— спитав Микола Шумський, швець.
— Чекайте. Я молюся, ба нічого. Тоді я, знаєте, здіймаю образ з стіни й під сподом — матінко божа — находжу п’ятдесят корон! Ну, тепер скажіть мені самі: хто ті гроші дав?
— Куме,— обізвався Семен Мадрига, той, що має найкращі коні у селі,— та пані тикнула за образ, і вже.
— Ба, але що за пані?.. — допитувався Панько.
— Панна граф'янка.
На те Панько:
— Знаєте, я теж так думаю. Ну, ба: але чого ж пан Іван сказав, що ані він, ані панна граф'янка не були в моїй хаті?
— Вони були, були, я сам видів, як вони з вашої хати виходили,— сказав Михалко Шарко, котрий на старість своїм дітям гуси пас.
— Чого ж таке добро затаювати? — запитав Панько.
На те Семен Мадрига:
— Як-то казали наш єгомость? Права рука дай, а ліва не знай.
Цю думку доповнив Павло Шморгун, що торгував коровами, ось як:
— За це буде більший процент у небі.
Там, де черешня нахилила через стіл свою найдовшу бічну гілляку, люди подивляли вроду мавки.
Гандзя молодичка, жінка Василя Казанівського, того, що торік до Пруса на роботу їздив, раз у раз дивилася на мавку й не могла на неї надивитися.
— Я сиділа б так не знать як довго,— говорила,— і вдивлялася би у цю ясну панночку.
— Та бо ж є й на кого подивитися,— притакувала Настя, та, що з нею мешкала лиш через перелаз.
— Але ж бо й Іван собі нівроку вдався,— обізвалась молодичка Гандзя.
— Вони обоє так допарувалися до себе, як дуб і береза,— так захоплювалася Яцинова Маруся.
Настин чоловік Семен зітхнув:
— Ех, якби така панночка граф'янка тільки раз мене поцілувала, їй-богу, я б теж матуру здав...
— Цікава я,— заговорила Гандзя молодичка,— чи такі делікатні пани, як панночка граф'янка, любляться, кохаються й так само цілуються, як ми, люди?..
У тому місці, де стіл ішов попри комору у садку, гурток гостей оповідав собі про Івана Куценка. Юрко Шумський розказував:
— Я був капралом при полку у Львові, як Іван нарокував до служби. Робимо ми маневри далеко поза Львовом. А Іван,— щоб не забути,— служив у тім самім цугу, що я. Знаєте, мені так було прикро, що я, простий чоловік, мушу над ним старшувати, бо він, хоч, рахувати, вчений, але був простим фантеристом. Ну, робимо ми маневри і, як це, знаєте, при війську буває: рів не рів, баюра не баюра, шкода не шкода — просто марш! Аж тут перед нами пшениця, та така вам буйна, що аж розкіш дивитися. Але що! Як бефель, то бефель! І ціла моя компанія просто валить через пшеницю. А Іван вибігає вам наперед компанію і кричить "гальт"! І вже ціла компанія стоїть у пшениці. Я підбігаю до нього й: "Іване,— кажу,— бійтеся бога, адже це військо! Що ви робите?" Підбігає до нього фельдфебель і як не крикне:
"Хто тобі казав загальтувати компанію?"
А він, пам'ятаю так, як нині, каже:
"Гріх топтати людську працю".
Фельдфебель видвинув руку та й тарах його в лице!.. А Іван — сьогодні ще мороз по мені йде — як не трісне фельдфебеля межи очі! Фельдфебель упав на землю, й аж його юха залляла. Прискочив на коні капітан. Що, куди, як? І зараз дав йому кару "анбіден". Потім застромили Івана до криміналу в гарнізоні на три місяці. Але по двох місяцях йому сказали:
"При війську не треба таких сицілістів, як ти. Забирай свої манатки і з війська — марш!"
* * *
Іванова мати розказувала про те, як її Іван любив учитися і книжки читати.
— Бувало, як приїде на вакації, то тільки порозмовляє трошки з нами і трошки розглянеться по божому світі — ого! Вже бере книжку в руки й наставляється кудись.
— Куди ти йдеш, Івасю? — я його питаю.
