ясно,— усмiхнувся дiд.— А чого це вам аж на сiмдесят рокiв назад скаконути закортiло?
— Так отож та сама смiх-трава нас цiкавить. Весел-зiлля.
— I вас теж. Ага.
— Скажiть, а ви правду говорили Рудому Августу чи тiльки так, щоб одчепитися?
— Про що?
— Ну, про те, що не знаєте секрету смiх-трави, про предка свого Тимоху Смiяна, який нiбито знав той секрет.
— А ви чули?
— Я — нi,— сказав Чак.— А вiн чув. Вiн невидимий був.
— Ага. Ясно. Якщо невидимий, тодi мiг.
— Так що? Правду ви говорили чи...
— Правду. Я взагалi не брешу нiколи i брехунiв не люблю. Тому й вам повiрив. Бо вiдчуваю чогось, що не брешете.
— Не брешемо,— якомога серйознiше Сказав я.
— То тепер ви скажiть, як там у вас у вiсiмдесят другому?
— Гарно. Тiльки... урокiв багато задають.
— Ясно. Урокiв у всi часи багато задають. А цар який? Ян зветься?
— Нема нiякого царя. Микола Другий — то ж останнiй росiйський цар.
— Та ну!
— Точно! Через п'ять же рокiв, у сiмнадцятому, революцiя гряне. I царя скинуть. А потiм i помiщикiв та капiталiстiв. Народна влада буде, радянська.
— Ех! Хотiлося б хоч одним оком глянути!— То глянете обома. П'ять рокiв не так уже й довго.
— Та старий я, все-таки шiстдесят сьомий уже.
— Ну то й що? — озвався Чак.— Менi оно вiсiмдесят два.
— Диви, як сохранилися,— уїдливо примружився Хихиня, оглядаючи хлоп'ячу Чанову статуру у гiмназичнiй формi.
— Та ви не дивiться на них зараз,— вступивсь я.— Зараз їм дванадцять, як i менi. Бо це ж сiмдесят рокiв тому. А мене зовсiм нема. Тому я й невидимий був. А це я матерiалiзувався, щоб з вами побалакати. Спецiально. От iще трошечки побалакаєм i зникнемо.
Товстi губи Хихинi округлилися бубликом.
— 0-он воно що! Ясно.
Вiн усе-таки був надзвичайний дiд, цей Хихиня. Його нiщо не дивувало. Навiть така дивовижна рiч, як люди з майбутнього. Дивакiв нiщо не дивує.
— Слухайте! — раптом прояснiв вiн.— Не знаю, як ви це робите, але раз так, то поганяйте, хлопцi, до мого предка Тимохи Смiяна, у тисяча шiстсот сорок восьмий рiк, I дiзнаєтеся в нього секрет весел-зiлля. Я б i сам...
Вiн не доказав, бо в цей час його перебив дзвiнкий жiночий голос:
— Ой, глядiть, щоб самi ви в Кирилiвку не втрапили! Ми обернулися.
З-за хати, розчервонiла, з цiпком у руках, вигулькнула та сама молодиця, яка привела Чака сюди.
— Ах ви безсовiснi! — накинулася вона на нас.— Глузуєте з дiда! Насмiхаєтеся! Я все-все чула! Ах ви! От я вас! Вона махнула цiпком.
Я не встиг ухилитися, i цiпок луснув мене по головi. Бомм!.. В очах у мене потемнiло.
РОЗДIЛ XI
Їдемо в музей. "А ти мiг би вчинити подвиг?.. По-моєму, мiг би".
Сiчневе збройне повстання арсенальцiв. Останнi слова старого Хихинi.
"Завтра о четвертiй!"
Я стояв поряд iз старим Чаком у скверику на площi Богдана Хмельницького. Голова в мене трохи болiла вiд удару цiпком, але гулi не було. — Ти на молодицю не ображайся,— усмiхнувся Чак.— Вона ж думала, що ми кепкуємо з Хихинi, захищала його вiд хлоп'ячих глузувань.
— Та я не ображаюсь. Я все розумiю,— усмiхнувсь я, чухаючи забите мiсце.— А той Хихиня симпатичний. Сподобався менi.
-. I менi теж. Гарний дiд.
— А що це вiн про свого предка говорив?
— Ти ж чув: "Поганяйте у тисяча шiстсот сорок восьмий, дiзнаєтеся секрет весел-зiлля".
