— Є у мене на Ставиську четвертина вівса. Добрий овес вродив. Та якраз урочище на межі з любарцями, а їм пальця в рот не клади — так і норовлять на чужому полі дурничкою худобу напакувати. Ото батько й поспати не дасть. Тільки заснеш, а він уже скрипить над вухом: "Омеляне, біжи на Стависько!" Біжу — нічого не попишеш, бо мій старий — розгніви — не пожаліє пужака на спині поламати.
Дмитро ближче підходить до Синиці і зустрічається з голубим, безтурботним поглядом Югини. Усміхом вітає вона його, і, стулюючи губи, переносить усмішку кудись далі, рівну, світлу. Справді, на круглому обличчі тремтять примхливо вирізаними кульчиками ямки, біля носа кількома недоспілими зернятками маку лягли рожеві веснянки; під матроскою, наче два яблука, з'єднані одним корінцем, відхилились в сторони пругкі перса.
"Так собі дівчина".
А коли побачив, що Югина, забуваючи всяку повагу, дрібно затупала ногами, видно, перекривляючи когось, мимоволі зацікавився, хоча й подумав: "Мамина мазуха..."
— Так от, біжу я на Стависько. Дорога тепла, а стежка на лузі зразу похолола — роса кругом. Зійшов місяць з-за шляху, наче поближчали високі могили, озвався перепел:
"Спать підем, спать підем". Еге ж, підеш, чорта з два! І таке мене зло розбирає. Вискочив на могилу — засяяв ставок, а на ньому доріжка місячна котиться до мого поля. Дивлюсь: у вівсі чиїсь бики ходять і ніде нікого. Пригинаюсь, біжу, зиркаю навколо. Біля межового кіпця ворушиться щось — то зігнеться, то випростається. Подивлюсь, аж то хтось поклони б'є. І так ретельно молиться, що незчувсь, як я злетів.
— Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, — шепоче мій богомільник.
— Помилуй нас, — додаю я. Та як сікану по правому плечу, та як сікану по лівому плечу.
— Ти чого, чортів вилупку, б'єшся? — прожогом скакує богомільник, зводячи над головою гарапник, і я сам собі не вірю: стоїть Сафрон Варчук на моєму полі, а з-під ніг його підіймається прим'ятий овес.
— Чого ж ви на чужому пасете?
— А тобі шкода, що божа скотина допасеться трохи? — та й пішов, поволі так, наче з свого, виганяти волів.
Парубки засміялись. Заграла музика і всі заворушилися. Хлопці підхоплювали дівчат, на червоні квіти вишитих поликів лягали важкі чорні руки, і десятки ніг завзято вдарили в землю.
Радісно закружляла Югина навколо Грицька, і рожеві точені литки проглянули з-під вузького дзвону білосніжної сорочки. Молодцювате проноситься з невеличкою Софією Кушнір Омелян Синиця і починає шепотіти, як він двічі оперіщив її господаря.
— Чи не брешеш? — в захопленні витягується смагляве довгасте обличчя дівчини.
— Ти думаєш, як він коверзує над тобою, то вже й велике цабе... Ти його робіткомом налякай, щоб не дуже варив воду із тебе.
"От уже й Софія дівує. Ще недавно вугластим підлітком з дрібними косичками бігала по Варчуковому обійсті, а тепер — дівка на відданні. Старається, видно, у Сафрона, щоб хоч що-небудь заробити".
І знов пропливає в танці Грицько з Югиною. Стало досадно на себе, чому не він кружляє з дівчиною. І всміхнувся: оце б здивувалися усі, коли б пішов у танець. І, дивлячись на розвихрене коло, безпомилково почував, де танцює Югина. Навіть знав, що ось вона поправила косу і всміхнулась Грицькові.
Музики все швидше і швидше затоплювали майдан рокітливою мідною повінню. Шаленим водограєм закрутився, завирував кольоровий круг і в одну мить розсипався райдужними бризками.
