Вони призначені для регулювання режиму його роботи та зміни напрямку руху.
Підштовхнув ліктем Жорку, мовляв, ти ж не дрімай, якщо зіб'юся, підкажи. Але виявилося, що цієї хвилини ніякого підказування не потрібно було, бо Юрко шпарив слово в слово, як було написано в підручнику. І все більше переконуючись, що говорить точно, ще з відчутнішою твердістю продовжував:
— До засобів керування належать педалі, рукоятки та важелі, за допомогою яких тракторист запускає та зупиняє двигун, регулює хід машини.
— Ну, ти, брат,— усміхнувся дядько Лесь, ворушачи вусами,— так крешеш, наче півроку ходив на курси трактористів.
— Ми щодня читали із Жоркою,— похвалився Сагайдак.— Та й Роман із Онисимом допомагали, розказували.
— То ж то я й бачу, що в тебе все назубок.
Хоч як приємно чути хлопцеві похвалу дядька Леся, але все ж іще приємніше було б, якби той дозволив сісти за всі оті засоби керування — педалі, рукоятки та важелі, на які Юрко цієї хвилини дивився приблизно так, як кіт на сало. Але тракторист усе працював і працював, мовби не маючи сил відірватися від улюбленої роботи, в якій відчував доконечну потребу й насолоду. І вів далі розмову. Ну, ось, приміром, коробка передач. Навіщо вона? Це штука важелезна. Не краще б її викинути к лихій силі та й край?
Юрко із Жоркою розсміялися.
— А як же ж без неї? — став гарячкувати Сагайдак.— їздити то вперед, то назад або швидше чи повільніше?
— Е, я бачу, вас на слизьке не заманиш! — підморгнув дядько Лесь.— Звичайно ж, так. За допомогою коробки передач змінюємо і напрямок руху і швидкість, а це дає змогу раціонально використовувати потужність двигуна за різних умов роботи.
Але дядько Лесь усе ж розгадав Юркові бажання. Коли й сам трохи збив оскому на улюбленій роботі та нагорнув уже чимало землі, не поїхав нагору задки, а затримав машину, відкинувся на спинку, поклав руки на коліна. Зиркнув на Юрка, спитав:
— То, може?..— і кивнув головою на ті самі важелі, педалі, рукоятки, котрі викликали в школяра стільки бентежних почуттів.
— Я б хотів... звичайно...— ворухнув плечима з якоюсь непевно-благальною усмішкою Сагайдак.
— То сідай,— сказав рішуче дядько Лесь.
"Чи це сон, чи справді?" — подумав хлопець. Як тільки він зуміє скорити цього залізного силача? Хай уже не так вправно, як це виходить у дядька Леся, а хоч би як Роман?
А тракторист уже посунувся ліворуч до Юрка, звільняючи йому місце.
Коли Сагайдак, ледве тямлячи себе від радості, зайняв місце тракториста, дядько Лесь запитав:
— Так із чого починаємо?
Юрко розповів, як написано в підручнику та як не раз йому повторював Роман і Онисим.
— Отак і роби... Тільки сміливіше, не тушуйся,— підбадьорив механізатор.
Сагайдакові стало жарко. Він розстебнув верхній гудзик на тенісці. Але в грудях зібралося надто багато повітря, і хлопець мимоволі видихнув його. А трактор рокотав, здригався, мовби йому не подобалося даремно стояти на місці, хотілося якнайшвидше взятися до діла. "Ну, ну, хутчій, давай, давай",— здавалося Юркові, промовляла машина.
— Раму ми трохи піднімемо, щоб одвал не гріб надто багато землі, і вперед...— сказав дядько Лесь, виконавши ту першу операцію сам.:
Хвилювався не лише Юрко, а й Вчорашній. Він якось зіщулився весь, мовчки позирав на товариша з кутка кабіни. "Ну ж і відчайдушний,— думав у цей час про друга.— Я на таке б не відважився зразу... І дядько Лесь надто ризиковано повірив йому. О, Юрко вміє вговорити будького..."
"Ну, що буде, те й буде,— подумав у цей час Сагайдак,— не святі горшки ліплять",— і посунув ногу до педалі зчеплення. Аж нараз за щось
зачепився. То дядько Лесь тримав там напоготові носка свого черевика.
— Давай, давай...— обізвався уже вимогливо, навіть строго вусань.
Сагайдак натиснув на педаль, включив передачу, поволеньки відпустив ногу — усе, як учили Роман із Онисимом. Трактор злегка колихнувся, наче чимось невдоволений, рушив, смикнувся знову і, мовби зітхнувши, став.
"Що таке? — стривожено подумав Юрко.— Це я, певно, дуже хвилювався, аж вуха позакладало, нічого не чую. Треба спокійніше, зовсім спокійно..."
