Ліс на очах гине. Про завтра треба думати.
Господар махнув рукою:
– На моє життя вистачить лісу.
Круглолиций поплескав господаря по плечу:
– Правильно, Макаре. Про себе треба думати. А про завтра хай думає кінь. Він має велику голову…
Отак завжди. "Хай думає кінь, він має велику голову". "Хай працює кінь, він має конячу силу". "Хай терпить кінь, він має товсту шкіру". Все звалюють на мене. А самі тільки дудлять…
Зашелестіли лопухи. Господар поворухнувся.
Буланий обізвався:
– Го-го-го-го.
– Ц-це ти, Буланий? – промимрив господар. – Молодець. П-правильно я роблю, що тебе на мотоцикл не міняю. Бо хто мене буде тоді додому возити? М-мотоцикл треба водити, а ти с-сам ходиш. І правила вуличного руху знаєш. Б-бо т-ти кінь. А я к-козак… О…
О-гой, коню, м-мій коню,
Н-не стій наді мною…
Теж мені козак, подумав Буланий. Козацтво те в сідло не влазить… Може, й справді не стояти над ним? Таке чорті-що. Дивитись гидко. Хіба над такими "лицарями" схиляли голови мої предки після боїв? Та й чого це я про нього маю думати? Казав той круглолиций: "Треба думати про себе". Піду додому…
І Буланий пішов. Уперше в житті залишив свого господаря в лопухах.
Експеримент
"Красива дружина – чужа дружина". Так народна мудрість каже. А хто хоче брати собі дружину негарну? Принаймні я – ні. Бо, справді, для когось народжуються і красиві. Куди ж їм діватися? Отже, основне – правильно підійти до одруження.
Вирішив я так. Перш ніж одружуватися зі своєю Мухою, провести експеримент. Знайомити її з усіма своїми друзями, знайомими, приятелями, колегами. Словом, з усіма, з ким вона практично зможе зустрітися у перші роки нашого спільного життя. З ловеласами закінченими, початкуючими, потенційними. І з тими навіть, хто на жінок зовсім не дивиться. Бо на чиюсь, може, й не дивиться, а на мою гляне і втріскається.
Познайомив з Олегом Свербивусом. Цей тільки тебе побачить з новою спідницею, одразу ж очі горять. І дивиться на тебе, ніби ти його дружину в полон забрав.
Познайомив, а він – нуль уваги. Так, ніби він не Олег Свербивус, а Толик Варавка, який, крім футболу й горілки, нічого не визнає. Так, ніби моя наречена – п’ятдесятирічна вахтерша з прохідної.
– Ну як? – питаю Олега потім.
– Що як? – не зрозумівши, перепитав Олег.
– Як моя Муха?
– А-а-а! – ніби щойно з неба впав. І скривився: – Скажу тобі прямо, хоч гнівайся, хоч ні. Не Ріо. У тебе були кращі.
Проти Олегового прізвища у своєму списку я поставив нуль.
Познайомив Муху з Володькою Чухном. Той завжди у темних окулярах ходить. Щоб дівчат краще розглядати.
– Слухай, – сказав він, як Мухи вже не було, – де ти викопав цього бронтозавра? Одружишся – до хати ніхто не зайде.
Прекрасно, думаю. Проти Володьчиного прізвища також поставив нуля…
Експериментував я довго. У списку в мене було сімнадцять кандидатур. Сімнадцять потенційних руйнівників мого сімейного щастя. І навпроти кожного стояв нуль. За винятком Юрка Пуника. Цей хвалив усе, що в тебе бачив, і усіх, з ким бачив тебе.
Оскільки я також ціну жінкам знаю, то одружився.
Муха почувала себе на вершині щастя. А я вдвічі вище.
Повернулися ми з весільної подорожі по Бердичівському району. Вирішили запросити гостей. Правду кажучи, я потерпав, що не прийдуть. Бо половину намічалося запросити з тих, на кому я експериментував.
На диво, з’явилися всі. Пили, їли і відповідно на мою дружину метали голодні погляди.
"З чого б це? – думаю. – Що це за метаморфоза така? Горілка, мабуть, подіяла".