— Іду, буду читати,— каже він.
— А не забудь на обід прийти.
— Прийду, мамо.
На обід я йому зварила курочку й вареників з сиром та й вичікую його. Вже сонце геть перехилилося з полудня, а його нема й нема. Що ж тут робити? Все повистигало, хоч бери та й другий раз вари. Виходжу я на двір, шукаю його в садку, в городі: ніде нема, Кличу його раз, другий, третій: "Івасю, де ти?"
Аж чую його голос і думайте, що він обзивається де зі стодоли, чи комори, або з конопель?.. Відкись так, якби з неба кличе: "Я тут, мамо".
Я дивлюся на небо: падоньку ж ти мій! А він, знаєте, на крислатому ясені, що бачите перед собою, звив собі ніби гніздо, ніби клітку, як на щигла, і там сидить між гіллям і собі книжки читає!
Я до нього: "Івасику, бійся бога! Таж упадеш, і нещастя буде". Але він сміється та й до мене:
"Не бійтеся, мамо,— каже,— моє гніздо кріпко тримається".
А знов часом, як туча йде, а збіжжя в копах іще на полі стоїть, то ми його не тягнем до роботи. Але він сам так вам снопи кладе на фіру, так хутенько порається та звивається, що вам виручив і десятьох робітників.
— Кумо, ваш Іван то чудо-диво, не дитина,— так його прихвалювала тітка Хима, та, що жила у Глухім Куті, з котрого перший раз по дев'яти літах прийшла сюди на празник.
— А скільки мій Іван тих різних книжок має, коби ви бачили, кумо! Це якісь книжки з цілого світу: великі, малі, грубі, тонкі, з образками, без образків, білі, чорні, сині, жовті,— кажу вам: де яку книжку на світі змайстрували,— кожна в нього є.
Тітка Хима дивувалась чимраз більше та питала:
— Кумо, скажіть мені: і всі ті книжки мусив Іван уміти при тій своїй матурі?
— Аякже, кумо. Все те питали його геть напам'ять,
— Геть напам'ять, кажете?
— Геть напам'ять, кажу вам, аякже!..
А щоб ви знали, кумо, яку купу тих своїх книжок мій Іван має, то я вам таке скажу: кумо, якби у вас було стільки дров, скільки у мого Івана книжок, то ви мали б цілу зиму чим палити.
Тепер тітка Хима з подиву та остовпіння не була вже в силі опанувати своїх почувань. Вона підійшла до того місця, де сидів Іван, станула напроти нього, заломила руки й, дивлячись на нього, мовби на яке велике чудо світу, голосно закликала:
— Тож-то ти, Івасунцю, десь тепер умієш читати й писати!
VI
Там, де тінь од великанського ясеня поклалась на стіл, ішла мова про Пенкальського. Мабуть, у зв'язку з тим, що той пан одного разу зацькував собаками робітників, які допоминалися від нього залеглої заплати, Прокіп Шкраба розказав ось яку притичину:
— Мав я, знаєте, невеличкого пса й охрестив його на ім'я Босий. Був це не такий звичайний пес, як людський, лиш якийсь інакший. Так міркувати по його фігурі, то мусив він походити з якоїсь панської породи псів. Такий був, знаєте, форемний, добре вихований і делікатний. Я того песика так полюбив, як рідного синка. Беру його з собою скрізь у поле, в ліс, у луг, і всюди він мені приємно гавкає і хвостиком по-панському вимахує, ну, словом, то не песик — тільки чиста радість, так мені він душу звеселяє. Але, як мені раз уночі злодії вкрали колесо від воза, я взяв і прив'язав його. Та це не помогло, бо хтось мені почав щоночі кури красти. Уночі пес гавкає, а кури тягом пропадають. Протягом двох тижнів щезло вже мені аж десять тих курей. Жінка ґвалт, аж руки ломить, бо то, знаєте, так на жіночий господарський розум, то це величезна страта. Аж я переходжу попри буду і що бачу? Перед будою лежать два курячі маленькі пір'ячка. Заглядаю я до буди і — паларуш би тебе нарушив! — знаєте?.. а мій Босий, як який вельможний пан барон, розлігся й розвернувся на перині з курячого пір'я!
