Під дитячі крики й безнастанне "тутукання" клаксона машина в'їздила у хутір.
Всі хуторяни теж приходили до Мотриного подвір'я зустрічати свого вченого земляка, бо всі його любили й поважали. Кузьма був простий, сердечний чолов'яга, носа не копилив, а був таким, як і належиться бути розумній, справжній людині.
Відпочивав на хуторі професор оригінально: він увесь час бавився з дітьми.
Чого тільки він не вигадував для дітей. Він поорганізовував з них різні спортивні "команди": і футбольну, і волейбольну, і легкоатлетичну. Був у нього і хор із дітей, і танцюристи, і декламатори. Він ходив з дітворою по лісах, по лугах, по ланах і все їм розповідав, що сам знав, і про ліс, і про поле, і про річку, і про луг… Він знав безліч казок і розповідав їх дітям… Він розказував дітям і про історію рідного хутора, області, краю, і про все-все…
І коли б кому сказати, що своїм фахом Кузьма був професором політехнічного інституту, де читав лекції про доменні печі,— ніхто б не повірив.
Трапляється таке на світі білому: закінчить людина педінститут, виходить спеціалістом дошкільного виховання, виховує дітей, а як побачить дитину, так його вивертає всього зсередини, і в руках у нього ніби не дитяча іграшка, а гострий кинджал.
А тут вам спеціаліст-доменщик — і дитячі казки, пісні, танці, забавки, і безмежна, ніжна любов до дітей… Буває…
Кожного ранку, як тільки професор виходив з хати, на воротях, під ворітьми, на тину й під тином його вже чекала дітвора.
— Доброго ранку! — кричали вони хором.
— Здорові були, орлята! — відповідав Кузьма.
У професора був старий, тихий характером собака, покруч пуделя с сетером. Звали його Карай. Дітвора дуже любила гратися з собакою, але до того йому набридала, що він тікав од дітей і ховався або в хаті, або залазив далеко під ґанок.
Тоді починалося:
— Дядьку! Нацькуйте Карая! Ну, нацькуйте, хіба вам жалько?!
Професор спочатку одмахувався від дітвори, а потім таки здавався і кликав пса:
— Ану, Карай, візьми їх! — командував Кузьма.
Пес слухав хазяїна. Він нехотя гавкав і кидався на дітей. Дітвора з криком урозтіч. Професор "цькував":
— Візьми їх, Карай, візьми!
Карай доганяв котрогось у довгій сорочечці, хапав зубами за сорочку і тяг до хати.
Дітвора верталася визволяти товариша від Карая, і починалася "мала купа": собака тяг до себе, діти з криком до себе… Галасу, реготу повнісінький двір.
Кінчалося це все тим, що в зубах у Карая лишався поділ од сорочки, і професор потім брав у сестри шматок полотна, односив матері потерпілого і попереджав тим самим чергову екзекуцію деркачем:
— Де я на вас тих сорочок нашиюся, кажи, га?!
Але улюбленішої гри для дітей не було, і щоранку лунало біля Мотриних воріт благальне:
— Нацькуйте, дядечку! Хіба вам жалько?!
5
Дядько Кузьма захоплювався спортом. Він свого часу був неабияким центром нападу в інститутській студентській футбольній команді, любив він і легку атлетику: добре бігав, стрибав і в стрибках угору, бувши на п'ятому курсі інституту, мав перший розряд.
Він придивлявся до свого небожа Андрійка і бачив, що, коли хлопцеві допомогти, коли його направити на правильну путь, з нього "можуть бути люди".
Справді-таки, Андрійка ніхто із ровесників не міг випередити.
Чи біжать хлопчаки від "поштової скриньки до свининця", чи "від бузини до колодязя", Андрійка ніхто випередить не може, завжди він прибігав першим.
Професор узявся за хлопця.
