І у двері.
У коридорі не встиг ніхто опам'ятатись, як уже на підлозі лежать. Мерщій у палату.
– Ганко!
– Миколо!
Стоїть у самій сорочці, сміється.
– Мерщій!
Вискочили в коридор.
– Стій! Не все ще. Давай сюди лікарів.
Зібрали докупи. Довбуш промову виголошує, хлопці дроти ріжуть.
– Ну а тепер – гайда!
Ганку на руки – і городом, до муру. Тільки перелізли – тривога! Ракета одна, ракета друга! Скоренько один за одним під місток упхалися, біля самого штабу. Сидять. А решта тим часом на "Феномені" газує – увагу на себе. Ну й весь полк за ним, за "Феноменом". Тільки все зникло, Довбуш з Ганною з-під мосту – і до лісу. Хлопці за ним. Стежкою сюди, стежкою туди – в такі нетрі, шукай – не знайдеш.
А в Станіславі все дзеленькотить: розшукати! відшукати! знайти! з-під землі! Полк – туди, полк – сюди. З собаками, з мінометами, з кулеметами. Таке закрутилося – тільки чхнеш. Де ж та клята машина? А "Феномен" уже на Чорній*, курява ззаду така – не розгледиш, що воно таке. Шофер – ас, лише на акселератор натискує. Мотор уже не реве, а виє, і кожна гайка пищить. А ззаду машина за машиною – ось-ось наздоженуть. Оце гонитва! Не приведи Господи, щоб якась поперечна тяга відлетіла чи колесо яке! Вискочили з Тячева на Хуст – аж назустріч ціла колона. Крутнулися сюди-туди – нема де дітися – шубовсть у Тису, – може, з кілометр під водою повзли. Тільки-но вискочили знову на дорогу – а шляк би тебе трафив! – вже з другого боку тиснуть. І то вже не жарти, бо кулі так і цвіркають. Майнули на Іршаву, Сваляву, звідти на Воловець, Міжгір'я, знову на Чорну, а там, навпростець, через Попа-Івана...
– Слухайте, – не витримали Обормоти, – що ви нам байки оповідаєте. На Попа-Івана і дороги нема.
– Як припече, то й дорога знайдеться. А байка – що байка? Усе життя наше – байка.
– Таж ви нам за директора почали, а звели на швайку і шило.
– А звів. Хіба ж я знаю, хто ви такі?
– Отак би й казали одразу.
– Дуже вже ви одне на одного подібні – хіба ж второпаєш, яка вам байка до вподоби?
– А ви нам не байку, а за директора росільнянського: що, зрештою, з ним?
– Та нічого – сидить.
– Сидить? – підскочили Обормоти.
– А чом ні? Диво яке. Хіба ж він один сидить? А може, вже й не сидить. Може, вже й того...
– Того?
– Того.
– Як же то?
Чоловічок посмоктав люльку і сплюнув.
– Якийсь лікар, кажуть, Котурбаш чи що, руку приклав.
– Приклав?
– Еге ж. Відай, хороший чолов'яга. А "Феномен" десь у Долині тепер віку доживає.
– А краля?
– Директорова? А що їй. Якогось ветеринара підцупила. Таке усюди житиме, як той Королецький. Їй аби гроші, то й життя хороше. Шкода, батько загинув – той поблагословив би.
Вогонь поступово згасав; чоловічок підвівся, підкинув хмизу.
– Відай, затуманить, треба до ватри тулитися.
Поклав оберемок сіна, зверху постелив брезент і розтягнувся долі. Люлька кумедно стирчала д'горі, на подзьобане обличчя падав попіл.
– Може, пани ще послухають яку байку?
І, не чекаючи згоди, заговорив:
– То, скажу я вам, така історія...
Та Обормоти вже не слухали того базікання: вони куняли біля, вогнища, і тільки якісь сновидіння довго ще тривожили їх мозок —ніби схилом Сивулі, через чагарники, тихо, без гуркоту, проповзав таємничий "Феномен"...