Після цієї гостини почали навперебій напрошуватися в гості. Аргументуючи свої бажання чудовими борщами і відбивними, які моя жінка готує. Борщі й відбивні, доречно сказати, я готую сам. І до одруження вони їх також часто їли. І часто батькували мене, що колом в горлі такі страви стоять, що собаки їх їсти не захочуть.
Більше того. Почали з’являтися неждано-негадано то щось позичити, то мене на роботу гукнути. І саме тоді, коли я вже сидів на роботі або був у відрядженні.
Володька Чухно, який говорив, що до хати ніхто не зайде, коли я одружуся з Мухою, з хати майже не вилазив. То він завжди цурався мене, інколи кидав і колючі репліки. А то – друг. Нерозлийвода. Ніби я йому рідний брат, а моя жінка рідна сестра. І на роботі почав мене хвалити. І турбуватися про мене, як мій безпосередній начальник. У відрядження посилав то до моря, то в гори. Ще й заспокоював:
– Ти не квапся. Роби спокійно. Можеш побути й кілька днів зайвих…
Одного разу, повернувшись з відрядження, я застав у себе вдома Володьку. У повітрі, як я відчув, пахне смаленим. Для мене. Моя рідна Муха мені в очі не дивиться. А Володька хоч і дивиться, то все одно нічого не видно. Бо в чорних окулярах.
– Давай поговоримо відверто, – кахикає в кулак Володька.
– Давай, – говорю тремтячим голосом.
– Я люблю Мусю…
Мене наче громом вдарило. Слова не можу з горла видавити.
– А вона тебе?
– Вона мене також…
Словом, що після цього сталося, ви знаєте. Вони пішли. Я скромно відзначив розлучення, вони – весілля.
– От чому так? – через якийсь час я спитав свого сусіда. Він усе завжди знає. – Володька ж не був одружений. Міг ще тоді відбити Муху, як я познайомив їх.
– Дивний ти, – каже сусід. – Тоді він купував би кота в мішку. А до тебе ходив, придивлявся. Твоя квартира була ніби полігоном, а він спостерігачем… Сам кажеш, борщі хвалив, відбивні…
Так-то так, думаю. Але хто їм буде ті борщі зараз варити? Хто буде відбивні смажити? Мене ж то вони із собою не взяли?
Якби не розтулив рота…
(Майже байка)
Бобра викликали на лісовий килим.
Лев сказав:
– Слово для інформації має Ведмідь.
– Боброві було доручено відповідальну ділянку господарства – будівництво, – інформував Ведмідь. – Проте Бобер досі лапою об лапу не вдарив. А проминуло вже два місяці.
Лев докірливо подивився в очі Бобру:
– І не соромно?
Бобер опустив очі долу. Розтули рота, скажи всю правду – виженуть.
Бобер скромно мовчав.
Громада вирішила: "Враховуючи правильне розуміння Бобром критики, обмежитися зауваженням…"
За кілька місяців Бобра знову викликали на лісовий килим. Інформував знову Ведмідь:
– Бобер досі не зробив відповідних висновків. Будівництво у лісі не просунулося ні на крок…
Боброві довго милили шию. Били на совість. Наприкінці оголосили догану.
Бобер думав: відкрию рота – виженуть.
Мовчки почухав потилицю і на задніх лапах покинув лісовий килим…
Насувались морози.
Лев стукнув лапою по пеньку:
– Скільки це буде тягнутися? Зима на носі! Молодий, енергійний, а роботи ні на йоту…
Розтулю рота, подумав Бобер, виженуть. Краще помовчу.
Лев удруге стукнув лапою по пеньку:
– Розжирів, розлінився!..
Тут Бобер не витримав. Пан чи пропав, думає. Розтулив рота:
– Колеги…
Усі глянули на Бобра, і очі їхні зробилися круглі від здивування. У роті в Бобра не було жодного зуба…
– Як це зрозуміти? – по хвилі мовчанки спитав Лев. – Де?
– Вигризав матеріали у Головліспостачбуді…
Таки довели
(З життя в калюжі)
Хряк лежав посеред двору в калюжі. Згори парило сонце. Знизу остуджувало болото. Благодать!
