І правду казала баба — дуже й дуже їм ще треба готуватися до запуску на Землю, щоб стати справжніми людьми, гідними цього слова жителями планети.
І не тільки їм треба готуватися; може, і йому, Котьці, теж…
А от цей маленький, щуплявий Грицько Половинка, в окулярах і з мокрим відстовбурченим чубчиком, Грицько Половинка, який так кумедно сміється, прикривши рота долонею, все розуміє. І йому не треба готуватися. Він на Землі. От!..
РОЗДІЛ XVII
Останній, заключний, дія якого відбувається вже у Києві, в школі, першого вересня.
Літо…
Здається, завжди таке довге-довге, аж цілих три місяці.
А мине, обернешся назад — мов один сонячний день. Мельк — і нема! Тільки солодко щемлять спогади про живе тепло не одягненої асфальтом землі під босими ногами, про терпкуватий смак якихось лісових ягід, зірваних губами просто з куща, про миттєвий синьоокий погляд незнайомої дівчинки на борту швидкої "Ракети"…
… У них в класі вже виробилася традиція — першого вересня приходити на півгодини раніше, щоб встигнути до урочистої лінійки, до першого дзвоника, поділитися враженнями.
Коли Котька прибіг (він трохи припізнився, бо мама не змогла вчасно випрасувати сорочку), всі вже юрмилися на звичному місці — біля каштана при вході на спортмайданчик.
У центрі, як завжди, стояв Ігор Дмитруха.
Спасокукоцький і Кукуєвицький, захлинаючись і перебиваючи один одного, розказували про свої пригоди у піонерському таборі "Пуща-Водиця".
Та як вони не захлиналися, пригод вистачило ненадовго. Розказавши, як вони кидалися перед сном подушками, як одного разу випили за обідом весь дівчачий компот і як героїчно викрутили в туалеті лампочку, Спасокукоцький і Кукуєвицький замовкли.
Слово забрав Валера Галушкинський. Він розказав, як з батьками їздив машиною (у Валериних батьків був "Москвич") на Закарпаття. Поїздка була надзвичайно цікава, але, крім того, що весь час то "сідали" скати, то відмовляв мотор, Валера чомусь нічого згадати не зміг.
Вітасик Дяченко був на Київському морі. Купався і загоряв.
Галочка Білан і Свєточка Черненко теж були на Київському морі, теж, купалися і загоряли.
Ляля Іванова була в санаторії.
Льоня Монькін і Ярик Божко теж були в санаторії.
Макароніна не була ніде. Вони одержували квартиру в новому будинку і робили ремонт.
Між іншим, Ігор Дмитруха одержав нову квартиру у тому ж будинку. І через це також нікуди не їздив, ціле літо був у Києві. Розказувати йому було нічого.
Котька аж смикався від нетерплячки. Так йому хотілося розповісти про себе, про свої пригоди. Таких пригод ніхто не пережив. Це вже було ясно, Ніхто!..
Скориставшися першою можливістю, коли на мить запанувала тиша, Котька нарешті одважився, набрав повні груди повітря й видихнув:
— А я…
Та Ігор Дмитруха раптом різко перебив його і, обернувшись до Тюті, спитав:
— А ти, Тютю, чого мовчиш? Ану розкажи про свої подвиги! А то вони і слова тобі сказати не дають. Га-ла-ла!.. Га-ла-. да!.. Ану розказуй, не скромничай!
Тютя спалахнув, як світлофор червоним світлом:
— Ай!.. Які там подвиги! Ніяких подвигів…
Але від Ігоря Дмитрухи не так легко було відчепитися:
— Та ну! Не прибіднюйся. Не могло з тобою нічого цікавого не трапитися. Так не буває. Щоб за ціле літо — і зовсім нічого? Що ж ти — під скляним ковпаком сидів, чи що?
Тютя швидко-швидко заморгав своїми довгими дівчачими віями і здається, ще дужче почервонів (хоч далі червоніти вже нікуди):
— Ну… ну… я трохи був не втонув.
— О! — радісно, вигукнув Ігор Дмитруха. — Ти дивись! І мовчить! Ну, фрукт! Така пригода потрясаюча! Смертельно небезпечна! На грані життя! А він мовчить! Це ж… Ану розказуй щвидше!