***
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ. Обормоти зустрічають Пузанка, Посмітюху і Задунайського
Лісове гендлярство дало Обормотам такий зиск, що вони тепер не тільки кінці з кінцями зводили, а могли відкрити рахунок в ощадкасі. Справа, однак, обернулася на зле після історії з росільнянським директором. Росільна опинилася в центрі уваги Органів. У школі на горищі познаходили зброю. В іншому місці – листівки*. На довершення росільнянські вчителі встругнули номер з якимось лейтенантом, в якого поцупили портфель із списками аґентури району. Лейтенант був п'яний і мало що тямив, а коли витверезився – мало не збожеволів. Списки йому, звісно, підкинули, – але всім стало відомо, що по самій Росільні на кількасот дворів – кількасот інформаторів. Про розсекречену аґентуру стало відомо у Станіславі. За село вхопилися обома руками і трясли його так, що навіть махінації з деревом випливли назовні. Ниточки потяглися до Калуша, але десь посередині урвалися, – і Обормоти залишились осторонь. Гендлярська компанія припинила своє існування.
Деякий час близнюки спочивали на лаврах, але так довго не могло тривати: коли основний капітал не в обігу, його час підточує, мов чирва.
Настало літо. Обормоти дістали відпустку і міркували, як ліпше її використати.
– Майнемо в Кути*, – подав думку старший Обормот, – там черешні.
Дійсно, це була ідея. Черешню можна і до Львова, і до Києва. Проте Обормоти не врахували здібностей кутських комерсантів. Кутяни ганяли вагони навіть до Москви. Обормоти зрозуміли свою помилку, тільки приїхавши до Кут. З досади близнюки поперли в Розтоки* на гуцульське весілля.
Тут був саме розпал. Скрипки, флояри і тулумбас неслися навперегінки, піддаючи такого гарту, що з танцюристів піт котився. Леґіні, дівчата, старі баби, вуйки, – все змішалося в одне: пританцьовувало, виспівувало, йойкало. Гуцульський самогон зробив своє діло. Тепер тут було саме роздолля. Кілька молодиць сиділо під деревом за столом і, п'яно похитуючись, виспівували на всю горлянку:
Щоб наші пупці зішлися вкупці,
Щоб наше волосся докупи сплелося
Обормоти упхалися в натовп, – і враз якесь дівча цмокнуло в губи Івана, друге – Петра, третє – Миколу. Ледве відкараскались. А з другого боку якісь старі вуйни липнуть. Тільки сплюнули спересердя. Два старезні діди злегка підштовхнули близнюків до столу, налляли по склянці. Випили Обормоти і тільки тоді роздивилися, що по той бік сидять троє пристойно вбраних громадян. Один маленький, товстенький; другий – огрядний, пикатий; третій – немов з інтелігентів, у пенсне: за скельцями не знайдеш очей.
– Будьмо знайомі, – ручкаються, – Пузанок... Посмітюха... Задунайський.
– Обормоти.
– Дуже приємно. Ви не тутешні?
– Ні, з Калуша, – і то там недавно. Рік як з Арґентини.
– З Арґентини!
Пузанок, Посмітюха і Задунайський навіть підскакують, ніби хто шилом уколов.
– І... і як там воно?
– Як для кого.
– А то звісно, звісно... воно всюди так: як для кого.
– А ви? тутешні?
– Ні, не тутешні. Приїхали сюди в деякій комерційній справі.
– Комерційній? Якій? Ще раз будьмо знайомі. Ну і як воно тут, яка кон'юнктура?
– Хто його зна. У нас свій інтерес, своя кон'юнктура.
– Секрет?
– Надсекрет. Як казали римляни: фіат секретус, переат мундус*.
– Ціцерон! – схоплюється Пузанок і плескає у долоні.
Дужа рука Посмітюхи садовить його на місце.
– Та що це ви, пане Пузанок, усюди пхаєте того Ціцерона? По-вашому що – Ціцерон гендлями займався?
– А займався б, займався б, коби дожив до нашого часу. Кажіть далі, пане Задунайський. Пан завжди так файно говорить.
– Сіленс – як казали в Римі*, – багатозначно підносить пальця догори Задунайський.
Обормотів розбирає цікавість. Підняли носи, принюхуються: таки пахне чимось.
– Може, той секрет карбованця просить?
