Перерва, Іван затягнувся димом. — Є речі, — каже він, — що вимагають розваги.
— Наперед, чи вона тобі подобається? Це основне. Чи буде з неї господиня? Буде. І ще яка. Мати, жінка, господиня. Мар’яна на це якраз творена. І, без сумніву, вона піде за тебе. Я знаю її думки. Ти в її уяві не якийсь філософ, а офіцер, герой війни, господар на широку ногу. І таким ти маєш бути.
Іван слухає уважно. — Не забувай — я маю сина.
— Не журися цим. Василика ми разом виховаємо. Ти, я, дід, Петро… Всі його любимо. Розуміється… Думка про твоє одруження для нього тяжка. Він з цим не погодиться відразу. Пам’ять про Марусю у нас свята і міцна, але тепер ми, Івасю, в дуже невигідній ситуації. Згодись, що ми маємо мало часу, поки щось… Зрештою, я думаю, все мине і все буде добре. Для чого вагання? Це не в нашій вдачі…
— Ти маєш рацію… Ти маєш рацію… Я так думаю також, тільки у тебе все простіше. Поїдьмо в середу?
— Не знаю. Зрештою, це не так важно. Як буду мати час. Маю тепер багато праці.
— Ти завжди маєш багато праці. І хтозна, кому то все допаде…
— Ну, знаєш… Морози так не розважають. Добраніч, Івасю… Завтра ще побачимо.
Татяна встала, поцілувала брата, погладила його по чолі, посміхнулась і відійшла.
Іван зістався сам. Устав. Сестра міркує правильно, думає він. Так якраз треба. На нього находить слабість. Треба брати життя, яким воно є — виразно і просто… Інакше нічого не вийде. Він кілька разів пройшовся по кімнаті, вийшов надвір. Чорна, холодна імла огорнула його. Падає сніг. З села долітають постріли гвинтівок. Пак-пак-пак! Це — вісники часу. Вони кажуть, що навкруги революція. Ніхто і ніщо під цим небом сьогодні не спить спокійно. І так дивно, що цей хутір все ще перечить дійсності і стоїть на своїм місці, як і стояв сорок з лишкою років…
Так сталося, що Іван Мороз мусив їхати до Лоханських сам. Татяна не мала часу. Готовилась до поїздки в Черкаси. В середу Дмитро запряг пару сірих до саней, Іван сів і поїхав. Зустріли його Лоханські. — Ну, а Таня? — накинулась Мар’яна. За нею Марія Олександрівна, Ольга і навіть сам Микола Степанович. Всі невдоволені. — Як? Без Тані? — Сьогодні так мусить бути, — виправдується Іван, передає подарунки, листа.
— Іване Григоровичу! Я нічого не розумію. Таня мусить бути тут, і нічого не поможе! — бунтує Мар’яна. — Я навмисне не кликала ніяких гостей і таке…
— Ні… Ну, чому було не привезти Таню? — вже спокійно казала Марія Олександрівна.
Мешкання Лоханських складається з п’яти кімнат — невеликих, ясних, теплих, спереду кабінет доктора, почекальня, далі довгий, вузький коридор з дверима праворуч і ліворуч. Коридор виходить на задню веранду з виходом у сад.
Меблі міцні, дубові, тяжкі. На стінах гравюри й фотографії, в кабінеті Миколи Степановича — портрет Пушкіна. Наріжна задня кімната з вікнами в сад — дівоча. Там мешкають Мар’яна й Ольга. Білі, легкі постелі, бароковий легкий столик з золотими розводами, білі серпанкові завіси на вікнах. На стінах — акварелі. Панни у довгих сукнях, баль у Венеції, коні і собаки.
У всіх кімнатах тепло. У грубках горить огонь, на дворі все ще падає сніг.
Микола Степанович, як звичайно, у великому, просторому, білому халаті і, як звичайно, приймає пацієнтів. Іван сидить у вітальні. Напроти — Мар’яна. Вона сьогодні скромно, але зі смаком одягнена в сіру шерстяну сукню з чорними бантами… її буйна коса спадає на плечі. Очі світяться і блищать, чоло — ясне, з ледве помітними краплинками ластовиння.
