Пропоную таке: візьмемо місяць на роздуми. Перевіримо свої почуття і поміркуємо, як будемо жити.
Минуло чотири місяці, закінчився учбовий рік і настали канікули. Гнат уже почав збиратися до села провідати рідних, а Тоня мовчала. Парубок зайшов попрощатися.
— З'їжджу, мабуть, додому. Скажи, Тоню, чи можна признатися ненці, що я невдовзі одружуюсь?
— А хіба місяць вже минув? Ну, мамі скажи. Але попередь, що обрав на три роки старшу за себе.
— Мама скаже, що тобі жити, ти й вирішуй.
— Отож, і я подумала: аспірантура нікуди не дінеться.
Подивитися на культурного Гната збіглося все жіноцтво Шелестовичів.
"Чуєш, Онисько, йди вже, не барися: наш Гнат став справжнім городянином. Такий інтелігент! Жопу попою називає" — сповіщала старших сестер Тетяна (6).
Степаня привела Феню й Ганю; Ониська ж — цілий дівочий виводок: Люсю, Марусю, Ніну та Олену (12 — 15). Частувала невістка Федора (11). Щойно Гнат поділився шлюбними планами, як жінки накинулись обговорювати невістку.
— Тож ти, синку, кажеш, що вже обрав собі пару? — запитала мати.
— Мабуть, як Іван, назирнув собі молоденьку?
— Аби не школярку.
— Ні. Тоня старша від мене на три роки.
— І хто ж вона? Звідки?
— Сама з Волги. А навчалася у Ленінграді.
— Тобто, москалька? Ой, пильнуй братику, москальки всі такі удалі! Не встигнеш оком моргнути, як вона вже й на голову вмоститься.
— Ваш тато, царствіє йому небесне, полюбляв порівнювати мужчину з бугаєм. Мовляв, доки парубкує, — крутить рогами, роздмухує ніздрі і топче будь-яку телицю. А щойно ожениться, йому неначе металеве кільце у ніздрю вставлять: у якій бік дружина смикне, туди й обертається.
— Точно! Взяти хоча б і на нашого Івана: який вже був потіпака! А Явдоня тиха, тиха, а взяла гору: зараз як шовковий.
— Добре, що твоя Тоня — сільська дівка, бо городянка й їсти не зварить, і в хаті не прибере.
— Ой, не кажіть: хіба ж москальки на щось здатні? Щи — хоч у роті полощи!
— Не слухай їх, братику, — вступилася Тетяна, — головне, щоб ви кохали одне одного. Ось я тобі розповім про Іванову Явдоню. Вона вже було зовсім завагітніла, але родити не встигла. Вдерлася роззява за грушами та й впала зверху. Сама не покалічилася, а дитину згубила. Фельдшер, мовляв, що відтепер ніколи вже не народить.
— Дивись, синку, нехай твоя Тоня народить мені онука. А то у Івана вже не буде, а у Тараса і Пилипа — самі дівки, — попросила мати.
Тиждень гостював Гнат у Цюрківцях. Відвідав усіх родичів, як по батьківській лінії, так і по материнській; зустрівся з друзями дитинства, відвідав могилки. Прощаючись запросив сестру Тетяну, що, якраз, закінчила десятий клас, до Конотопу і пообіцяв допомогти поступити в інститут, якщо сподобається.
