В аптеці на вікнах було встановлено ґрати, хоча наркоманами тоді були лише поодинокі морфіністи. Зеки, зазвичай урки, задовольнялись чефіром – заваркою з 5-6 пачок чаю. В аптеці працювала вільнонаймана Галина Андріївна, литовка Ірма і прибиральниця з битовичок – старенька жінка Паша. Ліків у таблетках тоді було дуже мало, майже всі відпускались у порошках. Доводилося відважувати порошок і загортати у папір, та на це йшло багато часу, а маленькі дози (в міліграмах) ще й потребували високої точності. Мікстури і краплі ми теж робили самі. Галині це швидко набридало, а Ірмі не дозволяли, бо вона не мала медичної освіти. Тому Галина Андріївна часто просила мене допомогти. Я згоджувалась із задоволенням – знання з фармакології мені як майбутньому лікареві були необхідні. Дистильовану воду дозволяли гнати навіть тьоті Паші. Дефіциту в медикаментах не було, та, на жаль, антибіотиків тоді ще не виробляли. Замість них застосовували лише білий та червоний стрептоцид. Ми наважились робити 10%-й стерильний розчин білого стрептоциду, який вводили важким хворим внутрівенно – так хотілось допомогти цим нещасним.
У стаціонарі медсестрою працювала невеличка худенька Аня. Їй було 38 років, та виглядала вона молодшою. Раніше жила в Тулі, чоловік загинув у 1942-му, залишилось троє дітей: дівчатка-близнятка і хлопчик. Щоб прогодувати дітей, замість медицини пішла працювати продавцем у хлібний магазин. Хліб тоді був по картках, і коли на її зміні виявили нестачу, то товариші по роботі умовили Аню взяти вину на себе, казали, що так буде краще, що менший строк дадуть, бо у неї троє малих дітей і чоловік загинув на фронті. Обіцяли допомогти і їй, і дітям, умовляли так щиро, що вона повірила. Засудили її за розтрату державного майна на десять років, і тепер не знала вона, де діти, в якому дитбудинку і чи всі разом. Писала знайомим, розпитувала та вони мовчали. Ось і допомогли. Ось і вір після цього людям.
Ще у нас в амбулаторії був зубний кабінет, та зубним він вважався лише за назвою і спеціальним кріслом. В цьому кабінеті жив поляк Йон Йонич. Він начебто був стоматологом, але чи напевне і чому жив не в бараці, як всі ми, ніхто не знав. До того ж в зоні зуби нікому не лікували: для вільнонайманих на центральному ОТП працював окремий стоматолог, а в'язням зуби лікувати нічого – або самі випадуть від цинги, або виб'ють, охочих багато: нарядчик, бригадир, вохра, блатняки. Всі раді були вчити в'язня кулаками, нерідко й ногами.
Цей стоматолог був повний, рожевощокий, з круглим животиком. І це в зоні! Мав неприємне, якесь лисяче обличчя, голос підлабузника, а очі та руки спокусника. Бачили, як до нього в кабінет, крадучись, приходили якісь жінки і так само, крадучись, виходили звідти.
Дуже прихильна до нього була й наша начальниця. Йон Йонич як бачив її, мало не ламався в поклоні, весь такий ставав люб'язний, улесливий. Заходив до неї в кабінет і довго там сидів, мабуть, про нас доповідав. Ми вирішили, що він стукач. А санітар Вася бачив, що він навідувався й до опера.
Цей стоматолог відразу почав до мене залицятися, чіплятися:
– Ти така молоденька, гарна, витончена, студентка, лише я тебе тут можу оцінити, зрозуміти, – говорив, гладячи мене по щоці. Я грубо його відштовхувала, сердилась, серйозно прохала відчепитися, та марно: – О, такою мені ти ще більше подобаєшся, моя трояндочко колюча! Я ще такої не мав!
Вмовляв, казав, що секс – єдина насолода, яка скрашує життя в зоні, а жінкам ще й допомагає вижити. Я ж без всякої дипломатії, досить грубо висловила своє ставлення до цього.
– Все одно будеш моєю.
– Ні, не дочекаєтесь, цього ніколи не буде! Як вам не соромно?! Ви старий нікчема, лайдак, – назвала його образливим польським словом.
Так, я була максималістка, не навчена ще життям, що не все треба говорити, як думаєш, та ще й прямо в очі. Гадала, що він нічого не зможе мені зробити, бо я від нього не залежала. Я ще не знала, що чоловіки таких образ не прощають.
-3-
Через мою відмову Йонич став мені мстити.
Одного дня начальниця зібрала нас і заявила:
– Зеки травмуються на лісоповалі, а не в ОТП, тому Оксані треба бути біля них в робочій зоні, а не в амбулаторії.
– А прийом? З ким же я його вестиму? – засмутився Док.
– Проведете, як повернетеся з бригадами в зону.
– Та як же Оксана ходитиме в лісі по бригадам, коли в неї 54-та політична стаття, і її не можна розконвоювати? – здивувався Єрмолай Наумович. – А конвой, який візьме її в свою бригаду, нікуди не відпустить, очей не буде з неї зводити, так стерегтиме!
Хіба можуть в'язні вчити вільнонаймане начальство. І все ж Телятникова трохи розгублено глянула в бік Йон Йонича. Той посміхнувся і ствердно кивнув головою, мов усе гаразд, не дайте себе збити.
– Як сказала, так і буде! – мовила командним голосом.
Вона ж, мабуть, дуже раділа – і мені вкаже своє місце, і перед начальством вислужиться, мабуть похвалять її, відзначать за таку хорошу ініціативу, ще і Йоничу допоможе.
– Готуй санітарну сумку, завтра до світанку будь на розводі, я перевірю, – наказала мені.
