Він силкувавсь прокинутись, але ніяк не міг. Йому снилось, що в сінях пораються злодії, що вони вже ламають двері в кімнату, от уже й двері виставили, розтрощили скриню, витягають полотна та сорочки, складають докупи та все лічать: раз, два, три, чотири…
Він бачив проти свічки страшні кудлаті та бородаті голови з страшними очима, бачив мохнаті руки, з довгими крючкуватими пазурами, хотів крикнути, скочити з ліжка, але в його не було сили крикнути. Він насилу прокинувся й розплющив очі. В хаті було так поночі, що навіть не видно було вікна. По сінях і справді щось ходило, рипало дверима, увійшло в сіни, впустило поліно; в діжці захлюпала вода; хтось наливав воду в горщик. З пекарні було чути розмову. Він догадався, що наймички вже повставали.
Моссаковському здалося, що він тільки що задрімав і навіть добре не заснув. Він почав кликати Онисю.
— Онисю, чи ви спите?
В хаті було тихо, мертво. Моссаковський крикнув вдруге. В кімнаті навіть не чути було, як Онися дише.
Моссаковський полапав руками по ліжку. Онисі не було.
— Невже оце моя жінка вже встала й порається в пекарні? Ну, та й господиня буде з моєї жінки, — більше ніж треба!
Моссаковський повернувся на другий бік і заснув. Як він прокинувся, вже розвиднювалось: в хаті вже сіріли стіни, а перед ним стояла Онися, вмита, убрана й причесана.
— Чи ти й досі спиш, ледащо? Я встала вдосвіта, побудила й наймичок, і твоїх наймитів, вже й снідання тобі зварила.
— Ви мене, Онисіє Степанівно, таки добре налякали. Мені здалось, що в сінях пораються злодії. Навіщо пак так рано встаєте та себе мордуєте? Й моя покійна мати так рано ставала та товклась ще вдосвіта.
— Хто рано встає, тому й бог дає. Будемо рано вставати, наживемо та надбаємо багато добра, а будемо спати до обіду, то не буде ладу в господі, — говорила Онися. — Йди лиш, хазяїне, та подивись на худобу та на коні, чи добре глядять наймити худоби, — сказала Онися Степанівна, помолившись богу.
— Зараз, зараз, Онисіє Степанівно! Ось тільки вмиюсь та трохи причепурюсь.
Моссаковський пішов по загородах та по кошарах, а Онися вже й снідання поставила на стіл.
— Ну, та й рання ж птиця оця молода матушка, — говорили наймички та наймити в пекарні, — будить нас ще до півночі, — не дала вволю виспатись.
Онися Степанівна й справді не давала слугам добре виспатись. Вона й сама пізно лягала, рано вставала, й слугам не давала спати та товклась, як Марко по пеклі. День у день вона вставала вдосвіта, сідала з наймичками за гребінь прясти, напрядала більше за наймичок, ще силувала дівчат співати пісень, бо любила пісні.
— Ой трудно служити в цієї матушки! Коли б, господи, добути року, — зроду-звіку не стану на другий рік, — говорила одна наймичка до другої.
— Знаєш що, отець Харитін. Тепер настає зима. Скажи ти в церкві, щоб молодиці напряли мені за пилипівку по півміткові. Ти тільки подумай: скільки молодиць, стільки буде й півмітків. Вироблю полотно та продам. От і гроші будуть.
— Може, буде дуже вже завчасу. Треба трохи підождати. Я тільки що став на парафію. Коли б часом люди не гомоніли та не спротивились.
— Оце лихо! Як не схотять, ніхто не буде силувати. Скажи, таки скажи на царських вратах в неділю, як звичайно священики говорять.
І Моссаковський після служби божої почав говорити людям проповідь; говорив просто, хоч і немудро, говорив по-українській, бо іншої мови зовсім не знав. Він говорив, щоб люди ходили до церкви, молились богу, вчили дітей молитись богу, що добрим людям бог дасть спасіння, а грішних будуть чорти мучити в пеклі огнем та розтопленою смолою.