Прибігла Оля. Це ще гімназистка — в уніформі з великим білим виложним коміром. В її буйному каштановому волоссі — великий червоний бант. Вона вчилась у Петрограді в інституті, тепер дома і все ще не знає, що їй робити. Вона б хотіла поступити до інституту мадам Крюґер у Києві, але все ще не рішена. Вітаючись з Іваном, Оля робить кнікс, злегка червоніє, але не тратиться.
— Як вам дома, Іване Григоровичу? — питає Оля.
— Дякую. Все гаразд, — відповідає Іван.
— Цікавить вас політика? — питає Оля.
— Ну… Як вам сказати… Оскільки-оскільки, — відповідає Іван.
— Як це розуміти?.. Наш батько весь у політиці. але я гадаю, що росіяни не повинні займатися політикою…
— Цікаво, чому? — ставить питання Іван.
— О! Наша Оля має свою теорію, — вставляє свою думку Мар’яна.
— І скажеш — неправильну? Я уважаю — ми, росіяни, мусимо займатися великими справами, а не політикою…
— Великими? Як це розуміти?..
— Дуже просто: є ж великі справи! Наприклад — соціалізм… Знаєте, що це таке? Наш тато каже, що в проекті це — колишній рай, з якого свого часу, як ви прекрасно знаєте, янгол Божий вигнав Адама і Єву… до речі, мені здається — добре зробив. Не думаєте ви?
— Цікаво, — каже Іван.
— Я переконана, що янгол добре зробив, виганяючи з раю людей. Я песимістка. Як можуть у святому місці бути такі люди, які не мають за плечима крил? Ну, поміркуйте самі…
Іван розсміявся. Мар’яна також.
— Все це наслідки, — каже Мар’яна, — розполітикованої родини. Наш батько весь час цим займається…
— Замість спорту, — підхоплює Оля. — Я вам кажу, Іване Григоровичу, що ми, росіяни, як твердить батько, роджені спасти світ, а себе принести в жертву. Наводить приклад Христа, Галілея, Конфуція, зовсім не питаючи нас. Я не хочу загибати задля спасіння людства, і то з дуже зрозумілих причин: я хочу поїхати хоч раз до Італії…
— До Італії?
— А куди скажете? Італія — єдине місце, де є вулкан, по якому можна ходити. Він зветься Везувій. І взагалі Італія… Там є папа і взагалі багато цікавого. Я дивуюся: чеховські сестри прагнули бачити Москву. А я хочу бачити Рим.
— Це ваша ідея? — питає Іван.
— О-о! Це було б мало. Моя ідея інша, якщо жінка може мати якусь ідею взагалі…
— Чому не може?
— Чому не може? А тому, що жінка сама по собі ідея…
— Це прекрасно подумано…
— І сказано, Іване Григоровичу… Не можете ви собі на хвилинку уявити, як гарна жінка, що займається ідеалами, жахливо тратить на красі? Відриває від себе увагу, замість її на собі купчити. Ні, ні, ні… Я ще розумію: яка-небудь артистка — Дункан, Бернар, Кеплер, кінозвізда чи танцюристка і взагалі щось, як Павлова… Але я ось від батька довідалась, що знаходяться жінки, які стріляють у міністрів або роблять революцію з червоним прапором. Це ефектовно, але… Ви вірите, що з такої революції робітництво матиме користь?
— Ха-ха-ха! — розсміявся Іван.
— Ти, Олю, вже розійшлась… Досить!
— Мар’яно Миколаївно! Це дуже цікаво.
— Ага! Ага! — каже Оля. — Що? Іван Григорович мене цілком розуміє. По очах бачу.
— До речі — ви не висловили ваших ідеалів…
— Частинно висловила.
— Частинно…
— А нечастинно — це значить бути жінкою. Доброю, цікавою, щирою, яких у нас майже немає… Я читала пару тузенів російських романів… І крім Віри з "Обриву", ніхто більше мені не сподобався. Чи, може, ми не маємо цікавої жінки? Чи, може, ми її не бачимо?
Маємо так багато людей, що вони себе взаємно поглинають… Не знаю, чи добре я висловилась…
— Дуже добре. Прекрасно! — захоплюється Іван.
— Але я мушу йти… Помагати мамі, — сказала Оля, зірвалася з місця і вибігла…
Іван сміявся. Мар’яна посміхалася тихо.
— Це наша Оля, — сказала вона. — Батькове виховання… Він постійно нею займається і навіть не рішився пустити її до школи…
— Скільки їй років?
— Шістнадцять…
— То вона дуже розвинута.
— Однобічно.