Пройдуся пішки. Я так рідко бачу нашу Асканію з цього боку...
З цього, південного, боку економія мала не зовсім привабливий вигляд. Кінчились сади та вольєри, потяглося голе, витоптане пустирище, за яким збилися похмурою групою винесені якомога далі в степ обдерті батрацькі казарми. Пануючи над цілим районом казарм та робітничих халуп, густим чорним димом курила в небо цегельня, якась зловісна на тлі чистого, відкритого степу.
— Як тут незатишно,— поморщилась Софія Карлівна.— Діти, кози, пилюка, дим!..
Неподалік від казарм, біля так званого "чорного водопою" (яким, на відміну від "білого", панського, користувались тільки батраки та худоба), вже смачно пахло їжею, варилася, клекотіла у величезних казанах страва для строкових. Тридцять вибракуваних ветеринаром баранів було зарізано ради їхнього приходу! Баранячі шкури та роги так і лежали тут неприбраними, на видному місці, щоб кожен міг, оглянувши їх, на власні очі пересвідчитись у щедрості асканійської хазяйки, щоб потім і влітку, коли звичайно починаються ремствування на харчі, на протухлу солонину, можна було б заткнути невдоволеним пельку нагадуванням про оцих тридцять нагуляних баранів, без жалю забитих одним замахом в день прибуття першої партії.
Потягло пилюкою, потом, зарипіло, затупотіло... Передні мажари, огинаючи Асканію, вже втягувались на вигін. Закушпелені натовпи заробітчан, загледівши колодязь, з ходу кинулись до нього (окрім води, для них зараз ніщо не існувало). Гаркуша, сплигнувши з коня, підбіг до хазяйки, став доповідати. Софія, перебивши його, наказала вистроїти прибулих для огляду.
Нелегка це була справа — вистроїти в ряд оцей різношерстий, ще не прибраний до рук натовп. Одні товпилися біля водопою, інші розбирали з мажар торби, декотрі ж, понапивавшись, навіть порозлягалися, як пани, і не хотіли вставати. Однак Гаркуша разом з іншими пригінчими, пустивши в хід увесь свій намушт-рований досвід, незабаром сяк-так вибудував із заробітчан величезну шеренгу, яку він намагався навіть вирівняти по-солдатському, але яка так і залишилась напівстихійною, кривулястою, вигнутою, мов піднята хвиля.
Софія в супроводі управителів та прикажчиків рушила оглядати людей. У шелестливій сукні, у білій панамі йшла вона вихлястою ходою королеви понад рядами, милостиво посміхаючись до закіптюжених, пропотілих істот. Заробітчанки не вміли так посміхатися, як вона. Посмішка хазяйки була для них наче якийсь мистецький фокус: доки дивиться на тебе — посміхається, а тільки відвихнулась поглядом до управителя, вже нема на обличчі усмішки, злетіла, згасла і замість неї з'являється вираз нудьги або сторожкої напруги, витонченої жіночої хижуватості. За якусь мить і це згасне так само швидко, як і з'явилось, бо вже пані обертається до людей, вже знов уста їй складаються у звичному, наче наліпленому, усміху. З подивом помічало ці зміни зірке заробітчанське око!
Біля декотрих Софія зупинялась, заговорювала, питала, чи вдоволені, що попали в Асканію.
— Хоч у пекло, аби тепло!
— А чи баня нам буде?
— А в звіринець нас пустять?
— А в сад? Хазяйка обіцяла все.
Навпроти Данька та Валерика вона теж затрималась і ніби навіть зраділа зустрічі з ними.
— Які милі хлопчики!..— млосно мовила вона.— Густав Августович, зверніть увагу, які в них розумні, інтелектуальні обличчя!.. Я завжди почуваю в собі якийсь підсвідомий потяг до дітей, до їхньої чистоти та безпосередності... Ви їх призначте, будь ласка, на легку і приємну роботу. Взагалі, я наказую всіх дітей і підлітків призначати тільки на легкі, посильні для них роботи... Залиште їх,—додала вона по-німецькому,— хоча б при складах... вовну перебирати.
