А люди зараз починають про гідність, про свободу базікати. Ніби за гідність хтось гроші дасть!
Чоловічок скрушно зітхнув.
– От тільки одне погано: з роботом не порозмовляєш. Робот слухає тебе, аналізує те, що ти кажеш, а сам як стовп – і не блідне, і не червоніє, в його очах не побачиш ні страху, ні задоволення. Нудно день при дні бачити все ті самі застиглі маски роботів, слухати надоїдливий шум від їхніх моторів і моторчиків.
Незнайко відзначив про себе, що в нього за спиною, справді, чується легке гудіння, наче працює холодильник.
– Інша річ – ось ти: спочатку був як стіна блідий, тепер розпашілий. І переляк в очах. Через те й підходиш мені.
Чоловічок помовчав хвилину, а тоді повів далі:
– Крім того, тебе не цікавлять золото, діаманти, коштовності, які я так люблю. Отже, не зазіхатимеш на них. А основне: вчишся абияк – значить, не мудруватимеш і не будеш думати, що розумніший за мене. Це все добре. Але мова… твоя мужицька мова не годиться для моїх розмов. Ти будеш говорити благородною мовою свого пана…
Кров ударила Незнайкові в скроні, лоб його вкрився крапельками поту. "Який ти мені пан? Чого це я маю відмовлятися від своєї мови? А не діждеш, бородатий цапе!"
Незнайкові думки обірвав скрипучий голос чоловічка:
– Чого мовчиш? Коли людина мовчить, то замишляє крамолу.
– А ви… – Незнайко запнувся, раптом похопившись, що не все, що думаєш, варто говорити вголос, і зненацька звернув на інше: – А ви… звідки?
– З Землі.
– А звідки саме?
– Просто з Землі.
– То як, – щиро здивувався Незнайко, – ви не маєте свого дому?
– У мене в усіх частинах світу – у Європі, Америці, Азії, Африці й Австралії – є свої контори.
– І в нас у колгоспі є контора, але контора – це ж не своя хата.
– За гроші я скрізь маю свій дім.
– А хто ви?
– У мене в швейцарському банку десять мільярдів доларів золотом.
– Ким ви працюєте?
– Нащо мені працювати? Я син всесвітньовідомого інженера Гаріна, того, що винайшов гіперболоїд і мало не став володарем світу. Він загинув на безлюдному острові після корабельної катастрофи, але моя мати врятувала й розшукала затоплене золото. За своє золото я все можу купити.
Незнайко пригадав, що, справді, бачив по телевізору багатосерійний фільм "Гіперболоїд інженера Гаріна". Цей Гарін змайстрував машину, яка все могла пропалювати, але ж не він її винайшов, а інший чоловік, якого Гарін украв проект.
– Я теж інженер – інженер Джек Гарріс – і скоро, не далі як за тиждень, стану єдиновладним володарем шостої частини земної кулі.
– Ви, мабуть, спадкоємний принц і вам має дістатися в спадщину королівство? – запитав Незнайко, а мовчки подумав: "Який він принц. Та це ж усього‑на‑всього прищ, який багато уявляє про себе".
– Я більше ніж принц, я супермен, надлюдина, – відповів той бундючно. – Я сам беру, що хочу взяти.
"А не подавишся?" – подумав Незнайко і вголос запитав:
– То чому б вам уже всю земну кулю не взяти собі?
– О, ти починаєш мені подобатися, – чоловічок аж йорзнув на своєму троні, його очі жадібно заблищали. – Справді, непогано було б стати Єдиним Володарем Всесвіту. Але нас четверо компаньйонів: троє мені допомагають із Землі. Тому півкулю, на жаль, мусимо ділити на чотирьох.
– А як же ви станете, ну, тим… як його… володарем? Вас оберуть на нього, чи що?
– Александра Македонського ніхто не обирав на володаря, він сам, силої зброї підкорив собі півсвіту.
Очі в чоловічка гарячково горіли, пальці з нанизаними на них перснями тарабанили по бильцях крісла.
– Для цього найкраще підходить моя зброя: навів на Землю випромінювачі, натиснув кнопку – і на півкулі як не було людей. Мої смертельні промені діють тихо, без шуму, пронизують десятиметрові перекриття. Врятуються хіба що ті, хто сидітиме в той час глибоко під землею…
Останні слова чоловічок говорив уже не до Незнайка, а сам до себе. І тут же це записав у пам'ять електронно‑обчислювальної машини.
Незнайко відчув, як від чоловічкових слів волосся в нього на голові стає дибом, а поза спиною ніби хто снігу сипонув. На якусь мить йому навіть здалося, що в цього недолюдка під смугастим ковпаком сховані роги, а'з рота йому ось‑ось шугоне полум'я, очі вибалушаться і він замекає по‑цапиному. Незнайко ледве переборов приступ страху й спромігся лише вимовити:
– А що ж варта Земля без людей?
– Зате все золото, усі коштовності – і неперевершений алмаз "Сансі", і скіфська пектораль, – усі палаци, музеї, вілли на шостій частині земної кулі будуть мої, тільки мої, – задоволено проскрипів чоловічок. – Ти поки що залишишся жити, будеш моїм слугою.
У Незнайковій уяві постало їхнє село: тихо, на вулиці нікогіґ сінько, порожні подвір'я, пустками стоять хати, побіг до Федька – тільки вітер відчиненими дверима хилитає, Федька нема й не буде. І щось таке стиснуло Незнайка за горло, що йому аж кричати захотілося. І він таки не стримався.
– Ви… ви погана людина, – промовив крізь сльози Незнайко, – ви гірший від скаженого собаки!