Поклали на стіл паку грошей, пошелестіли. У Пузанка і Посмітюхи зразу очі в слуп. Задунайський пенсне знімає, щоб не впало. Покрутив, ніби скельця протирає.
– Ну? – скоса Посмітюха на Задунайського.
– Як ви, панове.
– Ми, що ми – ми, щоб найліпше.
– Без грошей не впораємося, тут і гадати нічого.
– Так то воно так... Усе ж нас троє.
– Ну, буде шестеро – яка біда? Зате успіх забезпечений, панове.
– Ну як? – туди-сюди очицями Обормоти. – Дебати можна вважати закінченими?
– Важка справа, – чухає потилицю Посмітюха і вихиляє повну склянку зеленого самогону.
Задунайський настромлює пенсне.
– Тоді хай так, – підносить він пальця догори, – переат секретус, фіат афера.
– Ціцерон! – галасує Пузанок.
– Панове, – каже Задунайський, – хоч секретус і переат, але цей домус не для розмови. Ходімо на шпацір*.
Пішли, збочили зі шляху і подряпалися стежкою на гору. Сіли біля кущика.
– Ні, – озирається Задунайський, – тут, знаєте, не зовсім, хтось може вуха нашорошити. Ліземо вище.
Полізли вище. Сіли біля кущика.
– Так от, панове. Оскільки паньство з грішми і, так би мовити, пристає до компанії – а не пристати паньство не може, така вже субстанція, – з другого боку, паньство все ж закордонне, не те що наші репані львівські панки, отже, виходячі з першого й другого...
Тут Задунайський закрутив такі періоди, що, заплутавшись, ніяк не міг з тих періодів видряпатися, якби не допоміг Посмітюха.
– Та що це ви, пане Задунайський, крутите, мов циган сонцем? Ви по-простому, по-мужицьки.
– Сімпліцітас не завжди доречна*, та хай буде по-вашому. Отже, почнемо зі старовини. Чи чуло паньство коли за Довбуша?
– Якого? – стрепенулися Обормоти. – Того, що тоді, чи того, що зараз?
– Я маю на увазі Олексу Довбуша*.
– Хоч ми й народилися на турецькому пароплаві в Тихому океані від мами-мавританки і татка-гуцула, та все ж чули про Олексу Довбуша.
– Файно. Тож слухайте далі. Багато років тому розбійник Довбуш, про якого ходить стільки легенд серед русинів, сховав у горах скарби. Що то були за скарби, – можна собі уявити, бо ж нишпорили Довбушеві опришкі по всій Верховині, від Берегомета до Мукачева*. І, мабуть, не бридалися нічим, бо і в пісні співається:
Тютюну дістанем з угорськой границі,
Дігнати нас важко конем.
А краму дістанем в жидівській крамниці,
А жида на дверні приб'єм*...
Отже, спорожнювали опришки кишені таки ретельно, спорожнювали не рік і не два. Не треба багато уяви, панове, щоб зрозуміти, яка то купа виросла з тих кишень. До речі, кишені то були не злидарські, а таки справжні кишені. Кажуть, перед смертю повів таємницю скарбів опришкові одному, відтоді й переходить таємниця та від рук до рук, від діда до онука. Слухайте ж далі.
– Слухайте, слухайте! – вигукнув Пузанок.
– Я мало що вірив у ті байки про скарби, а тому й не цікавився. Та ось одного разу – було це за останньої війни – потрапляє мені до рук одна річ.
– Нам потрапляє, – Посмітюха збоку.
– Потрапляє нам до рук одна річ: звичайнісінька ладанка.
– А в ладанці тій, – не витримує Пузанок, – папірець, і там усе.
– Пане Пузанок, – ви чи я? – блискає гостро скельцями Задунайський.
– Ви, ви, пане Задунайський. Кажіть-бо далі. Пан так файно говорить.
– Чи треба казати, панове, наскільки я був ошелешений, коли до моїх рук трапила Довбушева таємниця?
– Ми, ми були ошелешені, – поправляє Посмітюха.
– Здається, дійсно доля нам усміхнулася, та тільки посміхнулася, ба – навіть покепкувала, як побачите ви зараз.