— Це вiн серйозно?
— Хто його зна.
— То, може... Га? — з надiєю глянув я на старого Чака.
Менi так сподобалися цi подорожi в минуле. I так невтримно хотiлося дiзнатися секрет смiх-трави, весел-зiлля, яка робить людей веселими й безжурними, добрими й дотепними на все життя. А отже, щасливими. Може ж, справдi iснує цей секрет i росте десь у лiсi чи в полi смiх-трава, тiльки люди не знають про неї.
Ех! Як би воно менi зараз згодилося, оте весел-зiлля!
Начувайся тодi, клятий Дмитрухо! Байдужi менi були б твої глузування, кпини твої, дзижчання твоє огидне!
I ваше хихикання пiдле, Монькiн, Галушкинський, Спасокукоцький та Кукуєвицький!
Ех! Я б тодi...
Чак якось загадково усмiхнувся й сказав:
— Ну, гаразд... Бувай здоров, Стьопо! Менi вже час.
— До побачення. А коли ми побачимося? — несмiливо спитав я, порушуючи нашу домовленiсть.
— Не знаю, не знаю...— непевно вiдповiв Чак.— Якщо треба буде, я тебе розшукаю.
I знову, тiльки-но вiн вiдiйшов вiд мене, як я вiдразу втратив його з очей.
На вiдмiну вiд нашої школи, де всi уроки в нас були в одному класi, тут, у Києвi, запровадили так звану кабiнетну систему. Це значить, що один урок в одному класi, другий — уже в iншому, третiй — ще в iншому i так далi. Тiльки продзвенiв дзвоник, збирай похапки речi i гайда, щоб не запiзнитися. Бо й поснiдати треба, i збiгати, може, кудись абощо. Воно, звiсно, цiкаво (у кожному кабiнетi своя обстановка, свої наочнi прилади, своя апаратура), але так же весь час пильнувати треба, щоб не розгубити свiй реманент.
Раз у раз чути:
— А де моя зоологiя?
— Ой, я кеди загубив!
— Люди! Зошита мого нiхто не бачив?
Найулюбленiшi мої уроки — це фiзкультура i праця. Крiм того, що вони просто менi подобаються, люблю я їх ще й тому, що на них я нiколи не пасу заднiх. Навiть навпаки. I фiзкультурник Микола Яремович, i викладач працi Олександр Iванович часто кажуть:
— От берiть приклад з Наливайка! Молодець, Стьопо!
Iгоря Дмитруху аж пересмикує всього вiд цих слiв. Але зробити вiн нiчого не може. Незважаючи на те, що його брат вiдомий спортсмен, по закордонах роз'їжджає, я i бiгаю, i стрибаю краще за Iгоря. А про уроки працi й говорити нiчого.
Уроки працi у нас з дiвчатками окремi. Дiвчатка собi в класi з Iриною Володимирiвною фартушки та "нiчнушки" (нiчнi сорочки) шиють, а ми у майстернi з Олександром Iвановичем слюсарюємо. I Дмитруха, прямо скажемо, у цьому дiлi пасе заднiх. Видно, дома вiн нiколи молотка в руках не тримав. I Валера Галушкинський не дуже великий мастак, i Спасокукоцький та Кукуєвицький, та й Льоня Монькiн (хоч цей трохи кращий). А мене тато змалечку привчав. I в майстернi я почуваю себе як риба у водi. I оте Iгорове "Муха" в майстернi звучить якось не дуже чутно i навiть необразливо.
Коли Сурен уперше прийшов на урок працi, я вже так старався, так старався, як нiколи. Але бажаного ефекту не вийшло. Сурен чи то вiд невмiння, чи то ненароком ударив себе молотком по пальцю, аж пiд нiгтем почорнiло, страшенно знiяковiв i вже реагувати на мої трудовi подвиги не мiг.
Iгор Дмитруха негайно скористався з цього:
— А Муха, диви, старається! Ич! Аж капка пiд носом. От не люблю таких вискочок. Пилип з конопель!
Спасокукоцький i Кукуєвицький захихикали.
Не вийшло в мене бажаного ефекту. Не вийшло. Знову Iгорове було зверху.
Минуло три днi пiсля того, як попрощався я з Чаком. Вiн не з'являвся. Менi вже навiть почало здаватися, що все це менi наснилося, що нiяких зустрiчей з Чаком, нiяких мандрiвок у минуле не було.