Вираз удаваної піснуватості, святенницької стриманості, що лежав на Софіїному обличчі, дівчатам-заробітчанкам з першого ж погляду не сподобався. Правду кажучи, боялися вони всіляких святенниць, які потім, у буденному житті, найчастіше виявляються особливо жорстокими та в'їдливими тиранками.
— Злюка, мабуть,— перешіптувались заробітчанки Софії вслід.— Яга!
— Мружиться, скалить на тебе око, наче недобачає!
— А духами якими напахчена... Несе від неї, наче кінським потом...
— Та ще й стрижена до того... Чи не парубки їй часом коси відтяли?
Однак Софія не чула цих зауважень на свою адресу і посувалась понад рядами далі, обділяючи строковиків усмішками, які їй здавались бездоганними.
Після оглядин дозволено було пити і їсти. Криничанські Сердюки, загледівши баранячі шкури, по-змовницькому підморгнули один одному і разом розреготались: отут накладемось!
— Яка ваша думка буде, Софіє Карлівно, про сьогорічний набір? — запитав Густав Августович, коли Софія, зоставшись з ним посеред вигону, вже перестала посміхатись.
— Не знаю, що там завтра інші приведуть, а від цих враження не дуже втішне,— призналася пані.— Порівняно з торішніми, серед цих, по-моєму, значно більше зустрічається зухвалих, розбійницьких фізіономій... Чи не так?.. А потім, з-поміж дівчат занадто вже багато писаних красунь. Я, до речі, помітила це за Гаркушею: завжди він таких наведе, що хоч виставку красунь з них влаштовуй... Хотіла б я знати, чию в таких випадках волю він виконує? Розтлумачте, будь ласка, йому, Густав Августович, що мені потрібні насамперед скотарки, доярки, в'язальниці з дебелими хребтами, а не яскраві полтавські красуні, які все літо крутитимуть з заробітчанами романи, відволікаючи їх від роботи.
Густаву Августовичу було досконально відомо, чию волю виконує Гаркуша. Цей хитрий і підступний прикажчик знає, на кого йому робити ставку. Перед Софією він гнеться лише для ока, а весь розрахунок його на панича Вольдемара. Дбає про його майбутній гарем! І хоча управитель ненавидів Гаркушу всією своєю прусською ненавистю, але викрити перед хазяйкою паничевого фаворита не міг і не хотів, тим паче, що й сам Густав Августович у справі з красунями почував себе в якійсь мірі Гаркушиним співучасником. Управитель, певна річ, не міг все це викласти зараз Софії. Одначе, хоча б для проформи, треба було нагримати на Гаркушу, провчити його негайно, щоб бачила пані.
— Алло, Гаркуш! Ком гір!..
Покликавши прикажчика, Густав Августович взяв його за лікоть і, відвівши вбік від Софії, став енергійно читати йому нотацію.
— Донерветер,— бризкав слиною на Гаркушу Густав Августович,— через тебе мені нагінка... Нащо стільки вродливих набрав?
— Ану їх к чорту,— лайнувся у відповідь Гаркуша, тримаючись перед управителем досить нахабно.— Вони всі там вродливі!
— То не є резон... Я знаю: природа й порода... Але пані невдоволена!
— Краще б вона не совалась у ці справи, ваша пані...
— Що за тон, Гаркуш? Ну-ну, обережніш на поворот... Доки панич вояжує, вона тобі може... е-е... роги скрутити!
— Викинштейн, може? — ошкірився раптом прикажчик.— Не дуже ви мене цим лякайте! Що я — собі їх набирав, гареми у мене потайні, чи що? Самі ви добре знаєте, куди і кому відбирається товар!
