Вона б'ється в тузі й з останніх сил повзе по землі, лишаючи на ній багряні плями й пір'я...
Тільки тепер я узнав, що ця річ зветься "Ранений орел".
І летіли дні, повні туги, самотнього забуття й розгулу молодої крові.
Я іноді забував Констанцію, 1 тоді знову робився смуглявим і веселим селюком.
Ні, ні... Бо коли я цілував дівчину, я закривав очі і уявляв, що цілую Констанцію.
По-старому цокотів завод, але в тонких криках паровозів уже почувалися тривога і гнів мільйонів.
Мою тітку Гашку Холоденчиху в молодості обдурив і покинув один п'арубок Михайло. Тоді її брат Федот спіймав його і вдарив у ліве вухо так, що із правого чвиркнула кров.
Михайло одружився на Гашці і швидко вмер.
Федот жив за "чавункою" біля Вовчеярівки. Його сусіда, сторож заводської лазні, вибирав усю воду з Федотової криниці й поливав свій садок, а Федотовій сім'ї навіть не було чого пити. Вони часто сварилися за це.
Од слів перейшли до діла, і одного разу високий Федот насів маленького банщика і почав його бити. Ясно, що банщик пожив би недовго. Та він витяг ножика і встромив у серце Федота. І велетень з ножем у серці встав, пройшов три кроки і з криком:
— Ой, Химко, мене зарізали! — впав на землю.
Банщика судили й виправдали. Він і зараз живий, ходить по Третій Роті і півнем дивиться на гігантів-синів Федота.
Федька Горох став нальотчиком і ходив тільки вночі вічно в тривозі, блідий і напружений.
Ларька поступив до художньої школи, жив у місті й малював куховарок, а вони його за це годували.
На кожній станції стояли загони окупантів. У них були важкі й могутні коні, і вони сиділи на них, неначе вилиті з міді. Нахабно і гордо лунали по містах України чужоземні пісні завойовників.
Я повіз у велике місто вірші.
Самотній і розгублений, ходив я в шумі юрб і дзвоні трамваїв, а перед очима все стояли слова забутого поета:
И только кашель, только кашель терзает, пенясь и рыча, набитое кровавой кашей сухое горло палача.
Ночував я на вокзалі, і мене там обікрали. Забрали мої вірші й білизну. І я знову повернувся на село.
Я так швидко й нервово йшов по перону нашої станції, що озброєний німецький вартовий з бомбами за поясом злякано повернувся до мене.
XXXV.
Щороку 14 вересня у нас буває ярмарок. Ну а щовечора хлопці йдуть на вулицю до дівчат.
Я не знав, що з Лисичого до нас приїхав карний загін і що заборонено пізніше десятої години бути на вулиці. Та, мабуть, якби й знав, то все одно був би на вулиці. Ви ж розумієте— теплі ночі вересня і дівчата... Сміх під зорями, солодкі тиски гарячих і жадібних рук.
Я чомусь найбільше сміявся, сміявся так, що хлопці казали:
— Ой, Володько, мабуть, на своє горе ти смієшся, хтось тебе битиме...
Я не звертав на це уваги і сміявся, сміявся...
Вже по десятій почали розходитися.
Іду я Красною вулицею. І вже лишилося до хати кроків зо сто, як летить вершник і немилосердно лупцює нагаєм чоловіка, який неймовірно кричить од болю.
Я йду спокійно. Думаю — хтось прокрався на ярмарку, а мені що... Іду, і враз я й не побачив, як опинився в колі кількох вершників...
— Ти хто?
— Володька.
— Відкіля?
— Та відціля. Аж он моя й хата. Бачите, світиться вікно?
— А зброя в тебе є? — каже вершник і, нахилившись, мацає мої кишені...
А другий вершник перегнувся до мене та як оперіщить нагаєм раз і другий... І все намагається через лоб, а я одхиляюся трохи в бік, і він попадав через плече...
— За що?
І наїжджає на мене грудьми коня їхній блискучий капітан і кричить мені:
— Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!..
Я біжу, а він за мною... Та хіба од коня утечеш...
Я перестрибнув через паркан й причаївся. І от чую:
— Ax вы, буржуазные лакеи, так вас и так.
Кричить уже побитий хазяїн гостиного двору, куди я заховався, робітник Свинаренко.
То йшли робітники з заводу після десятої, яких каральники почали лупцювати, як і всіх.
Звичайно, він це кричав, коли козацькі коні тупотіли вже далеко вниз по Красній вулиці.
А на ранок... У всіх хлопців моргулі то на лобі, то на скронях. На що вже Сашко Гавриленко, звичайно, він, хоч і на милицях, а хлопепь гарний і його люблять волоські молодиці, правда, за те, що в його батька пивна, так і того не пожаліли. Він кричить:
— Я інвалід...
А вони його шпарять...
Я вже радію з того, що хоч і в мене червоно-синя попруга є, але під френчем не видно...
Ну а в листопаді — повстання.
Робітники обеззброїли карний загін і блискучого капітана, що гнався за мною, посадовили на прохідній конторці. І кожний робітник міг на аього, йдучи на роботу, подивитися, плюнуть і дати йому свого характеристику і язиком, і ногами... А в нас характеристики дуже влучні.
Потім приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт роти дончаків 1...
Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка 2, змалку марив грозовими образами козаччини...
А тут вона жива... Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами...
Та ще й кажуть:
— Ми більшовики, тільки ми українці.
Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент.
На Сватово поїхали обеззброювати німецьку кінноту.
Наш ешелон спокійно під'їхав майже до перону...
