Пам’ятав би до нових віників!
До живого Костевого тіла Жулька не могла добитися. Її зуби застрягли у ватяній масі, вона шарпала її сюди й туди. Кость спочатку ойкнув, а потім уже закричав скільки сили: "Пішла геть, Жулько! Пішла! Пішла!"
Тут утворилося таке. Кость з усієї сили береться вперед, Жулька тягне назад; тканина — тріщить. Пояс у материних штанях, звичайно, був завеликий для Костя. Ладнаючись в похід, Кость підв’язався шворкою. І ось тепер ця шворочка десь ділася, штани й опали на землю. Не чекаючи, що з ними буде далі, Кость вистрибнув з них і кинувся навтікача.
Заклопотана ватяною масою, Жулька не одразу помітила зникнення свого супротивника, а коли помітила, було вже пізно гнатися за ним. Та й не було часу, адже з півдня наближався Сашко, і Сашкові треба було поворожити.
Що ж сталося з Костем? Тікати в самих трусах через будяки — річ сама по собі малоприємна. А тут ще десь взялася кропива.
Кропива в цих краях буває двох видів. Одна велика, висока, по пояс хлопцям, а то і по груди. І листя на ній велике, і жалиться боляче. Але є й другий різновид її. Ця кропива низенька, з дрібненьким листям, з товстими стеблинами, котрі здаються ще товщими від безлічі жигалець. Коли по-справжньому жалиться яка кропива, так оця.
Кость саме в таку кропиву і вскочив. Як один кущик жалив його спереду, то другий наганяв ззаду. Кость сичав, айкав, ойкав, вигукував: "Ох ти ж проклятуща!", метався між кущиками, намагаючись не доторкнутись до землі. Коли б це можна було, то на янгола з крильцями перекинувся б хлопець, так де ж! Кость — і янгол! Це все одно, що пекло і рай, грудка і запахуща квітка! Не міг би з Костя утворитися янгол, а коли так, то й довелося йому стерпіти все, що доводиться терпіти простому смертному, коли він потрапляє в кропиву.
Отямився Кость аж на шляху і саме в той момент, як Сашко цілком благополучно почав наближатися торбою до цуценят. Пригода з Костем налякала маленьких, вони збилися докупи і купкою разом поповзли у найтемніший закуток своєї хатини, розташованої під трьома будяками. Назоривши їх, Сашко розкрив торбу і зібрався вже присісти біля них. Однак ця операція так і зосталася недовершеною. Зашелестіли кущі, і на арену історичних подій вискочила Жулька. Сашко зблід, торбу впустив і, одступаючи за кущ, ласкавим голосочком залопотів: "Цюцю, цюцю, на, на!" Другою рукою він в цей час подорожував у себе в кишені, намацав там шматочок хліба, витяг його і, гукнувши: "Жулько, хапай!" — високо підкинув угору. Хліб був житній, його недавно витягли з печі, він ще дихав ароматом. Іншого разу і Сашків порух, і аромат житнього хліба справили б на Жульку незабутнє враження. Як би клацнула вона зубами, підскочивши вгору за тим чарівливим куском! Але цього разу ефекту ніякого не сталося. Жулька навіть не глянула в той бік. Перед очима в неї мигтіла Сашкова литка.
— Та одчепися ти від мене, хай ти сказишся! — налякано скрикнув Сашко і чкурнув за велетенський будяк.
Отак будяк став тим центром, навколо якого ганяли Сашко і Жулька" Сашка тікав, а Жулька намагалася дорватися до його литки. Та ба! Спробуй піймати Сашка, коли він закрутився навколо того будяка, як дзиґа!
П’ятдесят, а може, ще й більше разів оббіг Сашко навколо будяка. І коли б Жулька не витримала перед тим баталії із Костем, то невідомо ще, що сталося б з Сашковою литкою. Але пригода з Костем знесилила Жульку. Від цієї марафонської біганини у неї заболіло серце і почало наморочитися в голові. Жулька уповільнила біг, потім зовсім спинилася і осіла на всі чотири лапи.