— Ну… ну, я плавав на надувному матраці. А якісь хлопці почали балуватися. Полізли на матрац. Матрац перевернувся і… Там було з головою. Я захлинувся і… Якби не одна дівчинка, яка пропливала… Вона підштовхнула мене до матраца і…
— Ой! Ой, тримайте мене! — схопився за живіт Ігор Дмитруха. — Ой! Не можу! Ну, Тютя! Ну, артист! Звалився з матраца і пішов на дно. Може, це ти вночі плавав? Може, це ти з ліжка упав, а думав… Га-га-га! Дівчина його врятувала. Ну, Ну, Тютя! Га-га-га!
Спасокукоцький і Кукуєвицький дружно захихикали. Тютя лише мовчки схилив голову.
У Котьки щось обірвалося всередині. І якимсь незнайомо-тонким зривистим голосом він, хвилюючись, вигукнув:
— Ну, чого ви?! Ну! Ну, людина просто плавати не вміє. Що ж тут такого?
— Що?! — Ігор Дмитруха здивовано вирячився на Котьку, наче бачив його вперше в житті. За всі п'ять років Котька не дозволив собі не те що заперечити Ігорю Дмитрусі, а й подивитися на нього несхвально.
— Хлопці! — після хвилинної паузи Ігор Дмитруха повільно обернувся до гурту. — Хтось тут щось сказав? Чи мені здалося?..
Дмитруха любив користуватися ефектними репліками з кінофільмів.
— Вам здалося, шеф! — поспішив запобігливо вигукнути Спасокукоцький.
— То просто продзижчала якась муха, — підхопив Кукуєвицький.
— А-а, тоді інша справа, — усміхнувся Ігор Дмитруха. — Ох, ті набридучі мухи! Дзижчать, коли не треба. Геть! — І він махнув рукою в бік Котьки, наче одганяючи муху.
Спасокукоцький і Кукуєвицький дружно зареготали. Котьку наче окропом ошпарило.
— Я… я сказав… що…
— Ти! — обірвав його Дмитруха. — "Сказав"! Двох слів докупи зв'язати не може, а теж іще лізе на трибуну. Захисник знайшовся! Сам такий же… Братці! Віднині у нас дві Тюті. Просто Тютя. І Тютя-Котютя. Киць-киць-киць. Га-га-га!
Це було саме те, чого завжди так боявся Котька.
Спасокукоцький і Кукуєвицький знову дружно зареготали.
Дівчата почали щось вигукувати, захищаючи Котьку і Тютю, але краще б вони вже мовчали — дівчачий захист, як відомо, ще більше підсилює образу для хлопця.
Тютя вдячними очима дивився на Котьку, і в тому погляді була жалюгідна радість, що він тепер не один. Саме так не раз уявляв собі Котька цей жахливий момент.
Ще не пізно було відступити, сказати, наприклад: "Та що ви! Та я просто… просто сказав, що не вміти плавати — це ганьба. А сам же я, ви ж знаєте, плаваю на розряд. Який же я Тютя?!" Чи щось у такому дусі. І Дмитруха пробачив би (він любить, коли перед ним схиляються). І все було б по-старому…
Але Котька нічого не сказав. Він тільки зціпив зуби і мовчки подивився Ігорю Дмитрусі прямо у вічі. І наче вперше його побачив — хвацького, самовпевненого, з нахабнуватими порожніми очима, в яких ніколи не тепліла людська доброта. І здивовано подумав: "Невже я хотів стати таким, як він? Мріяв про це…"
Більше він нічого подумати не встиг, бо в цю мить пролунав дзвінкий голос піонервожатої Клави:
— На урочисту лінійку шикуйся! По класах! Швиденько, швиденько! Розбирайтесь по класах!
І всі побігли шикуватися.
… А після ленінського уроку, на першій перерві, Котька при всіх рішуче підійшов до Тюті, обняв його за плечі й повів по коридору.
— Не бійся. Все… все буде гаразд, — червоніючи й збиваючись, гаряче заговорив він Тюті на вухо. — Я тебе навчу плавати. От побачиш! От… от побачиш! Приходь завтра в басейн. От приходь… Серйозно. А цирк ти любиш? От… От на зимові канікули приїдуть хлопці з села, де я був цього літа. І підемо в цирк. От я тобі одну річ розкажу — захитаєшся… І взагалі, все буде гаразд! От побачиш!
Тютя лише кивав, червоний і розгублений, лякливо озирався на всі боки і, мабуть, не все розумів, що говорив йому Котька. Котька відчував, як здригаються Тютині плечі під його рукою.
Біля вікна в оточенні хлопців стояв Ігор Дмитруха, весело позирав на Тютю з Котькою і щось говорив.
Хлопці раз у раз вибухали реготом. Та Котька удавав, ніби не помічає цього. Він розумів — його чекають важкі часи.
Але Котька вирішив не здаватися…