До Вінниці сестри Фаїна та Ганна Лелеки перебралися майже одночасно. Феня, закінчивши десятирічку, поступила вчитися на бухгалтера, Ганя ж після восьмого класу подалася до педагогічного училища. Вчителювання, насправді, її не дуже захоплювало: просто хотілося якнайшвидше вирватися з дому. З дитинства вона марила театром, але не відала способу дістатися тієї мрії; в учителі ж набирали без іспитів, надавали гуртожиток і платили стипендію. Отримавши диплом, Ганна поїхала вчителькою молодших класів до села Байраківки, неподалік від Цюрківців. Тим часом її Чепурний закінчив військове училище у Подольську і був направлений в Ленінград до школи вищого командного складу. Ні, він не забув своєї Ганнусі і повсякчас її розшукував. Надсилав лист за листом на батьківський дім, але жодної відповіді не отримав: усі його послання мати спалювала у печі. Проте одного разу вона схибила: передала його ленінградську адресу старшій доньці, сподіваючись на їхній шлюб. Феня ж Петром Васильовичем не переймалася. Виучившись на бухгалтера, красуня залишилася у Вінниці і влаштувалася працювати в банк. Компанійська, ясноволоса, пишна тілом бухгалтерка опинилася на видному місці і привернула увагу чоловіків, яких чимало вешталося навколо фінансової установи. Зрештою, в її дівоче ліжко потрапив особисто керуючий банком Михайло Дорфман. Невдовзі, покинувши дружину з трьома дітьми і квартиру, він забрав любку до своєї матері. Влаштувавши власне життя, Феня, попри материнські настанови, надіслала Чепурному сестрину адресу, і той не забарився. Раптом, зневірена долею Ганя отримала від нього довгоочікувану звістку: Петро Васильович укотре освідчився у палкому коханні, обіцяв незабаром за нею приїхати і благав, хай там що, його дочекатися.
Повернувшись До Конотопу, Гнат поквапився до своєї обраниці: чи, бува, не передумала? Ні, все було гаразд, і вони ретельно обговорили подробиці шлюбу. Церковне таїнство відпало саме по собі: вінчаються раби Божі, а вони — комуністка і комсомолець. У сімейних відносинах триматимуться рівноправності, житимуть вільно і без формальностей.
— Чим простіше весілля, чим менше гостей, тим міцнішою буде сім'я, — зауважила наречена. І хоча в Гнатовій уяві весілля асоціювалося з багатолюдним і нестримним святом, сперечатися він не став.
Кімнатка, яку винаймала Тоня, була крихітною, а домовласниця — злою. Суботнього липневого вечора там зібралися четверо: новоженці і дружки, вчитель української мови Анатолій Дмитрович Зима і його дружина Таня, студентка Київського університету. Молоді виставили на стіл дві пляшки вина "Мадера", дві банки ляща у томаті, кілечко домашньої ковбаси з Цюрківців і нарізаний товстими скибками житній хліб. За весільні подарунки згодилися садові квіти.
— Бажаємо молодим любові та злагоди. Щоб ви кохали одне одного і ніколи не померли; щоб вас обох любили студенти і поважали колеги! — проголосив Анатолій Дмитрович.
— Дякуємо! — одноголосно відповіли молоді.
Декламували вірші. Анатолій Дмитрович — Шевченка, Таня — Лесю Українку, Тоня — Єсеніна.
Щоб не дратувати хазяйку, співали напівголоса. Пісні народні, які знали з дитинства; революційні, котрі прищепив комсомол, і нові, ліричні, що підхопили з кінофільмів. Волати "гірко!" гості не стали, і весільний поцілунок відбувся щиро, без зовнішніх спонукань. Непомітно настала ніч, гості пішли, а шлюбне ліжко виявилося таким скриплячим, що господарка за стіною очей не зімкнула. Зранку вона без стуку вдерлася до кімнати і геть облаяла новоженців.
— Хіба я не казала, щоб нічого не займали? Чоловік ось-ось повернеться, зберігаю його кімнату такою, як була, а ви тут усе перевернули!
Її чоловік працював на станції доглядачем колісних буксів. Минулоріч під Конотопом сталася аварія товарного потягу, який щойно покинув зупинку і в усьому звинуватили доглядача. Чоловіка заарештували і заслали так далеко, що дружина не отримала жодної звістки. Квартиранти ж перед весіллям побілили стіни, поскребли затоптану долівку, помили вікна і пересунули шифоньєр.
— Можливо, хазяйка вже удовиця, а ми її навіть до столу не запросили, — журилася Тоня.
