Над містом стояла прозора курява, просвічувана з одного боку останніми променями сонця, а з другого — позначена великим диском місяця, що поволі набирав холодного жару; трохи аж парило, затихав гамір денного руху, тільки од свічада ріки одбивалися на береги постуки вагонів — десь ішов поїзд. І в цій тиші Григорко виразно чув биття свого серця, що попару не знаходило в грудях, наче хлопцеві снився кошмар...
Таємниця Григоркового життя нездатна приголомшити, хоч хлопець намагався зіпхнути її на самий спід свідомості: він був у фольксдойчах23. Це стало великою несподіванкою для нього самого. Його тато — молодий офіцер — служив на Далекому Сході. На Україні у тата жила сестра, одружена з лікарем. Григорко приїхав з мамою до тітки погостювати, а тоді одразу почалася війна. Хлопцеві саме виповнилось одинадцять років, мама ще встигла влаштувати його іменини, це вийшли останні іменини з мамою, бо зміна клімату так вплинула ,на мамину хворобу, що порятунку не було.
Тоді невдовзі прийшли німецькі фашисти, і тітчин чоловік став працювати у них в лікарні. Дядько розшукав документи, які доводили, що мати дядькова була чистокровною німкенею, а він, як син її, має незаперечне право записатися до фольксдойчів. Коли б ще й батько дядьків виявився німцем, то дядько ще вище сягнув би — просто в рейхс-дойчі24. Як відомо, ці дві категорії-людей навіть харчувалися під час окупації нарівні з вермахтом 25 та "організацією Тодта"26, решта ж мешканців окупованих земель, звалися вони офіціально тубільцями, не діставала нічого.
Григорко, що його одразу став дядько звати по-німецькому "Грегор", ходив не раз до магазину для фольксдойчів із тіткою, щоб допомогти їй нести в корзині продукти. Його підстригли на німецький манер, пошили коротенькі німецькі штанці з попругами навхрест, стали забивати в голову німецьку граматику. Скільки разів Гри-горко, одпросившися до вбиральні, яка стояла в кущах бузку, цілими годинами, непорушно сидів там, щоб відпочити од насильницької германізації!
"Ти записаний на мою фамілію,— казав дядько, затиснувши його між колінами й насунувши собі на око кругле сліпуче дзеркальце з діркою посередині, наче дядько хотів заглядати одночасно до носа й до горлянки,— моя фамілія чесно служить рейхові, ти не мусиш цього забувати!" — "У мене батько є на Далекому Сході,—пробував казати Григорко. "Твій батько — я,— гнівався лікар, підштовхуючи хлопця до дверей.— Пам'ятай, Грегоре, тебе піднято до панівної раси!"
Коли окупанти налагодилися тікати під тиском Червоної Армії, вони евакуювали і фольксдойчів... Григорко з дядьком і дядиною рушили в путь. Дядько був сумний і непомітно для себе називав хлопця знову Григорком. Тітка пиляла чоловіка тупою пилкою й на кожній станції хотіла злізти з поїзда, щоб не забиватися до біса в зуби на чужину. Григоркові приснилась мама, яка сказала йому: "Oro, як ти виріс за три роки!" — й зникла, поманивши сина.
Григорко вночі зійшов з вагона й рушив просто в темряву од станції, загрузаючи поверх черевиків у весняну розкваслу ріллю. На світанок він добрів до Веселої Кам'янки, упав коло копиці сіна й мертво ааснув — і встав по дню з запаленням легенів. Як це найчастіше буває, прийняла його не бездітна родина, що мала можливість це зробити, а саме родина, якій аж ніяк це не випадало: прийняли Григорка Зайченки. Під час хвороби Григорко-вої коло нього сідав флегматичний Свиридон і без кінця щось майстрував, вирізував, стругав саморобним ножем. "Ти янгол?" — питав його в маренні хворий. "Янгол,— сумлінно відповідав веснянкуватий Свиридон,— ось тільки крила зроблю!" Од челюстей печі одвихалася баба Гапка й скубла Свиридона за блюзнірську мову.
По одужанні Григорко сміливо сідав до столу в купі Зайченків, так само одержував запотиличники од Юхими-ни-матері, як і всі діти, дражнив бабу й духу боявся молодої Юхимини доньки. Зрештою, ступивши в п'ятнадцятий рік життя, він смертельно закохався в цю Юхи-мину й потоваришував з меншим од нього на два роки Свиридоном. Коли б не староста Мусій Гандзя, Григорко почував би себе на горі блаженства.
Староста чув, як Григорко марив фольксдойчами й німецькими дієсловами неправильних форм, налякав хлопця слушної години й змусив признатися, що той втік з ешелону. Німці ще вважалися владою,— отже, Тригорко опинився в руках старости на повну його волю.
Мусій ганяв хлопця, як щеня, бив сп'яну, загрожував видати німцям. Він мстився на Григоркові за неспійманих партизанів, за втрачене особисте щастя, за те, що гітлерівці виявились не тими, яким варто було служити. Нарешті окупанти втекли, спаливши більшу частину села й хату Зайчеиків, зник і староста. Григорко зітхнув із такою полегкістю, наче вдруге народився на світ. Довго ще він жахався ночі й трусився по дню, і тільки спокійний гумор Свиридоната лукавий погляд молодої Юхимини повернули його на стежку одужання.
Він послав запит про батька і чекав відповіді, ганяв скотину на пашу, допомагаючи Свиридоиові, ходив полоти, робив у погоничах. Його хлопчача душа, випорснувши з-під тиску дядька-лікаря й Мусія, росла як з води, загоювала виразки, вирівнювалась, буяла. "Ти якийсь наче иамаханий,— казав йому побратим Свиридон, повторюючи мамині слова,— наче з тюрми вирвався або з мотуза зірвався!"— "Нічого не знаєш, Свиридоне, а раптом батько мій знайдеться!"