Щось поруч зачалапкало. Розплющив око: качка. Пройшла, перевалюючись з лапи на лапу.
"Теж мені персона, – подумав Хряк. – Господар на неї й дивитись не хоче. А воно хизується… Ліньки вставати. Витовк би в болоті. Мене все ж таки господар поважає. І персональна куча. І підстилка завжди чиста. Завжди повне корито".
З хліва почулось:
– Му-у-у-у!
Хряк самовдоволено покрутив хвостиком.
…Навіть корова й та не в такій повазі. По три рази на день її доять, а пастися сама мусить.
На городі закричали:
– А киш! А киш, кляті! Щоб вам уже печінки дерло!.. "…Господар кишкає курей", – констатував Хряк. Ох і не любить Хряк отієї курячої шпани. Мало їм двору. Норовлять через загорожу вилізти. Порпаються. Чогось шукають. Кудкудакають. І вже у них грудяччям кидають, псом полохають. Ніщо не допомагає. Ще чого доброго озлоблять господаря…
Відлежав бік. Звівся на передні ратиці. Став над калюжею. І лупнув од здивування очима: з калюжі на нього дивилось відгодоване рило.
Хряк обережно спитав:
– Pox? Pox?
Рило так само запитало:
– Pox? Pox?
Потряс вухом.
Рило теж потрясло вухом.
"Ясно, – подумав Хряк. – Це моє рило. Он яке стало! Солідне. Уже не той сухоребрий підсвинок, яким мене купив господар. Відгодував. Даремно я на нього сердився тоді, як він мене кастрував. Добре зробив. Щоб зайві думки в голову не лізли. Щоб міцно спалось".
Хряк знову плюхнувся у калюжу. Затягнув на честь господаря:
– Куві-і-і-і! Куві-і-і-і!
І незчувся, як підійшов сам господар.
– Ану вставай, лежню! – сказав так, що в Хряка похолонуло в ратицях. – Годі хліб переводити!
Хряк розплющив очі. Побачив у руках господаря ніж.
Кавкнуло всередині. Зірвався, кинувся до кучі. А серце його роздирав біль і розпач: "Таки довели. Таки довели господаря кляті кури…"
Магічна сила
Він царственою ходою вийшов на арену. Ніс гордо патлату голову. Владно і впевнено ставив могутні лапи. Навіть хвіст із китицею на кінці тримав з гідністю.
– Лев! – шелеснуло в рядах публіки. – Цар звірів. Приборкувач ляснув гарапником позаду.
Він повернув голову. Показав зуби. Гаркнув: "Ну! Ну! Делікатніше! Бо як лясну…"
Побачив перед собою палаючий обруч. Зі злості стрибнув через вогонь.
Навколо заляпали в долоні. Почулося захоплене:
– Ти диви, який покірний! Приборкувач молодець! Приборкувач підійшов до нього. Простягнув руку.
Звір подумав: отак тільки клацну щелепою – і твоя рука хрусне, як соломинка. Та згадав, як та рука кидала йому телятину. Облизався. Примружив очі.
Рука вчепилася в його патлату гриву. Друга взяла за нижню щелепу.
Звір нічого не міг зрозуміти. Приборкувач встромив йому голову в пащу.
Публіка завмерла. Сусід шепнув сусідові:
– Ні! В цього приборкувача справді магічна сила… Царя звірів перетворив на домашню кицьку…
В лева нестерпно зсудомило зуби. Стиснулися на лапах пазурі. Кров у жилах обернулась на вогонь. Зараз він покаже, яка з нього домашня кицька. Зараз він здавить щелепи, голова мага лусне, мов качине яйце…
Та враз кров із вогню обернулася на лід. Пазурі сховалися в м’які подушечки. Зуби ніби затерпли. А щелепи ще більше розтягнулися, щоб не пошкодити зачіску приборкувача…
…Бо пригадав клітку, наївні очі маленького левенятка.
На мій вік вистачить
(з життя черв’яка)
Черв’як висунув голівку з яблука.