А труби, не перепочивши, враз гримнули такої, що аж ноги задзвеніли і в радісній напрузі міцніше втиснулись у землю.
Хлопці якось зразу молодцювате виструнчились, і дівчата вже не пізнавали своїх милих: були це не прості, роздавлені щоденною важкою працею і злиднями бідняцькі діти, наймити — перед ними в мальовничих привільних позах стояли горді воїни з такими блищиками в очах, що на край світу підеш за ними. Іще якась хвилька застиглості — і на майдан віхтем огню викружляв, вилетів гордовито веселий Варивон Очерет.
Що з того, що він цілий тиждень не випускав із рук кісся, що з того, що він щодня давився наймитськими харчами! Зараз він був не наймит, а сама молодість. Ось він на мить зупинився, широким рухом збив шапку на саму маківку і пішов, і пішов вибивати такої, що густий пил, як туман, двома хвилями покотився з-під його ніг. Десятки очей в захопленні слідкували за кожним гармонійним і дужим рухом. Непомітно молоді руки шукали рук, тепло лягали на гнучкі плечі, непомітно голови, мов соняшники, поверталися в бік завзятого і несподівано похорошілого танцюриста. А той, вітром обкружлявши майдан, як печаттю, вдарив ногою перед Югиною і застиг, відкинувшись назад міцним широким станом.
Неначе стрілка з ранішньої хмари, легко вилетіла Югина з дівочого гурту і попливла на Варивона. А той, ніби одриваючись від землі, пішов, пішов, пішов, перегинаючись, назад. Здавалось, він вибирав ногами точку опори. Ось-ось знайде її і злетить угору поверх заворожених хат. А дівчина наздоганяла хлопця і наздогнати не могла. І Варивон пожалів танцюристку — дрібно вдарив нісками на одному місці і, прибивши обчасами, знову підвівся навшпиньки. До нього підлетіла Югина. Граційно обкрутившись навколо себе, охопила зачарованим колом Варивона. Все швидше і швидше закружляла, закрутилась віхолою. Вже не видно її обличчя, злились кольори її одежі. Це була не дівчина, а барвистий коловорот, що розкручував кілька коловоротів. Враз, наче з хвилі випливши, вона зупинилась і її руки дужо переплелися з руками розчервонілого Варивона.
"Ох, і дівчина, — в захопленні, аж перехилившись, дивився Дмитро на молоду пару. — Не дівчина — саме щастя".
Заходило сонце. Музики заграли марш, і дівчата першими посипали у вузькі вулички. Слідом за ними йшли парубки, щоб десь на розстанні чи біля перелазу промовити кілька слів, бо увечері саму дочку неохоче пускає мати з дому.
Григорій попрощався з Дмитром і назирці пішов за Югиною.
"Хороша пара буде", — і почув, як защеміло всередині. Попереду поспішала з гуртом дівчат Софія Кушнір. Кілька разів дрібне красиве обличчя здивовано й допитливо оглянулось на нього. Не доходячи до поля, хтось тихо війнув піснею, і кілька міцних свіжих голосів зажурилось, випливаючи на скошені стерні.
Ось і дубівка простягає до нього старі руки, під якою стільки передумалось, перемріялось.
Напливали спогади, бачив, як у місячнім промінні бігла від хутора Марта і непомітно розтавала, а натомість випливала невисока Югина з освітленим обличчям, усіяним дрібними зернятками недостиглого маку...
Уже дівчат не видно — пішли долиною, та пісня здалеку долітає до хлопця, вже й пісня стихає, та озивається луною гай; зрештою стихають дерева, тільки неясним відгуком бринить стривожене серце.
Додому не хочеться йти; простеляє піджак біля дубівки, як не раз колись стелив, і лягає горілиць.
Тихо коливається над ним високе небо, обсіваючись золотим зерном, а осторонь, збившись з дороги, стоїть самотній віз із надломленою війєю.