Батько доки що не одгукнувся, а Мусій Гандзя одного вечора таки переступив поріг Зайченкової землянки,— "давай, збирайся",— сказав Григоркові. "Куди?" — злякано прошепотів Григорко, якого сама поява Мусієва налякала до смерті. "Поведу в район, щоб вибили з тебе фольксдой-ча!" — "Він тікав од німців,— сказав Свиридов, вирішивши оступитися за друга,— його батько — червоний офіцер".— "А твій хто, що ти варнякаєш, сороченя?" — "Я — не сороченя, пане старосто,— трохи подумавши, одповів неполохливий Свиридон,— мій тато трудящий елемент на будівництві".— "Ну, а я не староста, а демобілізований воїн, щоб ви знали!" — гукнув Мусій. Григорко не ворушився. Серце — просто виривалося з грудей. Насолодившися з хлопцевого переляку, Мусій Гандзя отак само, як зараз, потяг цигарку, аж зашкварчала махорка, а газета раптом зайнялася полум'ям: "Ти вже й жартів не розумієш... Я хочу тебе усиновити..."
І тепер, сидячи на горі над річкою Саксагаиню, Мусій видавався Григоркові уособленням злого духа,— ось він докурить, затопче недокурок, розправить чорні крила й полине шукати іншої жертви, роздерши наперед Григорка. "Не вбивайте мене, дядьку,— сказав хлопець і заплакав, остаточно втрачаючи самовладу,— пустіть жити!" Мусій посміхнувся, погладив Григорка по плечах, аж той увігнувся ще дужче,— "оце так бугай виріс, ач, як реве!.." Остання передосіння гроза розташувалася над Криворізьким басейном. З південного заходу блискали зірйиці, сунули високо в небо чорні хмари, місяць почав упірнати, котитися, меркнути. Страшної сили розкотистий грім розколов небо навпіл од зеніту до землі. Ринула злива. З дерев потекли іржаві струмені. Небо, блакитне, тихе небо гриміло, наче струшуючи з себе велетенські залізні аркуші. Григорко біг, тікаючи од Мусія, не ховаючись од зливи, сприймаючи все, як втручання стихій до його долі. З-за повороту вулиці селища випливли крізь дощ фари машини, й люто заскрипіли гальма за крок од хлопця.
XXX
Смуга лісів київського лісостепу поєднується з дрімучими хащами Чорного лісу в районі Сміли — Чигирина, біжить вздовж Дніпра на північ, щоб долучитися до Полісся, масивів Житомирщини й Волині. На півдні до лісу ще докочується степ — хвилястий, сизий; він біжить, мов море під кілем корабля, то чорний од хмар над ним, то блакитний од височенного неба, затишний, пісенний степ. Ліси стоять замислившись, в задумі. Гайки, мов зелені ватри, горять до самого небокраю. Пройшла над землею гроза, а ватри ще зеленіше палають, виблискують, сяють під сонцем. Поналивав зеленаві калюжі дощ, золотом бризкають вони в лісовій глушині.
Дикий голуб пурхне низько над зелено-чорним берестом, дзвінко впадуть з листя краплі дощу. Мурашник під сосною ліквідує власним горбом наслідки зливи: гуртом волочать геть непотріб, тягнуть на покрівлю глицю, сушаться на сонці. Блакитна ракша верескне, задирчить і майне в кущі, як у воду. На прогалині цвіте темна, мов черниця, запашна материнка. Волохатий лісовий джміль, неповороткий і вайлуватий, домовито гуде над блакитними купами чебрецю. На колючому терні — ягоди круглі й чорні, як волове око, вкриті сизою памороззю. Над струмком похилилася ліщина, дика грушка вибігла на стежку, а поруч сріблястим килимком постелилося ведмеже вухо: стеблик із жовтою квіткою, навкруги по землі листки, мов вушка, стеблик — і знову вушка. Кротовини перетинають лісову дорогу,— свіжі, лискучі купки чорноземлі, які зникають за густою в низинах травою, прибитою дощем до землі.
Отарка молоденьких лип загородилася високою сосною, мовчки пишається одна з одної і з гладенької темно-каштанової кори, і з ясного підсподу густо-зеленого листя. Полин, деревій, червоні бунчуки кінського щавлю, кущі шипшини з ягідками, до них скаче сіренька довгонога лісова пташка — клюне й оглянеться, клюне й подивиться вгору, повернувши набік голівку. Білокорі берези оступили лісове болото із яскраво-зеленою жаб'ячою цибулею, з мохом на трухлявих пнях, з листям конвалії по березі. З глибини лісу виступили наперед чорні стовбури велетнів дубів. Вузлувате галуззя, різьблене листя, могутня врода, непорушність. І осторонь на осиках рухливий, мерехтливий лист, мов труситься дерево в лихоманці серед сонячного дня. На вузькій лісовій галявині — нивка падалішнього жита, занедбана, нежата.
Вести приїжджих гостей випало на долю Семену Бойкові, до нього вчепилася й дружина,— без неї, бач, вода не посвятиться. "Горпино,— благав Семен,— ну, що ти там не бачила? У тебе ж мале в колисці!" Та добра Горпина аж ніяк не корилася, взяла в торбу хліба й цибулі, одягла ватянку, хоч пекло сонце, підперезалася, нагострила лопату, почепила до пояса німецький розцяцькований ніж у шкуратяних піхвах,— "пішли, не дляйся, Семене,— отак я, не смійтеся, йшла б аж до Брянських лісів! Кортить згадати наші партизанські походи..." Семен вибрався у довгополій німецькій шинелі, підтикавши її, як баба спідницю.