Доки батечко міняв монети, кмітливий синок його тим часом карбував фальшиві пригорщами і, сплавляючи як справжні, мав од того зиск.
Але чи досвіду путнього в Діогена ще не було (не забуваймо: він був одним з перших фальшивомонетників, торував, як то кажуть, незвідані путі), чи був надто необережний, але казна його швидко викрила. Запахло смаленим (ні, не в переносному, а в прямому розумінні, бо фальшивомонетників у ті часи без зайвих балачок просто спалювали на вогнищах). Отож вночі Діоген у чім був, у тім і втік з Лідії. Після довгих поневірянь та жорстоких пригод дістався втікач нарешті до Афін.
Житла чи якого-небудь терпимого пристанища годі було й шукати, і збіглий фальшивомонетник поселився... Ні, не в дерев'яній бочці, як про те кочує легенда з однієї збірки цікавих бувальщин в іншу. Кочує і, мабуть, ще кочуватиме не одне сторіччя! І, очевидно, не одне сторіччя художники-карикатуристи малюватимуть чорнобородого (варіант: лисого) елліна, сиріч Діогена, котрий з комфортом сидить у дерев'яній бочці, стягненій обручами, у тій бочці, повторюємо, що так похожа на виріб колгоспних бондарів.
Річ у тім, що дерев'яних бочок у Давній Греції... не було. Взагалі. Жодної. Як не було й жодного бондаря. Бо такої речі, як дерев'яна бочка, античний світ просто не знав.
А поселився Діоген у великій глиняній посудині — піфосі. Ось там, а не в колисці, як свідчить лектор, і потягло збіглого фальшивомонетника на філософські роздуми про смисл життя. А задуматися було над чим. Університетів у ті часи з філософськими факультетами ще не було і бажаючі стати мудрецями поступали учнями до відомих філософів.
Діоген прийшов до філософа Антисфена.
Глянув Антисфен на юнака в ошарпанім плащі й торбинкою в руках, мовчки взяв палицю і вигнав його геть.
Раз вигнав, Діоген вдруге прийшов.
Вдруге вигнав його Антисфен, Діоген втрете прийшов.
Втрете вигнав, вчетверте Діоген прийшов.
І вчетверте замахнувся Антисфен палицею.
А Діоген, підставивши голову під палицю, сказав:
— Бий, але ти не знайдеш такої міцної палиці, щоб прогнати мене, доки ти що-небудь не скажеш.
Антисфен не тільки сказав впертому юнакові "що-небудь", а кілька років підряд проводив з ним бесіди.
А коли вже Діоген став знаменитим, коли навіть сам Олександр Македонський сказав: "Якби я не був Олександром, я хотів би бути Діогеном", ось тоді до знаного по всій Греції філософа підійшов один дрібний злодюжка і зловтішно протягнув:
— Ага, а ти підробляв фальшиві монети! Ага!..
— Так, підробляв, — спокійно мовив Діоген. — Але то був час, коли я був таким, як ти зараз. — І з притиском закінчив: — Але таким, який я зараз, тобі ніколи не стати!..
ПОЕТОВІ МУЗА ЯВИЛАСЬ...
Являться муза стала мне.
О.С. Пушкін
З'явилась нарешті муза й поетові Альберту Савочці.
Альберт Савочка, саме з натхненням кленучи пункт прийому склотари, зішкрібав ножем із порожніх різнокаліберних пляшок (чвертки, півлітрівки, сімсотп'ятдесятиграмові) різножанрові наклейки (пиво, горілка, вина, сидр, кальвадос тощо), як до квартири негадано завітала молода пресимпатична жіночка із флейтою в руках і так милозвучно відрекомендувалася:
— Муза Евтерпа, покровителька ліричної поезії. Прилетіла надихати вас на писання віршів.
— О-о!.. — тільки й вигукнув Савочка у творчому пориві. — Який я радий, що ви завітали й до мене. А то все з'являєтесь тільки геніям та класикам, а про нас, скромних ратаїв поетичної ниви, вже, либонь, і забули. А ми теж, як то кажуть, творці і теж потребуємо поетичного натхнення.