Вони склали її чемодан і пішли, залишивши на столі плату і записку з вибаченнями. Нове житло знайшлося неподалік, по вулиці Високій, у цегляному будинку, що належав бабусі Домні Іванівні. Старенька жила сама і радо прийняла інтелігентних постояльців: оселила у світлиці з вікнами в сад і узялася готувати їм їжу та прати білизну.
Настав новий учбовий рік. Конотоп — місто невелике: все поряд, усе близько, і до інституту не більше десяти хвилин пішки. Виходили на роботу разом, разом і поверталися. Додому не квапилися, бо справжнє життя вирувало саме на роботі. Тоня звичайно засиджувалася в бібліотеці, за що Гнат піддражнював її "книжковим черв'яком", а він тим часом грав у шахи. Шахи були загальним захопленням викладачів. У перервах поміж лекцій та після роботи вони затримувалися в учительській, оточували потерту шахівницю і грали навиліт.
Тільки-но Цюрківцями поширилася чутка, що незаміжня Фаїна Лелека вже шостий місяць як вагітна, Макар налаштувався до Вінниці.
— Втоплю шльондру, — пригрозив він.
Проте, познайомившись з делікатним і ґречним завідувачем, Макар охолонув і сказав дочці:
— Якщо вже так сталося, най буде ця дитина.
Повернувшись додому, він наказав дружині готуватися до онука та шукати жениха молодшій дочці. Слушну пораду надав Іван.
— Пам'ятаєш, Макаре, як Севастян Пантелеймонович цікавився твоєю Ганною?
— Так він же одружений! Двоє діток...
— Ні, йшлося про його брата Якова. Щоправда, йому тридцять три роки і він уже був одружений, але розвівся і без дітей. Між іншим, командир Червоної Армії. Так я ось що думаю: віддамо Ганю за нього — отримаємо шановних сватів, і колгоспу буде користь.
— Ганьку хоч за чорта віддам, аби Чепурному не дісталася! — спалахнула Степаня.
Настали зимові канікули, і Ганна Лелека, успішно закінчивши своє перше учительське півріччя, налаштувалася відвідати батьків, тим більше що отримала лист, в якому вони ласкаво запрошували її на свята. Насправді дівчина тішилася думкою про скорий приїзд Петра Васильовича і вже обмірковувала особливий підхід, з яким мала б підступитися до батьків із приводу їхнього шлюбу. Але тато зруйнував усі її мрії.
— Ти ж, дочечко, знаєш, що твоя сестра підкотилася до жонатого? Живе з ним невінчаною, і вже стерво носить у собі байстря. Отож, ми з матір'ю поміркували і вирішили: якщо вже одна скурвилась, то тобі скурвитись не дамо. Ну, й знайшли тобі достойного жениха. Так що, думай не думай, а на цю неділю вже назначене весілля.
— Що за весілля? Який жених? — пролепетала спантеличена дівка.
— Яків Пантелеймонович Нетреба. Поважна людина, командир Червоної Армії. Він поклав на тебе око, ще тоді, як ти школяркою витанцьовувала на огляді художньої самодіяльності. Не дивись, що трішечки застарий, зате рідний брат голові райвиконкому, а ми з дядьком Іваном зацікавлені мати від нього гарну протекцію.
— Татусю, мамо, змилуйтеся: я ж очікую на Петра Васильовича. Він ось-ось прибуде. Ми вже рік листуємося. Я його кохаю, я йому обіцяла! До речі, він — теж командир. Прошу: благословіть нас. — заплакала Ганя.
Мати підступила впритул:
— Радше шкіру з тебе, з живої, стягнемо, ніж віддамо за Чепурного! Мало тобі, що він сестру збезчестив? Ти що знову батька не слухаєшся?
— Феня мені сама признавалася, що, насправді, між ними нічого не було...
— Так, виходить, я — брехуха? Макаре, ти чого стоїш!
Від того дня, як Ганя покинула Цюрківці, минуло три роки.