Про убивство було оголошено в газетах, був названий і вбивця. Можна було чекати жорстокої розправи над убивцею пролетарського полководця, контрреволюційної версії мотивів убивства й "обурення" народних мас. Але справа пішла іншою дорогою. За оформлення правосуддя взялися ті органи, про які писав у своїх статтях Скрипник. Майорова тихенько судила "чрезсессия губсуда". Уже в назві можна відчути спорідненість з ЧК — "Чрезвычайной комиссией". "Чрезвычайной сессией" звалася в той час спеціальна колегія з судовими функціями для секретного розгляду контрреволюційних справ, яка складалася з трьох чекістів; вона ніколи не засідала в будинку губсуду, а виносила свої вироки в кабінетах ГПУ. Чрезсесія завжди розглядала справи без участи оборонця і цим не відрізнялася від подібних до неї, відомих органів розправи: колегії ЧК і колегії ГПУ.
На цей раз, щоб надати справі сякого-такого характеру законності, для участи в справі був призначений одеський адвокат Г. Я. Сосін. Це був єдиний випадок участи адвоката в історії існування чрезсесій.
Майоров виконував при Котовському якусь адміністративно-господарську роботу. Але з результатів закритого чекістського суду можна зробити висновок, що Майоров був чекістом при особі Котовського із спеціальними завданнями. Пояснення Майорова, як розповідав потім його адвокат, були, хоч і романтичні, але туманні. Майоров нібито побачив свою дружину разом з Котовським вночі у садку. Не витримавши образи подружньої чести, він убив Котовського. Суд чекістів задовільнився цією версією і багато не розпитував. Задовільнився цією версією і наркомюст та генеральний прокурор Скрипник. Майорова засудили до позбавлення волі. Через дуже короткий час адвокат Сосін зустрів свого незвичайного клієнта на волі і в дуже доброму настрої.
***
Скрипник згадував про те, як Ленін виряджав його на Україну. "В усякому разі прощальні слова Ільїча були про те, щоб я свідомо перегинав і загострював у боротьбі з великодержавним російським шовінізмом українське національне питання, ставлячи його за одну із сил розвитку пролетарської революції на Україні".
Разом з Леніним Скрипник розумів, що Українська Центральна Рада "мала перспективи стати на чолі всеросійської контрреволюції на ґрунті національного питання". Так само Скрипник разом з Леніним оцінював скликаний Центральною Радою з'їзд народів, який за словами Скрипника показав, "що вона (Центральна Рада) свідомо хоче стати всеросійським організаційним центром контрреволюційних сил, спрямованих проти пролетарської революції на ґрунті національного питання" ("Вісті ВУЦВК" з 20 грудня 1925 року).
Ще немає достатніх матеріалів, щоб відповісти на питання, як глибоко розвинувся в Скрипнику конфлікт між комуністом-більшовиком і українською основою його індивідуальності. Провадити ленінську стратегію довелося йому не в стінах кабінету, а серед того народу, де він виріс, сформувався і до якого належав. Українська дійсність двадцятих років, спротив усіх національних сил цій ленінській стратегії не могли не впливати на ленінського емісара — Миколу Скрипника.
***
Про сім'ю Скрипника знали мало. Перша дружина Скрипника, Марія Миколаївна Скрипник, більшовичка з 1906 року, була секретаркою Леніна в совнаркомі в 1917–1918 роках. У Харкові вона була короткий час десь у 1923 році і знову повернулася до Москви. Це була жінка років 48–50, з м'якими рисами обличчя, з спокійними рухами і стриманим голосом. Одягнена скромно, вона нагадувала тих представниць інтелігенції, яких у російській імперії найбільше можна було зустріти серед акушерок і вчительок.
В літературі за кордоном ім'я М. Н. Скрипник згадувано в зв'язку з так званими Сіссенівськими документами, які доводять факт одержання Леніним грошей від німецького уряду. На листі полк. Бауера до Леніна є нотатка, підписана: "М. Скрипник". Цю нотатку писала Марія Скрипник.
***
Уже в перші роки роботи Скрипника в наркоматі юстиції почали згадувати у зв'язку з його іменем його секретарку, молоду і жваву жінку на ім'я Раїса Леонідівна Петрова. Поза очі її більше називали Раїчкою — з тим відтінком легкої іронії, яку завжди викликають занадто впливові секретарки при могутніх людях. Вона говорила мені, що її дівоче прізвище було Певзнер.
В Кисловодському 1924 року на Кавказі я жив у тому самому санаторії, де й Раїса Леонідівна. Тоді ж був у Кисловодському і Скрипник в іншому санаторії для високих партійців. Щодня можна було бачити як Нарзанною галереєю проходив у парк уже немолодий нарком під ручку з молодою своєю секретаркою. Він був дуже старанно вбраний, в добре випрасуваному костюмі з чесучі, китайського шовку, матеріалу популярного в нас до революції. В його поведінці було багато галантності.
Молода секретарка наркома мала той рівень освіти, який діставали дочки середньо-буржуазного прошарку в гімназіях. Раїчка, років на тридцять молодша від свого наркома, була енергійна, рухлива і балакуча. Невисока на зріст, але пропорційно збудована, принадна жінка, і старий більшовик, після досить довгого періоду неоформлених романтичних взаємин з своєю секретаркою, оголосив її своєю дружиною. Історія доволі звичайна для старих мужчин, коли вони мають гроші або владу.