Та я нітрохи не злякалась, мені навіть стало цікаво. Тільки проблема була з одягом. Я носила лише куцу тілогрійку другого сорту і черевики на два розміри більші, бо мого не знайшлось. У каптьорці мені видали бушлат, але валянок не було. Приміряла кирзові чоботи – могла в один вмістити обидві ноги. Наш днювальний санітар Вася, колишній білоруський партизан, запропонував мені свої валянки, привезені ще з дому. Намотали кілька онуч, набили папером, щоб було тепліше і не спадали. Взуття доходило мені до колін, зате гріло і сніг не набивався. Наумич дав вушанку, бо ні хустки, ні шарфика у мене не було.
І ось я в бушлаті поверх тілогрійки, старих величезних валянках і з санітарною сумкою через плече вирушила на розвід під співчутливими поглядами Дока та Єрмолая Наумовича. Я потрапила в бригаду, де конвоїром був мордовець. Казали, що вони дуже старанно несли свою службу, свято вірили, що всі зеки – вороги народу. А бригадир оглянув мене уважно і командним голосом звернувся до зеків:
– Слухайте, гади! З нами медичка, та що на прийомі, політична. Щоб я не чув ні слова мата, не то, – показав кулачище, – ви мене знаєте!
Бригадир йшов попереду, я ззаду колони, а за мною конвоїр з гвинтівкою і вівчаркою. Вперше вийшла за зону. Здавалось, що тут легше дихати, та як глибоко набирала повітря в легені, починався кашель – мороз градусів 30. Пройшли два кілометри, а я відчула, що вже не можу більше йти. Високі і великі валянки різали під колінами, натирали п'яти. Та я терпіла – не на прогулянці ж. Раптом попереду сніг заіскрився, засвітився рожевим сяйвом і блиснув краєчок сонця!
Задивившись на таку красу, я відкрила рота і зупинилась, та конвоїр штурхнув у спину:
– Ну іди, іди, чого стала?!
Бригадир оглянувся, побачив моє кульгання і з дозволу конвоїра поставив мене попереду колони поруч з собою. Сумку віддав одному із в'язнів. Пішли повільніше. Було важко, але я терпіла, мовчала. Нарешті дійшли. У лісі бригадир з конвоїрами відміряли ділянку для роботи, забили кілки. Мені пояснили, що як тільки моя нога ступить за межу позначеної ділянки, конвоїр стрілятиме без попередження. Потім нарубали ялинових гілок, зробили величезне сідало, на яке вмостився стрілок. У протилежному боці ділянки склали таку ж купу гілля, підстелили скинуті бушлати (в них важко працювати), бигадир підняв мене, мов ту гіллячку, посадив на цю купу, бушлатами ж завернув спину і ноги.
– Як замерзнеш, скажеш, тоді злізеш, побігаєш, погрієшся.
Я роздивлялась, як працювали. Пиляли, рубали, валили величезні сосни борсаючись майже по пояс в заметах. Звільняли стовбур від снігу, обрубували гілки. Деякі дерева залишали і більше нічого з ними не робили – це, мабуть, на будматеріал, а деякі, найчастіше негарні й криві, розпилювали на дрова.
Особлива увага і обережність потрібна була, коли підрубана сосна починала падати. Роздавався тріск і ті, що підштовхували і розхитували дерево, повинні були швидко і подалі відскакувати, щоб дерево їх не зачепило, не привалило.
Іноді підходили зеки і шукали цигарки або тютюн у своїх бушлатах. Питали, чи не замерзла, підбадьорювали. Через деякий час розвели багаття, біля якого і мене покликали погрітись. Та зігрівали мене не тільки бушлати і вогонь, а й увага простих людей, що як могли, турбувались про мене. Мабуть, не в одного з них вдома залишилася донька, дружина.
Тричі спускалась на землю: бігала, грілась, кілька разів навіть потягала пилку – важко! Під час роботи чоловіки голосно сперечались, часто лаялись. Та я вже не так гостро на це реагувала. Життя у них було таке, що мабуть трохи легшало, коли вилаєшся.
В зону поверталися швидше, ніж йшли на роботу. Незважаючи на біль у стертих ногах, я теж поспішала, підбігала, бо сильніше за все мені хотілось до туалету. В лісі, де не можна було сховатись, присісти за кущик чи пеньок, на очах у стрілка і всієї бригади я не могла цього зробити. А конвоїр-мордовець, якого налякала моя політична стаття, весь день не зводив з мене очей.
Нарешті у зоні! Ввечері мені довелося вести прийом, на який прийшли ще й всі ті, хто повинен був прийти вдень. Тому закінчила його далеко за північ і начальник вохри залишився дуже невдоволений.
Док роздивився мої розтерті до крові ноги, приклав мазь, перев'язав. З такими травмами ми інших звільняли з роботи. Та я не хотіла пасувати: піду завтра знову і все!
Тоді хазяїн валянок підрізав їх, щоб вони не доставали моїх колін. Вони з Єрмолаєм Наумовичем так загорнули мої ноги в онучі й папір, що я могла б дійти і до північного полюса. Все одно було трохи боляче, але вже зовсім не так, як першого дня.
Ще два дні відбула я на лісоповалі з тією ж бригадою. Ми вже зовсім потоваришували, і я побачила, якими можуть бути зеки чуйними. Ніяких травм за ці три дні в моїй бригаді не трапилось. В інших було двоє травмованих, правда не важко. Та ніколи б і ні за що не відпустив би мене конвоїр туди – бригади працювали далеко одна від одної, а у нього наказ: ступить в'язень хоч однією ногою за позначену межу – стріляй!
Прийом щоразу затягувався на півтори години після відбою, що дуже турбувало начальника охорони.