Доки вони так перегиркувались, Софія Карлівна стояла сама собі серед вигону, стежачи з-під крислатої панами за штовханиною біля колодязя.
Розкошували заробітчани водою. Пили, віддихавшись, знову пили, як найкращий, найсолодший у світі напій. Дівчата тут же вмивалися, чепурилися, розчісували свої врунасті коси, не звертаючи уваги на панію.
О, як їх зараз ненавиділа Софія! Молоді, розпашілі здоров'ям, налиті гарячою соковитою силою... Золоті від смаги, насунули звідкись, заволодівши її подвір'ям, її водою, затьмаривши без найменших зусиль її саму. Щойно прийшли десь з-під сонця, з Каховки, мов древні рабині із східних невільничих ринків, а тим часом уже не почувають себе рабинями, тримаються тут, наче вдома. Боже, які в них постави, які пишні, тугі бюсти, скільки природної неусвідомленої грації в кожному русі... Плавно, мов русалки, чешуть коси, поставали в ряд понад коритами і миють ноги, високо підбираючи спідниці, не соромлячись своїх білих, незагорілих стегон, свого пругкого, молодого, класично прекрасного тіла...
Глибоко зітхнула Софія.
Ні, не хотіла б вона бути святою, хотіла б бути молодою!
XIV
Гаряча задуха стоїть у сараях. Пашить над головою розпечена черепиця. Смердить вовна. Повітря важке, густо насичене духом овечої сірки, скипидару, дьогтю, яким заливають уражені коростою" місця шкіри та свіжі закривавлені порізи на щойно острижених вівцях.
Сидять хлоп'ята півколом у задушливім закутку, перебирають вовну. Немудра це річ — перебирати брудні колючі "обніжки" — забиті реп'яхами та бібряхами відходи, що попадають під сортувальний стіл... Швидко опанували Данько та Валерик нове своє ремесло. Пожаліла їх пані, наказала поставити на легку роботу... А було б ще так дихати легко, як оце їм! Саму б її засадити, руду відьму, в оце смердюче, задушливе пекло, де чадієш від сірки, де від овечого мекання туманіє голова... Так умекаються тут хлопцям за день, що потім і в казармах уві сні всю ніч мекають.
Стриже овець спеціальна артіль стрижіїв-маячан, що прибули сюди, як цигани, цілими сім'ями. Розкинули біля амбарів шатра для дітей, пустили коней на пашу (виговорили собі таке право на час сезону), а самі з ранку й до ночі в сараях, не розгинаючись, знімають важкі руна з мериносів, цигаїв та Лінкольнів. Отаманує над стрижіями тітка Варвара, дебела, напориста, горлата, слово якої для артілі — закон: "Кидай роботу!" — І всі кинули. "Починаймо!" І всі почали.
Тітки Варвари побоюється навіть довготелесий німець-наглядач, якого звати Фрідріх Фрідріхович і якого вона уперто величає Фидрик Фидрикович або просто Фидриком. Фидрикові, видно, вперше доводиться мати справу з жінкою-отаманом, і він, неборака, ще не завжди може второпати, як йому з нею поводитись в тому чи іншому випадку.
В обов'язки наглядача входить погейкувати на людей, важити вовну, а також видавати стрижіям мідні маленькі бирки на кожну острижену вівцю. Коли на виході, де Фидрик переглядає овець, між ним і котримсь із молодих стрижіїв виникає сварка, то завжди в таких випадках кличуть тітку Варвару, щоб розсудила. Грудаста, розшаріла на виду, з ножицями в руці, в своїх робочих парусинових штанях, підходить вона до німця спокійною отаманською ходою.
— Що тут у вас? Знов не дає бирки?
— Та не дає... Порізав, каже. А хіба це порізав? Удряпнув!
Оглянувши удряпнуту вівцю, отаманка деякий час дивиться на німця, що стовбичить перед нею напівголий, у самих трусах, з торбою бирок на жилавій шиї.
— Ти...