Це, звичайно, була Сашкова перемога. Заганяти до непритомності собаку не кожному поталанить. Це щастя може випасти лише таким "спритнерам", як Сашко, Кость і подібним до них.
Не спускаючи з Жульки очей, Сашко почав одступати, задкуючи між будяками. Нарешті відступ скінчився, і. Сашко, не озираючись, помчав скільки сили.
День був розкішний. Сонце торжествувало на небі. В таку пору і в самих трусах бігти жарко. Сашко ж був і в трусах, і в дідових ватяних штанях, ще і в такій самій дідовій фуфайці. Ватяні штани і фуфайка наскрізь просочилися Сашковим потом; на спині і на грудях навіть прозорі крапельки з тканини повиступали і котилися вниз щедро і рясно. Люба, побачивши трохи згодом Сашка, як він вже роздягся, наївно спитала:
— Ти що, нагрів води проти сонця й облився?
Костя Люба побачила на ряднині в холодочку під куренем. Ноги у нього були червоні, як жар, у пухирях. Щоб охолодити їх, Кость час від часу обливався холодною водою з криниці і на Сашкове запитання: "Ще й досі пече?" — відповів стоїчно: "Ого, та ще й як!"
— А чого це вони в тебе такі? — спитала Люба, майже із жахом дивлячись на Костеві ноги.— Краснуха висипала?
— Та ні,— не криючись, відповів Кость.— Це я в кропиву вскочив.— І, змінивши тон, додав:— Чуєш, Любко, отам біля Жульки в будяках зосталися материні ватяні штани й фуфайка. І мішок з обручем. Піди принеси, а то щоб хто не підібрав проти ночі. Ох же ж і жалька, клята кропива! Пече мов вогнем.
Таким чином норвезький варіант з собаками одпав сам собою. Залишився метод капітана Скотта. А шкода!. Бо одна річ тирити на собі клунки з запасом продовольства, паливо, палатки, сокиру, ножі, сковорідки, каструлі, а друга — склав усе на нарти і — но! В нарти ж впряжені не якісь там антарктичні собаки, як в Амундсена, а свої власні — Розька й Жулька з приплодом першого й другого коліна. На нартах сидять Кость, Сашко, Люба; в руках довжелезні батоги — нокнув, цьвохнув, свиснув, бурю випередять, і — на полюс...
— Е, так що з того,— зітхнув Кость.— Урвалося... І все через оту Жульку. Коли б вона була розумна, то не хапалася б мерщій до литок, а про полюс подумала б...
— Якби ж то розум собакам,— зітхнув і теоретик Сашко.
Мовчали довго. За цей час в Сашка заворушилася нова ідея.
— До полюса далеко й холодно, хай йому біс... Давай і ми рушимо до Кристалічного щита. Новопшеничани поки дошкутильгають із своїм ледачим Явтухом, а ми вже й там! Вони тільки спинатимуться на Щит, а наш прапор давно вже замайорить на вершечку найвищого піка; під прапором кам’яний тур; в турі банка з-під консервів "Солодкий горошок"; в банці записка: "А що, хто перший?"
— Ух ти! От здорово! — аж підскочив Сашко,— Викличемо їх на змагання, хай начуваються! Треба тільки Хрисанфа Івановича розпитати, де той Щит і на яких широтах та меридіанах його шукати.
Яке ж було здивування наших приятелів, коли Хрисанф Іванович сказав:
— Та де ж той Щит, як не під нами! Ми живемо на Кристалічному щиті. Тут, де наше експериментальне поле, па’ ньому, правда, лежать товсті наноси, зате за Петровим байраком і далі на берегах нашої річки Вуші — щит виходить на поверхню. Знаєте ж, яке там бескеття? В кого добре бажання, той зможе там побачити і Еверест, і Ай-Петрі...