Сьогоднi зранку на першому уроцi Лiна Митрофанiвна сказала:
— Дiти! Ми з вами повиннi показати нашому вiрменському друговi Сурену наше славне мiсто, повиннi познайомити його а славною iсторiєю древнього Києва. Згоднi?
— Згоднi! — хором вiдповiли ми.
— Почнемо сьогоднi. Сьогоднi у Сурена якраз немає зйомок. I почнемо ми з заводу "Арсенал", який вписав в iсторiю нашого мiста славнi революцiйнi сторiнки. Пiсля урокiв ми з вами йдемо на екскурсiю в Музей бойової i революцiйної слави заводу "Арсенал".
Останнi слова Лiна Митрофанiвна виголосила особливо урочисто. Вона взагалi була трохи артисткою, наша Лiна Митрофанiвна. Висока, струнка, гарна, вона одкидала назад голову, коли говорила щось значне, i голос її при цьому дзвенiв, як на сценi.
Я зрадiв.
Я взагалi люблю рiзнi екскурсiї, люблю дивитися щось нове, особливо iсторичне. Наша Марiя Степанiвна, вчителька у селi, теж часто влаштовувала нам екскурсiї — i на цукровий завод, i по мiсцях партизанських боїв, i до Києва ми їздили, у Лаврi були, на Виставцi передового досвiду. Але в музеї заводу "Арсенал" я не був нiколи.
їхали ми шiстдесят другим автобусом. Людей було повен автобус. Наш клас увесь збився на заднiй площадцi. Нас з Тусею Мороз притисли до вiкна. Я обома руками тримався за поручень i, коли автобус пiдкидало (а ви знаєте, як пiдкидає на заднiй площадцi), напружував усi сили, щоб спиною втримати людей i щоб не придушило Тусю. Правда, зусилля мої мало що давали. Туся раз у раз ойкала й кривилася.
— Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? Якби вiйна була, революцiя чи щось таке? — несподiвано спитала вона мене тихо, почервонiла i, не чекаючи моєї вiдповiдi, сама за мене одразу сказала: — По-моєму, мiг би... А от я, мабуть, нi... Я така боягузка. I так болю боюся. Ой! Коли болить, плачу завжди.
Я знiтився. I ще з бiльшою силою вперся руками. Але автобус знову пiдкинуло, i Туся знову ойкнула.
Iгор Дмитруха i Валера Галушкинський при кожному струсi, навпаки, весело верещали, реготали й що-небудь вигукували:
-Космiчний корабель "Iкарус-62" вийшов на орбiту!
— Проходимо верхнi шари атмосфери!
— Перевантаження зростають.
— Братцi, я вiдчуваю невагомiсть! Мої ноги не торкаються пiдлоги!
— Мої ноги, ноги, ноги не торкаються пiдлоги! — заспiвав Iгор Дмитруха.
— Не торкаються пiдлоги мої ноги! — пiдхопив Валера Галушкiгаський.
Нарештi в динамiку почувся голос водiя:
— Площа Героїв "Арсеналу"! Шостий "Б", виходьте швидше! Не затримуйте автобус.
Ми висипали, як горох з мiшка.
Я не раз проїздив i проходив цiєю площею, але тепер якось по-особливому дивився i на станцiю метро "Арсенальна", i на пам'ятник-гармату на постаментi, i на самий "Арсенал" — на отi назавжди залишенi для iсторiї побитi кулями два нижнiх поверхи, а над ними, з такої ж червоної цегли, два верхнiх, недавно надбудованих. Над входом у музей барельєф: б'ються бiля заводських мурiв арсенальцi. I меморiальнi дошки.
— Заходимо, заходимо! Органiзовано! Парами! I не кричати, не бiгати, поводитись, як личить пiонерам! Заходимо! — командує Лiна Митрофанiвна.
Бiля маленького столика при входi, на якому лежить товстелезна книга вiдгукiв, нас зустрiчає екскурсовод — привiтна чорнява жiнка.
Високi склепiнчастi зали. Експонати. Музейна тиша.
I враз нагорi над нами щось загуло: у-у-у-у!
— О! А це що? — здивовано спитав Дмитруха.
-— Верстат,— усмiхнулась екскурсовод.— Нагорi над нами цех. Це ж завод.
— Та я просто так спитав. Я й сам знаю, що то верстат,— сказав Дмитруха, але видно було, що, звичайно, вiн одразу не здогадався.