— Хто не молитиметься богу, хто не поважатиме святої неділеньки, хто не поважатиме свого батька й неньки, той заслужив кару од бога в цім і в прийдешнім віку. Спасайтеся всі! Й ви, чоловіки, й ви, молодиці, ходіть до церкви, не пийте багацько горілки, моліться богу. А ви, жіночки, божі бджілочки, працюйте для неба, працюйте й для того, що на цім світі треба. Напрядіть моїй матушці по півміточку, бо вона молода й до роботи ще не звикла та й не дуже зугарна. Настане,пилипівочка, то не гуляйте, молітеся, та й в скриню добре дбайте, — амінь! — так закінчив свою проповідь Моссаковський.
— А це вчора приблудилась до моєї левади чиясь чорна корова! Панове громадо, розпитайте та й мені звістку дайте! — прикинув отець Харитін, зачиняючи царські врата.
Молодиці осміхнулись і розмовляли, виходячи з церкви: "Ну, цей батюшка не те, що Балабуха. Вміє сказати, ще й приказати; напрядімо-таки молодій матушці по півмітку!"
І другого дня молодиці поприходили до Онисі Степанівни й розібрали все прядиво, всі повісма конопель та льону, скільки їх лежало на підрях в коморі.
— Знаєш що, панотче! Чи не накинути б тобі більшу плату за треби? — говорила Онися Степанівна. — Тобі дають шаги, як старцеві, — все гривні, та гривні, та злоті. З п'ятаків та гривень не забагатіємо. Треба правити та вимагати більше.
— Не можна, серце. В чому, в чому, а в цьому вас не послухаю. Народ розгнівається на мене, бо він панщанний, платить подушне. В людей й так обмаль грошей. Усі на мене нарікатимуть та гриматимуть, — говорив несміливо Моссаковський.
— Вже як хоч, а грошей у нас мало. Як ззамолоду не складемо, то на старість нічого сподіватись. Накинь ще по гривні хоч на вінчанні.
— Не можна, — боюсь бога: люди вбогі. Як платили, так нехай і платять по старому звичаю. Як сусіди накинуть, то я накину, а мені починати не годиться. Мене громада обібрала на парафію. Як у чому буде недостача, піду по селі льнувати.
— Овва! Я цього не хочу. Я не люблю циганити, як наші баби та прабаби циганили по селі з торбами.
— Та й мені не приходиться дратувати людей, — сказав Моссаковський. — Вони ж мене й на парафію одібрали, й Балабухи не пустили, й перед владикою за мене встоювали.
Онися Степанівна замовкла й прикусила язика.
Настало маленьке свято, коли навіть в церкві служби не було.
— Панотче, дзвони до церкви! — говорила Онися.
— А навіщо? Сьогодні мале свято.
— А на те, що все-таки якась копійка перепаде.
— Да бог з ним, Онисіє Степанівно. Невже за п'ятака треба ворушити дзвони.
— Але ж бо дзвони! Хіба ж пак п'ятак не гроші? З п'ятаків будуть рублі! Дзвони-бо, дзвони, — не лінуйся! Бачиш, як я бігаю по господарстві.
— Добре вам бігати, коли в вас ноги проворні та прудкі.
Моссаковський послав сторожа з ключами й звелів дзвонити.
Він приніс з церкви тільки одного п'ятака. Онисія Степанівна сховала його в скриню.
— Який же ти, панотче, не ласий на гроші. Поживеш, — побачиш, як стануть у пригоді гроші.
Минула осінь. Роботи в господарстві стало менше. Онисія Степанівна була б рада бігати, та не було коло чого, бо господарство було нове, а мати понавозила для неї всього, чого тільки треба було в господарстві. По обіді отець Харитін любив полежати й навіть книжку почитати. Онисія Степанівна все вертілась в пекарні, і його брала нудьга, коли він сам зоставався в покоях.