Для нового подружжя умови житлового кооперативу вже не надавалися. Для наркома був звільнений і умебльований окремий будинок у Харкові на Садовій вулиці, недалеко від Чорноглазівської вулиці. В цьому будинку молода дружина згодом народила Скрипникові сина, якого назвали Миколою. Життя в будинку на Садовій було невідоме харків'янам, як і життя всіх комуністичних вельмож. Ідучи цією вулицею, на другому боці, можна було бачити трохи далі будинок, огороджений муром з чавунними ґратами, ще й закритими залізними щитами. Тут жив Косіор, а згодом Постишев. Ця вулиця виглядала затишно, і навіть голодні селяни, що пробивалися в 1933 році до Харкова по хліб, не могли порушити спокою добре охоронюваних резиденцій вождів.
***
Скрипник застрелився напередодні зборів загальноміського столичного активу партії, де мали "проробляти" його помилки. Він мусів каятися перед двома тисячами рядових партійців — перед партійною вулицею.
Мені здається, що тема, як кінчали своє життя революціонери, давно займала думки Скрипника. Історія інтересувала його ще в дитинстві, а термідор французької революції був не раз болючою темою комуністичних дискусій. Один, мало відомий виступ Скрипника може помогти зрозуміти деякі сторони внутрішнього життя старого більшовика.
В двадцятих роках, коли потилиця кожного члена партії ще була священна і недоторкана для кулі чекіста, в харківській газеті "Коммунист", органі ЦК КП(б)У, з'явилася в підвалі стаття Скрипника на тему, незвичайну для тих часів. Скрипник писав про книгу російського письменника-емігранта М. А. Алданова (Ландау) "Дев'яте термідора", видану в Берліні в 1923 році. Незрозуміло було, чому Скрипник обговорював зміст книги, яку ніхто на Україні не читав і не міг читати, за винятком небагатьох одиниць. Скрипник заперечував провідну, як йому здавалося, думку автора, що історія революцій повторюється. З почуттям вищості Скрипник висловлював певність, що цього разу — у більшовицькій революції — історія не повториться. Якого саме повторення не хотів старий більшовик? За спокійним тоном статті уважний читач міг почути жагучий зойк Скрипника: "Ні! На цей раз більшовицький Робесп'єр не помре на гільйотині".
З книги Алданова залишаються в пам'яті місця про те, як привозять труну з тілом Робесп'єра до спільної ями (la fosse commune). Гробокоп відкриває віко короткої дерев'яної скрині. З вузької щілини між дошками густими краплями просочується кров. У скрині лежить Робесп'єр. Але хіба це він? Кривавий недорубок, із шиї стирчить перетята кістка. Голова Робесп'єра лежить між розсунутими його ногами, приблизно по середині скрині. В очах Робесп'єра застиг жах. Може, в останню хвилину, вже під ножем гільйотини, він побачив у кошику ката відрубані голови своїх друзів. Від землі, яку гробокоп відкидає лопатою, іде сморід. На землю сідають темно-зелені, наче металеві мухи. З такими натуралістичними подробицями Алданов розповів про кінець Робесп'єра, і той, хто читав книгу, мусів надовго затямити цей опис.
***
Скрипник добре побачив своє майбутнє вже тоді, коли арештували Ерстенюка і Бадана, західних українців, які кілька років перед тим приїхали з-за кордону. То була велика акція, про яку сам Скрипник дуже клопотався і закликав галичан їхати до УРСР. Багато людей наїхали. Вони думали, що Політбюро в Москві хоче розвивати українську культуру.
Ці двоє були щось більше як особисті секретарі Наркома. Близькі співробітники, може краще сказати асистенти, референти, навіть щоденні гості в нього вдома. Висловлюючись партійним словником — корешки, віддані люди, повністю свої люди, ідейно, побутово, службово віддані, без яких жоден відповідальний робітник не може працювати. Коли його переводять до іншого місця, вони за ним. Його нищать і їх нищать. Бо вони його панцер, частина його істоти — людської, адміністративної і партійної. Коли беруть корешка, то цілять в його хазяїна.
Тепер, недалеко від Садової вулиці, від будинку Наркома, там на Чернишевській 19 в кабінетах чекістів вони "признавалися". Скрипник, старий чекіст, знав, як це робиться. Старий партієць і великий знавець партійного механізму, він також розумів, що хтось хоче, щоб його близькі помічники "признавалися". Коли б їх хотіли просто прибрати, це можна зробити під іншою причіпкою і їх не буде. Але вони будуть "признаватися" в тяжких злочинах — в шпигунстві, в тероризмі, націоналізмі.
Він знав, що Ерстенюка і Бадана б'ють, що вони ніколи не вийдуть на волю. Шпигунів завжди били, навіть за ліберальних часів. Кожний удар, кожний зойк секретарів доходив до досвідченого вуха Наркомового, хоч як щільно оббито повстю і цератою двері кабінетів на Чернишевській і не пропускають вони звуку. Він знав, що то вже б'ють його самого.
Коли його Шліхтери проробляли на партійних зборах, то це вже було "оформлення" постанови найвищої партійної інстанції.
Прийшов і останній день. Назавтра в театрі Муссурі партія затопче Скрипника одноголосною постановою партактиву Харкова.