Ну, поцілуйте ж тут один раз, один тільки раз, та й підем! Любочко, дружинонько моя!
Руки Любині обвились коло шиї Корнієвича. Один поцілунок став за скілька. Тут пак ніхто не бачив!
Отже, помилилась молода! По двору ходив Кость, він бачив, як Люба вийшла, бачив усю ту милу сцену. Коли Корнієвич і Люба зникли в покоях, він зійшов на ґанок і журливо задумався: тут він стояв колись-то з Любою... Не йому судилося те щастя, котре вживає тепер з милою дівчиною Корнієвич... В думці його мимоволі встали слова поета: "А щастя було так близько, так можливе!"