– Он ти який! – очі в чоловічка звузилися, стали крижаними. – А я думав тебе залишити… У такому разі, може, скажеш мені, як ти сюди потрапив і що тут робиш? Адже не щодня люди прогулюються на Місяць.
– На Місяць я потрапив випадково. – Незнайко вже трохи заспокоївся і тепер пильнував, щоб не сказати чого зайвого.
– Де стоїть ваш корабель?
– Не знаю.
– Сліди скоро доведуть до нього моїх роботів. Тільки, на жаль, зараз вони дуже зайняті. Скільки вас?
Незнайко мовчав.
– А хто ще з тобою йшов?
– Ніхто.
– Мені мій робот доповів, – у голосі чоловічка бриніла лють, – що вас було двоє.
– То був ще собака.
– Собака? На Місяці? А де він? – у запитаннях чоловіка вчувалося нетерпіння.
– Не знаю.
– Так‑от що. Мені потрібен собака більше, ніж ти. Я хотів тебе попряжити на сонці, щоб ти розм'як трохи. Але ні. Робот замкне тебе на складі, і ти сидітимеш там, доки не прибіжить твій собака. Тоді я звелю вкинути тебе в якусь прірву або… випробую на тобі свої промені. Собаку ж заберу собі. Як я скучив за собаками!.. А мій робот‑сторож і без тебе знайде ваш корабель, і ми всіх вас, як мишей, переловимо.
"Отже, Капітан і Граматик, поки що не в його руках. Він про них нічого не знає, – з полегшенням подумав Незнайко. – Якщо вони живі, то будуть шукати мене. Тільки б самі не попалися в лапи до цих людоловів. І щоб Друг не попався".
Чоловічок тим часом щось написав на аркуші паперу й показав роботові. Той мовчки обійшов Незнайка спереду, опустив забороло йому на шоломі й штовнув до виходу.
Ляда в підлозі відсунулася, і вони – Незнайко попереду, робот з кінцем шнурка в руці за ним – зійшли сходами вниз, перейшли в шлюзову камеру й ліфтом з'їхали на поверхню Місяця. Перед Незнайком знову на тлі чорного неба постала похмуро‑чорна крута гора.
"Ох, і ускочив, як жаба в жар, – мало не заплакав Незнайко. – Оце так Море Ясності. Доведеться, мабуть, скласти голову серед того каміння. І ніхто не знатиме, де я пропав. Ой, а який цей чоловічок жахливий, що він надумав! Людоїд якийсь!"
Циліндроголовий людолов потяг Незнайка просто туди, де метушилися кілька таких самих, як і він, циліндричноголових роботів. Вони щось носили, переносили, складали, не звертаючи анінайменшої уваги на Незнайка та його конвоїра.
Один з роботів недалеко перед ними, прямо на їхньому шляху, встромив у місячний грунт якусь табличку, ніби оголошення. По буквах Незнайко здогадався, що той напис зроблено англійською мовою, але що він означає, того, звісна річ, не міг збагнути.
І тут сталося щось незрозуміле. Робот, який увесь час шарпав Незнайка, щоб він ішов скоріше, раптом зупинився як укопаний, схопив його впоперек і…
Айва, помаранча, овоч, поле, бригадир, коваль, ветеринар, лікар, плече, нуль, алюміній, вугляр, пекар, хлібороб, ітрій, дідусь, Макар, Олексій, ліс, груша, слива, окунь, легеня, неон, осмій, школяр, муляр, емаль, нікель, молібден, ніобій, тінь, яблуня, верба, кварц, марганець.
Ключ. Від поданих іменників (алюміній, ітрій, неон, осмій, нікель, молібден, ніобій, марганець – це назви хімічних елементів) утвори прикметники жіночого роду за допомогою суфіксів ‑ова, – ева (‑єва) . Випиши підряд тільки прикметники з суфіксом ‑ева (‑єва) . З перших букв цих слів дізнаєшся, що сталося з Незнайком.
XXII. Порятунок
Довкола, скільки око сягає, простяглася одноманітна пустеля, вкрита сіро‑коричневим пилом. Ніде ані найдрібнішої билинки, аніпайменшого натяку на життя. Тільки то тут, то там, ще більше підкреслюючи одноманітність місячного пейзажу, валяються невеликі шершаві камені; де‑не‑де стирчать чималі уламки скель та ще між вирвами, наче кротовини серед сплюндрованого якимись нещадними вибухами поля, здіймаються горбики пилу.
Раптом один такий горбик заворушився. Спочатку з нього виткнулися дві блискучі кульки й завмерли. У них відбилася порожня пустеля й шматок чорного неба з яскравим овалом Землі. Минуло небагато часу, і позаду кульок, ніби величезний паросток, вистромився вкритий лускою стрижень, гойднувся вліво‑вправо й застиг. Далі з обох боків поза кульками висунулися ще два листки, вкриті лискучою шерстю. І нарешті горбик розсунувся, і з нього, обтрушуючись, підвелася шестинога істота.
Це був, безперечно, Друг. Він повернув голову в один бік, у другий, а потім підійшов до того місця, де востаннє бачив Незнайка, обмотаного арканом і поваленого додолу, обнюхав місячний грунт, пробіг кілька метрів слідами циліндроголового людолова (його сліди сильно пахли мастилом, цього запаху не міг забити навіть їдучий місячний пил) і зупинився.
Якийсь час Друг розмірковував: треба було рятувати Незнайка і не можна було покидати напризволяще Капітана з Граматиком. Він розумів, що насамперед потрібно визволяти з біди багато людей, а потім одного.