Розповідь агронома Хрисанфа Івановича розкрила хлопцям очі на дещо. До цього часу Кристалічний щит існував для них сам по собі, а бескеття на берегах Вуші — саме по собі. Тепер з цих двох роз’єднаних кусків приятелі утворили одну цілість.
Коли Хрисанф Іванович поїхав, Кость кивнув Сашкові пальцем:
— А підсуньсь лишень сюди.
Сашко підсунувся.
— А ти знаєш, чого новопшеничани до Кристалічного щита пориваються? Що їх на Бушу тягне? Дикого скла схотілося, думаєш, ні?
Сашко аж одсахнувся з несподіванки:
— Дикого скла схотілося? А цього не хочуть? — Сашко скрутив дулю і тицьнув її в бік, де, на його думку, мали бути новопшеничани.— Свого, видно, у них нічого немає, так вони до нас! Адзуськи! Самі все визбираємо. Хай’ після, нас пошукають.
— Хай пошукають,— підтвердив Кость...
Через три дні, коли Костеві ноги одійшли і перестали щеміти, а Сашко поповнив у своєму організмі запаси поту, витраченого під час змагання з Жулькою, нова експедиція в складі Люби, Сашка, Костя й Білана вирушила на південь, пересікла Петрів байрак і зробила зупинку в березовому гаї, що розрісся навколо величезного кам’яного лоба посеред неозорої піщаної рівнини. Це Кристалічний щит почав вилазити на світ білий. Отут і була закладена перша база, спираючись на котру, нова експедиція зробить згодом стрибок у невідому й далеку гірську країну на березі річки Вуші.
Розділ чотирнадцятий
Річка звалася Рудицею, село Рудним, урочище біля села на березі річки, де спинилася експедиція,— Руднею. Камінці в найближчому озері, котрих на дні лежали незліченні тисячі, називалися рудою. Болотяною, бо є руда гірська, така, як у Кривому Розі, а є — болотяна. Така, як тут.
Куди ж це ми потрапили? Що це за край такий? — міг би спитати кожен учасник експедиції. Так коли б же не Григорій Савич!
Світило сонце, палахкотіли квіти, гули сосни над головами. І ось тоді, вибравши слушний момент, Григорій Савич, несподівано спинивши Пилипа, спитав його: "Чи завжди металургійний центр України містився на Подніпров’ї і й Донбасі?" Пилип на це запитання відповів: "Завжди!" Григорій Савич, однак, не погодився з Пилипом і почав розповідати, що і до Богдана Хмельницького, і в часи Богдана Хмельницького, і пізніше — за життя Тараса Шевченка — металургійний центр України був, де би ви думали? У Поліссі! Пізніше з’явилися два нові центри. Один з них на Дніпрі — в Дніпропетровську, другий — за чотириста кілометрів на схід — у Донбасі.
Центр не може виникнути там, де є руда і нема вугілля або де є вугілля і немає руди. Центри виникають, де є те і те.
Хлопці ухопилися за цей пункт, думали посадити Григорія Савича на слизьке:
— Ну, добре. Руда тут, хоч і поганенька, є. А де тут вугілля, доменні печі?
Григорій Савич удар одвів і перейшов у пастуш
— А ви знаєте, що тут було? От що було. З отого он озера підвозили сюди руду; в оцьому лісі, що навколо нас, випалювали вугілля. Піч, в якій варилося залізо, стояла на березі. Тут же був побудований і водяний млин. Вода Рудиці крутила колеса, вони ж приводили в рух молоти і ковальські міхи. Міхи роздували жар у печі; руда плавилася, спливалася у великі розжарені кулі. Кулі ковалі клали під молоти, і ті вибивали з металу шлак і шкідливі домішки. Як день, то з-під молота виходило чотири, а то навіть і п’ять пудів; коли працювало дві пари молотів, то — десять пудів. На рік одна піч давала 3000 пудів. Для старих часів цього вистачало, а пізніше, коли прийшов вік пари, залізниць і електрики, стало замало.