XVI
На задуманому впертому обличчі Свирида Яковлевича рожевіють краплинки дощу.
Фіалкова хмарка, відпливаючи за Буг, срібно прошуміла навскісними промінцями, і гарячі дороги закурилися відпаром.
Навколо хороше запахли зволожені ниви. Так тільки пахне свіжий молодий хліб, дбайливо змочений теплими руками господині.
— Свириде Яковлевичу, тут жито проростає, — новообраний секретар комсомольського осередку Самійло Поліщук зупинився на кривому, обгризеному шматку поля.
З потемнілої шапки приплющеного полукіпка уже потекло зерно, проростаючи крихітними безпомічними стрілками. Білі, напівпрозорі ниточки-коріння, сяк-так притулившись до землі, жалісно чіплялися за життя. Зазілене пирійкою поле, самотній причавлений полукіпок, напівмертва в'язь оголених корінців — це закінчена картина злиднів. З глибоким болем зупинився Свирид Яковлевич на чужій ниві, яка водночас була і його нивою, частиною його життя Так, як синові важко дивитися на вбогість батьків, так і Мірошниченкові важко було дивитися на скривджене поле.
Що може бути страшнішим коли земля уже перестає ділитися з хліборобом шматком хліба — в розпачі викидає йому, як сукровицю, жовту суріпку й осот!
Цю нивку добре пам'ятає Свирид Яковлевич: в двадцятому році він тут наділив десятину вдові Дарині Опанасенко. Кожного року за відробітки куркульня як-небудь дряпала цей кусень, і він черствів, задавнювався бур'янами, оздоблювався проти господині, як і вона проти нього.
Земля і людина мучились.
Через пару років Дарина, віддаючи заміж старшу дочку, розділила ниву навпіл, а коли підросла менша, — у вдови залишалася втовчена четвертинка. Земля розкришувалась, загратовувалась новими межами.
— Свириде Яковлевичу, занесемо до списку тітку Дарину? Бо де ж їй худобу дістати? — витягає хлопець з кишені блокнот і олівець.
— Пиши, Самійле, — тихо говорить Свирид Яковлевич. — Напевне, захворіла вдова. Надломилася на чужих роботах. Як стебло, надломилась.
— Ото порадується, коли їй сільрада привезе снопи. Хоч обсіятися хватить — і то добро.
— Яке тут добро?
— Все ж краще, ніж нічого, — жалісніє співучий голос хлопця.
— Тільки й того. Хіба ж це снопи? Тут паші більше, ніж колосу.
— А треба, щоб сніп був як сонце, — повторює Самійло улюблений образ Мірошниченка, і вже юна шира безпосередність стирає в словах попередню сумну інтонацію.
— Вірно. Як сонце! Щоб він не печалив, а веселив людське серце.
— В созі повинно розвиднитися нам, в колективі...
— Розвидниться, Самійле.
— Я ці дні, Свириде Яковлевичу, і лягаючи, і встаючи, думаю про одно: яке життя буде, коли згуртуємося всі... дуже туманним ввижалось усе. Спеціально бігав у комуну ім. Фрунзе. І вона пособила мені. Наче підріс за ці дні. Нові обрії, ніби в казці, розкрилися... А от охопити цілу землю в обнові — прямо зору не хватає.
— То не проста річ, Самійле, — щастя побачити наяву. Щастя однієї людини легше уявити, бо воно невеличке, куценьке і навіть часто злодійкувате, — не може рівно і весело подивитися в очі іншим людям... Всенародне щастя першим Ленін побачив, він біля його колиски стояв. От цю тему — ленінське передбачення — і треба роз'яснити на наступних комсомольських зборах.
— Ви нам допоможете, Свириде Яковлевичу? Це ж, знаєте, яка тема! Це все одно, що стати на круту гору і першим угледіти сонце.