— Дорогий мій поете, — ласкаво і ніжно каже муза. — Зараз я вам заграю-заспіваю і під звуки ось цієї чарівної флейти ви будете творити, творити, творити...
— Одну хвилиночку, — перебив її Савочка. — Воно можна б, звичайно, вам і пограти-поспівати, але... Хай якось вже іншим разом. Розумієте, дружина, йдучи на роботу, веліла сьогодні будь-що поздавати ось цей склопосуд, — кивнув поет на різнокаліберні пляшки. — Та воно й пора, бо вже з-за цих пляшок, як бачите, до кухні ніяк зайти. А тут ще пункт прийому склотари каверзує: велить наклейка з пляшок здирати. То я оце пів творчого дня вгепав, зішкрібаючи наклейки. А ви, музо, будьте ласкаві, поздавайте оці, значить, пляшки... Ну чого ви так жахаєтесь, шановна? Скільки тих пляшок? У дві руки візьмете дві сітки, один баул на плечі, клунок спереду і — помаленьку два квартали прямо, потім два вліво, три прямо і — готово. А я тим часом сяду до столу та щось напишу...
Зітхнула муза, нічого не сказавши, у дві руки взяла дві сітки, а поет їй ще й на спину баул виважив, спереду клунок причепив та й побажав щасливої дороги.
Повернулася муза годин через чотири, закудлана вся, м'ята-перем'ята, наче її через соковидавлювальний пристрій прокрутили. І простягнула поетові на почервонілій тремтячій долоні кілька зіжмаканих карбованців з металевим дріб'язком...
— От спасибі за вашу творчу допомогу, — зрадів поет, вигрібаючи з її долоні виручку. — Скільки тут?.. Ладно, рахувати не буду, вірю вам на слово... Значить так, підемо, як то кажуть, далі... Стривайте, а чого ви плачете, шановна музо?..
— Фле... флейти шкода, — схлипує муза. — Біля пункту прийому склотари така черга, така черга... Стою я третю годину... нервую... Бо чутки поповзли, що тара кінчається. А тут якийсь тип хотів зі своїм клунком поза чергою... На слова не реагує, лізе... То я згарячу й потягла його флейтою по спині... І ось... — показала потрощені цурпалки, — все, що лишилося від моєї чарівної флейти. Чим же я тепер навіватиму вам поетичне натхнення?..
— Як кажуть, де наше не пропадало, — почав утішати поет музу. — Не плачте, годі, годі... Ну, розгепали флейту, бог із нею. Чи й не біда?.. Та, як по правді сказати, то флейта вам більше й не знадобиться. Ось вам замість неї дві господарчі сумки. Продовольчий магазин за два квартали звідси, овочевий — за три... Як скупитесь, займетесь кухнею, прибиранням у квартирі, потім...
— А коли ж я вам навіватиму поетичне натхнення? — вкрай здивувалася розгублена муза.
— Натхнення?.. А для чого?.. — в свою чергу здивувався поет. — Я пишу вірші в основному до дат, до різних подій тощо. Або, здебільшого, на замовлення. Чи й просто так. А тому обійдуся і без вашої, вибачайте, патріархальної музики. Тим більше, що в мене є транзистор.
ВАЗА З ЧИСТОГО КРИШТАЛЮ
— Ну ці жінки!! Ну дають!! — з'явившись одного ранку в своєму відділі, схвильовано й обурено водночас вигукував конструктор Малько. — От уже не думав... не думав, що вони такі!..
— Що сталося? — озвалися звідусіль співробітники.
— А-а!.. Не цінять вони нашого брата і на гріш, от що!.. — Малько скинув плащ, повісив його в кутку, обрежно доторкнувся рукою до шляпи на голові, але знімати її не став, а заходив сюди й туди поміж столами. — Виявляється, чоловіки для них дешевші за гриби. А за кришталь і поготів!..