— Як же це?.. То ваш пес вам кури крав?..
— Ну, а хто крав? — сказав Прокіп.
— Як же ж він ловив ті кури, коли був прив'язаний? — спитав Микола Пукас.
— Зараз я скажу вам, як він показав свій незвичайний псячий розум. Пес, як знаєте, вилизує дочиста миску. Я, наприклад, чув, що є такі жінки на світі, котрі замість миски вимити, дають їх псам вилизувати й через те не треба тим жінкам помийниці. Отже, мій пес був такий хитрун, що миски не вилизував тоді, як лапав кури. Робив він це для того, щоб курку заманити перед буду, щоб курка мала коло буди, знаєте, що дзьобати.
На те зауважив Юрко Шумський:
— Звірина має часом більший розум від людини.
Прокіп Шкраба запитав:
— А тепер скажіть мені, чому мій пес так любив кури їсти?
— Бо був голодний.
— Але ж де голодний? Я ж його годував, як бог приказав. Я, знаєте, чув таку історію: грішна душа не йде по смерті відразу до чистилища, тільки входить найперше в якусь дуже паскудну звірину, наприклад, у блощицю. Там та душа має своє чистилище й відбуває покуту. І як позбудеться трохи тих своїх гріхів, то входить у трохи делікатнішу тварину, наприклад, у блоху. З блохи входить у вовка, потім у кота, у пса, в вівцю, коли це бабська душа, а в барана, коли хлопська. А з вівці чи барана та душа вже просто йде до неба.
— Напроти чого ж ви так балакаєте, куме,— запитав Луць Семенюк.
— Напроти того, що в моїй собаці, коли він кури їв, не сиділа його власна собача душа, тільки чиясь інша: може, якого економа або піддячого...
На другому кінці стола розмовляли про що інше:
— Тепер людям трошки легше дихається, а знаєте чому? — говорив Прокіп Шкраба,— зарібки у Пруса і в Америці рятують народ.
— Але що буде, як той Прус і Америка, не дай боже, урвуться?
— Що прийде? Нужда, війна, революція, кінець світу,— віщував Андрух Дідух.
Юрко Шумський оглянувся, чи хто його не підслухує та обізвався до сусідів таємничим шепотом:
— А я вже бачу наперед революцію в нашім селі...
— Не може бути! Що ви кажете?..
— Дивіться,— говорив Шумський,— на нашу граф'янку й на Івана, як вони любо сидять біля себе. І дай боже їм найбільше щастя на землі. Але згадаєте моє слово: через ту пару буде революція в селі...
— Ей, куме, ви маячите. Для чого так говорите?
— Я вам кажу: революція розпочнеться вже від завтра. Що ви гадаєте? Адже за таку вродливу панну, як наша граф'янка, напевне, різні графи, барони, князі, а може, й навіть королевичі б'ються. І ви думаєте, що вони спокійні будуть, як довідаються, може, навіть нині, так, напевно нині, що та прекрасна панна граф'янка відбуває нині заручини з хлопським сином? Я певний, що тут близько коло нас один або кілька шпіонів підслухують усе, що тут говориться. А той страйк у пана Гаєвича? Що ви думаєте?.. Це ж початок революції. Го-го! Хто знає пана Гаєвича, а я його добре знаю, пане добродію, той собі всю ту заверенцію з його страйком так розміркує: пан Гаєвич дасть себе живцем порізати та посікти, ніж мав би на макове зерно поступитися й дати робітникам більшу платню.
— Ваша правда, шваґре,— сказав Прокіп Шкраба та додав від себе:
— Але не забувайте такого пункту: у пана Гаєвича така натура, що перше всього він буде старатися порізати й посікти других.
— Ей, куме, наприклад? — затривожився Хведько Мельник, той, що мав вітряк на греблі під селом.
— Він усю свою жовч оберне на панну граф'янку й на Івана Куценка.
— Ніби за що, наприклад? — питав Мельник.
— Ей, куме, вам так мало розпартиції у голові! Хто ж підніс робітникам платню?
— Панна граф'янка, знаю.
— А хто їй поміч дав у тім інтересі?
— Пан Іван Куценко.
— Отож бачите.