— Онисіє Степанівно, беріть лишень плести панчоху, та сідайте коло мене, та побалакайте зо мною; а коли не хочете балакати, то я вам святу книжку прочитаю, — говорив отець Харитін, лежачи на гарячій лежанці в кімнаті.
— А що ж ти мені будеш читати? — питала Онисія Степанівна.
— Та хоч за царя Ірода або про святу Варвару.
— Цур йому, тому Іродові! Прочитай мені краще про святу Варвару.
Онисія Степанівна взяла панчоху й сіла на стільці коло лежанки. Отець Харитін розгорнув здорову книжку й, лежачи догори лицем, поставивши її на своєму животі, почав читати про святу Варвару. Онисія Степанівна сиділа й слухала. Її тонкі пальці з дротами тільки мигали.
Онисія Степанівна слухала вухами, але її думка літала і в пекарні, й в хижці, й в коморі, заглядала на піч і під піч, і в діжу, і в ночви.
— Потривай трошки! Треба заглянути в піч, чи випікся хліб, — говорила Онисія Степанівна й з тими словами схоплювалась з місця, бігла в пекарню й заглядала в піч. Отець Харитін назначав нігтем, доки прочитав, і дивився через книжку в вікно. Онисія Степанівна влітала, як вихор, і знов сідала на стільці.
— Ну, та як далі? Що звелів батько збудувати для святої Варвари?
Отець Харитін знов починав читати тихим, рівним голосом, а думка Онисина знов одривалась од книжки й шугала по дворі, коло кошар, коло загороди, коло гусей та курей.
— Ой пожди на годиночку! Адже, мабуть, дівчата й досі не виносили кабанові їсти.
Онисія Степанівна знов зірвалась з стільця, як метіль, побігла в пекарню, крикнула на дівчат і знов опинилась на стільці.
Отець Харитін позіхнув і знов почав читати. Онисія вже зовсім не слухала, а свою думу думала.
— А що пак твої наймити будуть завтра робити? — несподівано перебила Онися читця.
Отець Харитін витріщив на неї очі.
— Але ви мені перебиваєте читати, — сказав він.
— Та я, бач, тільки спитала, — так набігло на думку: чи наймити гній вивозитимуть, чи повезуть мливо до млина; в нас вже житнього борошна обмаль; вже на сході й пшеничне борошно.
— Як ви скажете, так і буде. До вас треба йти розуму позичати, — говорив отець Харитін, держачи палець серед стрічки.
— Нехай везуть до млина. Гній можна й навпісля вивезти.
Отець Харитін знов починав читати, але Онисія Степанівна вже давно погубила кінці й нічого не розуміла.
— Та хто то був Діоскор? Варварин чоловік чи брат? — спитала вона.
— Батько Варварин. Ви, Онисіє Степанівно, не дуже добре слухаєте. Еге?
— Ну, ну, читай! Тепер вже все розумію.
Отець Харитін читав, але Онисія Степанівна так перемішала Діоскора й Ігемона з наймитами та ігуменами, а Варвару з наймичками, що вже нічогісінько не розуміла.
— Знаєш що, отець Харитін, — знов перебила Онисія Степанівна, — ти береш до свого чоловічого діла моїх наймичок тоді, як і мені їх треба.
— Я думав, що ви питаєте за святу Варвару.
— В мене вже все повипадало з голови, що ти читав.
От і вчора забрав до току наймичок, а я хотіла плаття прати. Як тобі треба наймичок, то ти звечора в мене спитай. — Але ж, Онисіє Степанівно, і ви берете до своєї роботи моїх наймитів, коли мені їх треба, — несміливо обізвавсь отець Харитін.
— Знаєш що, панотче: поділимось слугами! Ти верховодь над своїми наймитами, а я над наймичками; а як тобі треба буде наймичок, ти спитай в мене, а я тебе питатиму, як мені треба буде наймитів.
— Добре, Онисіє Степанівно, добре! Що ви скажете, то все виходить гаразд.