Ішов німець з чайником кип'ятку. І якийсь ідіот навів його на мушку... І не стало німця, не стало далекого фатерлянду і золотоволосої Гретхен... Тільки мозок, як кип'яток з розбитого і погнутого чайника, розплескався по рейках... Німці б мирно віддали нам зброю, а тепер вони: "Цум ваффен..." 3
Наші в станцію... Німці відступили... А потім підковою почали наступати. Хлопці, замість брати зброю, почали надівати на себе по кілька штанів та шинелів, розпухли, як баби, й стали жабами...
Німці нас одсунули з боєм од станції...
В бою ж треба бути швидким, а куди там будеш швидким, коли на тобі кілька штанів та шинелів... Звичайно, ті хлопці, що заскочили в станцію, не встигли вискочити з неї...
І став на дверях німецький офіцер і кожного, хто похапливо вискакував із дверей, бив просто в голову...
А потім німці а купою трупів віддали нам і свою зброю.
Козаків ховали з музикою...
А обеззброєні німці сумно й грізно, синіми спокійними колонами йшли на гору до татарських казарм.
І думав я: якби німці захотіли, то тільки соплі лишилися б від моєї синьої омріяної України... Але я ще вірив...
Бо з усіх сіл ішли до нас дядьки в свитках і з торбинками. Записувалися і спокійно, як до церкви, йшли на смерть... Наче кабана колоть...
І я завжди дивився їм у вічі... Перед боєм у одних очі бувають сумні й слізно-прозорі, а у других веселі й каламутні...
І ті, в кого перед боєм були сумні очі, більше ніколи не верталися, а люди з веселими очима похвалялися, скількох вони забили...
Коли ж німці почали нас бити так, що небо й сніг робилися чорними од шестидюймових, то хлопці почали тікати додому, звичайно, зі зброєю і обмундируванням.
— Хай прийдуть до нас на село. Ми їм покажемо... — нахвалялися вони, озираючись на всі боки, чи не видно німців.
От одного спіймали (з Борівського за Дінцем — руська колонія) і почали шомполувати...
Козаки обурились.
— Ми революційна армія. Ганьба. Геть шомполи! Відпустіть його! А сотенний Глущенко:
— Без балачок! Зараз покличу старих гайдамаків і всіх перестріляю.
І я дізнався тоді, що таке старі гайдамаки.
"Борівшанина" все ж відпустили...
Але нас, як що, так і лякають: старі гайдамаки...
Це ті, що в січні 1918 року розстріляли в Києві червоний "Арсенал" 4, ядро полку.
Я терпів, терпів та й собі втік.
XXXVI.
Грудень 1918 року. Мобілізація. Мій рік має йти.
Мати мене жене з дому: в мене вже й штанів немає. Я їй кажу: "Підождіть, ось уже недалеко червоні". А вона мені:
— Доки прийдуть твої червоні, так ти будеш світити голими... Іди, сукин син, доки ти будеш сидіти на моїй шиї...
Що ти поробиш...
Пішов.
Тільки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селі. Думаю, все одно. Всі однакові, а Бахмут далеко... То хоч трохи ще ходитиму до дівчат. (Ох, дівчата, дівчата! Може, й ви винні, що я став петлюрівцем).
Ну і знову бої, вже з білими, на Алмазній, Дебальцевій (де я народився)...
І от занесли сніги дорогу, "чавунку"... І поїхали ми на паровозі очистити од снігу "чавунку"... І заспівав п'яний кочегар: "Смело, товарищи, в ногу..." I заплакав я, відчувши гостро й глибоко, що довго, довго я не буду з своїми, буду проти своїх.
Ще одна дрібниця. Власне, тоді вже не була для мене дрібницею.
Холодний, порожній вагон. Я приїхав на Сватове, записатися до повстанців...
Тихо. І враз:
— Сосюра...
— Що? Нікого.
— Сосюра!
— Що?.. Нікого.
— Сосюра?
— Що?
Три рази мене кликало, і три рази я озивався.
Старі люди кажуть, що не треба озиватись.
Але три рази мене кликало, і три рази я озивався.
Це — на смерть.
Але я записався.
Ще.
Розстрілювали варту. Ніч. Караульне помешкання — II клас нашої станції. Привезли обеззброєних карників і їх начальника з синьою од побоїв, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди і, хитаючись, усе хотів йому щось довести і ніяк не міг...
Їх вистроїли. І між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один каштан (ранений), а другий—стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкіна 1.
Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав:
— Передайте моей жене. Їх повели.
XXXVII.
Вагони. Пахне самогоном, патронами і олією, пахне нігом і кров'ю...
Мені й тепер іноді зимою... коли сніг і я один, подує кийсь вітер і запахне... снігом і... кров'ю... Правда, тепер не так часто (може, тому, що НЕП і і міхова доха...).
Ще пахло кожушиною і козацькими онучами...
Нас відправляють на позиції.
І чудно. Я був безпричинно веселий... Наче мене це не торкалося... Тільки сестра моя стояла біля дзвінка гумно, сумно дивилася на мене...
Вона вмерла в 1919 році, я так її й не бачив.
А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала про відправку нас на фронт...
Ми співали "Чумака" 2.
Було нам весело, наче їхали ми не на смерть, а роззброювати німців...
(Тільки чому нас посилають на Сватове?.. Там же ворога немає? Ворог на Дебальцевій, Алмазній...
Тільки чому нам вчора з наказу батька Волоха всім завели оселедці?..).
Їдемо.
І вже на Сватовім пероні...