Бузина, колодязь і свининець з поштовою скринькою були ліквідовані, а натомість дядько Кузьма наміряв правильно сто і двохсотметрівки, одібрав прудкіших хлопців і почав систематично їх тренувати.
Ну, розуміється, що ті метрівки брали не тільки одібрані Кузьмою хлопчаки, а брала їх уся дитяча хутірська громада. Брала з галасом, улюлюканням, лементом, а проте брала.
Найретельніше бігали дітки, коли в цих "змаганнях" брав участь і Карай. Матері тоді й обідати не могли загнати бігунів.
Пропрацювавши з хлоп'ятами літо, професор одвідав директора семилітки, поговорив з ним про здібних школярівфізкультурників і порадив не припиняти тренування з ними й узимку.
— Здібні, дуже здібні хлопчаки! — говорив Кузьма директорові школи. — Особливо Андрійко] Гріх не розвинути в них цих здібностей! Можуть вирости добрими легкоатлетамибігунами. А з Андрійка може чемпіон вирости!
Директор обіцяв поговорити із шкільним фізоргом і простежити за роботою із здібними школярами.
Тренувалися хлопці під наглядом Кузьми ціле літо.
…Минало літо, виїздив до Києва професор з дружиною, а другого дня вже діти починали вираховувати, чи швидко вже настане нове літо, коли дядько Кузьма знов приїде на хутір.
6
Якось восени під час спортивних змагань на столичному стадіоні після забігу на сто метрів залунали гучні оплески: студент фізкультурного інституту Андрій N поставив новий республіканський рекорд і виконав норму майстра спорту.
Багато хто знав, що студент Андрій N — племінник професора; знали, що професор дуже стежив за його розвитком, і всі вітали професора з такими блискучими успіхами його небожа.
Професор усміхався:
— Не мене ви, товариші, вітайте! Не в мені сила! Пошліть привітальну телеграму на хутір Вільний дідовому Марковому свининцю, Омельковій бузині та бригадировому колодязеві. Від них усе почалося!
Від Омелькової бузини до бригадирового колодязя!
НЕ ДИХНЕ, ЯК НЕ ЗБРЕХНЕ
1
Коли в колгоспі одержали відомості про те, що до них їде відповідальний робітник з області, керівництво колгоспу не дуже схвилювалося.
Головував у тому колгоспі метикований голова, який одразу упевнено і категорично заявив:
— Викрутимось! Ви тільки, — звернувся голова до членів правління, — не рвіться поперед батька! На всі запитання відповідатиму я сам!
— Інтересно знати, чого він їде? — бідкався завгосп.
— Чого? Чого? Що ти, не знаєш, чого до нас з області чи з центру їздять?! Перед весною — чи готові ми до весняної сівби? Влітку — їх збиральна непокоїть! Восени — корма для худоби! Знаємо чого!
— А як культосвітньою роботою поцікавиться? — перелякано запитав секретар парторганізації.
— Та де ти бачив, щоб культосвітньою роботою цікавилися?! — заспокоїв його голова правління.
— А пам'ятаєте, три роки тому начальник обласного управління сільського господарства клубом поцікавився, а в нас якраз у клубі телята були ізольовані?! Такого рейваху наробив…
— Так його тоді хотіли головним агрономом нашої МТС призначити, він примірявся, чи підходящий клуб під його квартиру.
— Та воно береженого й бог береже!
— Це — правильно! От що! Ти на всяк випадок заховайся: ми скажемо, що виїхав у сусідній колгосп договір на соцзмагання перевіряти!
— Ну, та чого ж таки він їде? — не вгавав завгосп.
— Чого їде? Чого їде? Чого треба, того й їде! Не скигли! По місцях! І — мовчок! Викрутимось! — скомандував голова.
2
Представник із області насамперед поцікавився насінними фондами.
— Скільки, — запитав він, — кукурудзи ви сіяли минулого року?
— Триста! — буркнув голова.
— Скільки, скільки?! — перепитав представник.