— Ах, дивлячись які чоловіки! — манірно протягла із свого кутка Варя Пташкіна, котра нарешті-таки вийшла заміж, а тому змінила свій закоренілий сорокарічний скептицизм до чоловіків і навіть почала милостиво деяких з них хвалити. — От, наприклад, мі-і-ій...
— А-а!.. Всі, всі чоловіки для вас нічого не варті! — розмахував руками Малько. — От візьмемо мою... Я думав, що Соня... Що моя Соня дорожить мною... що я для неї... е-ех!.. — і скільки було гіркоти й образи в отому "е-ех", що співробітники притихли н співчутливо позиркували на Малька. — От сьогодні вранці вирішив я розучити "позу лева"...
— То ви, Малько, — йог??! — аж верескнула Варя Пташкіна. — Ну, знаєте!.. І як же з вами хоч дружина живе? Я свого, наприклад, і на кілометр не пустила б до йогів. Почне виламуватись... Та й потім житиме довше. Омолодиться, знайде собі якусь фіфочку... О, йоги на все здатні.
— Як вульгарно ви до всього підходите! — аж поморщився Малько. — Вправи йогів зараз дуже модні, хто ними займається, той досконало володіє своїм тілом і здоров'ям. І ніякі лікарі тоді не потрібні.
— Байки!.. — буркнув хтось скептично. — Ви, Малько, найчастіше з усіх працівників у цьому рот сиділи на лікарняному.
— От і розучую систему йогів, щоб не звертатися більше до лікарів! — не розгубився Малько. — Вирішив, значить, сьогодні розучити "позу лева". А "поза лева", щоб ви знали, одна з найцікавіших у системі "хатха йога". Сідаєте ви на долівці, спиною до стіни, витягуєте вперед руки і, заціпенівши, широко розкриваєте рота, вивалюєте... тобто висовуєте язик як можна більше і скошуєте очі на кінчик носа...
— Фе-е!! — заверещала у своєму кутку Варя Пташкіна. — Не псуйте мені апетиту, я ще сьогодні не снідала!
— Естетично "поза лева", може, і не зовсім... — згодився Малько, — але по значимості... — йог підняв великий палець угору, — во! Виліковує ангіну, тонзиліт, покращує слух і зміцнює м'язи шиї... Так ось, сідаю я до батареї опалення спиною, приймаю, значить, "позу лева" і... І в цей, можна сказати, драматичний момент із спальні, потягуючись, виходить наш кіт... Ага, він у нас ледащо і любить довго поспати... Отож вийшов він, потягнувся так, знаєте, солодко і вздрів мене. У "позі лева". Витріщився, а тоді раптом як нявкне, як підстрибне з переляку... Шерсть на ньому сторч стала, хвоста задрав, шипить... Хочу йому сказати, заспокойся, мовляв, дурило, це ж я, твій хазяїн... А що язика вивалив і очі вирячив, так то ж я лікую ангіну за системою "хатха йога". І тільки ворухнув язиком, а кіт вдруге як нявкне і — на штору! Так і захурчав туди. І верещить, як несамовитий. А він у нас розгодований, важенний. Карниз і зірвався та разом з котом і шторами шарахнув униз... О-о, одним кінцем мене по голові (а карниз металевий), а другим по столу, а там ваза стояла... Й голові у мене засвітилося, ніби хто обухом садонув по тім'ї, а ваза, звісно, в друзки...
— Хі-і-і... — зблідла Варя Пташкіна. — І, мабуть, кришталева?
— Ага... Мене карнизом оглушило, шторами та гардиною вкрутило, я виплутатись не можу, а тут прибігла з кухні Соня... Ах, ох!.. Хапає скалки з вази, причитає... Сорок сім карбованців ваза коштує, а ти... Щоб тобі й добра не було!.. Кота перелякав своїм язиком, вазу розгатив... Я і сякий, я і такий...