— Двісті! — випалив голова.
— Так чи триста, чи двісті? — не відставав представник.
— Двісті тридцять! — не моргнувши оком, рубонув голова.
— Та що таке? — почав уже сердитися представник. — Що, ви не знаєте, скільки ви сіяли минулого року кукурудзи?!
— Як не знаємо?! Та в нас усе по плану розписано! І по сівозмінах! Ми взяли зобов'язання план виконати й перевиконати! Бригада викликала на соцзмагання бригаду, ланка — ланку. Були ланки, що давали по двісті процентів з ентузіазмом! План ми перевиконали з честю! Запланували посіяти триста гектарів в ущільнені строки на високому агротехнічному рівні! Посіяли двісті тридцять квадратногніздовим способом, різниця тридцять гектарів, але на досягнутому не зупиняємось! — тараторив голова.
— Стривай! Стривай! Значить, ви торік посіяли кукурудзи… — почав був представник із області.
Голова його перебив:
— Кукурудза — це сало, м'ясо, молоко! Молочновоскової стиглості!
— Ну, й трудно з вами! — кинув представник.
— Але ми перед труднощами не пасуємо! — перебив його голова. — Ми добре знаємо, що тільки комплекс передових агротехнічних заходів, передовий досвід з останніми досягненнями агрономічної науки дадуть нам як на сто гектарів орної землі, так і на сто гектарів усіх угідь! Зяб!
Представник махнув рукою.
— Де ваше насіння? — запитав він.
— Насіння? Яке насіння? — наїжачився голова.
— Ну, хоча б кукурудзяне! — сказав представник.
— Кукурудзяне? Насіння — основа всякого врожаю, — почав голова. — Насіння слід зберігати у відповідних умовах, перед сівбою протруювати, заздалегідь перевіривши його на схожість! Кукурудзу найкраще сіяти гібридним насінням! Гібридне насіння — це гібридне насіння, а не гібридне насіння, так воно таки не гібридне насіння… — забивав баки голова.
— У вас яке насіння? — запитав представник.
— У нас? — перепитав голова.
— Ну да, у вас! — підтвердив представник.
— У нас? У нас… Кукурудзяне в нас насіння!
— Гібридне чи не гібридне? — поцікавився представник.
— У нас? — перепитав голова.
— Ну да, у вас! — підтвердив представник.
— Гібридне насіння дає прекрасні врожаї! Посіяне квадратногніздовим способом, з подальшим розпушуванням уздовж і впоперек, так воно… — катав голова.
— А можна подивитись? — перебив представник.
— Що? — перепитав голова.
— Насіння! — відповів представник.
— А ви яким насінням цікавитесь? — запитав голова.
— Кукурудзяним! — одповів представник.
— Гібридним чи не гібридним? — запитав голова.
— Яке єсть! — одповів представник.
— Нема… — сказав і зразу осікся голова.
— Як нема! Ви ж казали… — здивувався представник.
— Я кажу, що тут нема! Близько нема! Воно в нас зберігається у четвертій бригаді, а бригада далеко, кілометрів… — заспішив голова.
— Нічого, поїдемо! — підвівся представник.
— Не поїдемо! — замотав головою голова. — Місток там через річечку розібрали. Лагодимо якраз! Не пройде машина!
— То запряжіть коні! — наказав представник.
— Не ковані! А воно, бачите, ожеледиця! Коб не розчахнулися. Коні гарячі! Кукурудзяні коні! Молочновоскової стиглості…
Довго дивився представник на метикованого голову колгоспу, а потім ще довше записував щось собі у блокнот…
З
Але найбільше і мороки, і страху зазнав голова, коли справа торкнулася відгодівлі свиней на м'ясо.
— Як у вас із поголів'ям свиней? — запитав представник.
Голова колгоспу почав весело і без зупинки:
— План поголів'я свиней у нас виконано й перевиконано.