Він знову натиснув педаль, включив передачу і вже якнайповільніше почав піднімати ногу. "Коли плавно відпускати педаль, тоді й машина плавно рушатиме..."— згадав Романові повчання.
Але що це? Трактор стояв на місці.
— Xa-xa-xa!..— зареготав Жорка.— Таж мотор у тебе заглух...
Тільки тепер Юрко отямився. Тьху ти! А йому здалося, що то в нього від хвилювання вуха позакладало, і тому так тихо стало навколо...
Юрко почервонів від сорому. Оце так... Добре, що нема нікого із сторонніх і ніхто, крім дядька Леся та Жорки, не бачить його ганьби...
— Нічого, нічого,— заспокоїв Сагайдака дядько Лесь,— то й краще, що він заглух... Можна буде спокійніше потренуватися. Отож вважай, що мотор працює, і поїхали...
Так вони їхали і вперед, і назад, і розверталися вліво, вправо. Юркові справді вже почало здаватися, що вони не стоять на місці, а маневрують, як раптом у розчинені дверці кабіни влетів дівчачий голос:
— Газуй, Юро!..
Повернув голову — аж то Росина з кухлем та квартою в руці. Поряд неї Сороканіжка. Обидві усміхаються. "Ну, от і глядачі,— нахмурився Сагайдак.— Прилетіли вже. Але добре, що хоч тепер, а не тоді, як..."
— Невже знову сочку принесли, дівчатка? — весело озивається до них дядько Лесь.
— Звичайно...— кивають ті головами.
Дивиться Юрко, а крутосхильний тракторець, що працював перед ними, теж зупинився. З кабіни повискакували Роман та Онисим, біжать до них.
— Ми бачили, Юро,— каже Сороканіжка з якоюсь гордістю в голосі,— як ти горнув згори землю... Та тільки не хотіли заважати. Бо це ж іспит. Стояли і ждали, коли зупинитесь...
— Правильно,— хитає головою дядько Лесь,— заважати в такому ділі не слід... А от тепер, як Юрко одержав першу п'ятірку, будь ласка...
— Молодець, Юро,— каже Росина, наливаючи в кварту березового соку.
Вчорашній мовчки усміхається. А Роман підбіг до дівчини, простяг руку до кухля.
— І ви молодцята,— хвалить дівчат,— нам поп'ється зі смаком.
Але Росина не поспішала частувати Романа, подає сік Юркові. Сагайдак чомусь соромиться брати, думаючи, що то й не йому адресується, а дядькові Лесю. Та дівчина наполягає:
— Бери, бери,Юро... Я знаю, як на іспитах буває жарко і як хочеться попити... Це ж діло трудне...
ПОРА БЛАЖЕНСТВА
Чудовий час у селі — літо! Не треба ходити до школи, можна не готувати уроків, вільна тобі вольниця!
А втім... То тільки раніше так було у сільських школярів. Кінчилися заняття — і ніхто не цікавиться, де ти, що робиш, чим займаєшся. Розпоряджайся сам собою, як хочеш, на свій смак і розсуд. Частіше юрмились по кутках. Аби якось розважитися, збиралися ватагами, ходили злодійкувато по садках, обтрушували ранні яблука. Згодом зазирали на колгоспний баштан, інколи вешталися по яругах, драли пташині гнізда...
Тепер не так. Шкільне лісництво і влітку простягувало до кожного школяра мовби невидиму руку, кликало до себе, диктувало свою волю, не дозволяло розслаблюватися, ледачіти. І нічиїх наказів не було. Ніхто нічого не вимагав. Хочеш — іди, не цікаво — сиди вдома.
Але хто ж утримається від спокуси побути в товаристві однокласників-городян, які понапинали круг озера різноколірні намети, понавозили радіоприймачів, фотоапаратів та всяких інших цікавих штуковин. А Лебеденко допоміг обладнати спортивний майданчик з турніками, жердинами, тенісним кортом, волейбольним майданчиком.
Отож спробуй усидіти вдома, коли те шкільне лісництво тягне, мовби магніт, і цікавими речами, й новими знайомствами, і змаганнями та розмовами з дискусіями, суперечками...
І, звичайно ж, ішли. Поспішали, боячись запізнитися. Бо там — строгий розпорядок — і на працю, й на відпочинок. Що не день — суворість та вимогливість все більші. Особливо з боку Миколи Петровича. Догляд за сіянцями, підготовка котлована під нове озеро, збирання лікарських рослин, поповнення гербаріїв та колекцій, купання, відпочинок — усе в нього розписано з точністю до хвилини., І відступати од того розкладу він не дозволяє нікому.
По лікарські рослини доводилося ходити все далі й далі. Проте Микола Петрович і сам не пропускав нагоди побувати в полі чи у дальніх ярах. їздив разом із школярами своєю машиною.
Усіх лісівників поділили на бригади або групи. Кожна займалася воднораз заготівлею якогось певного злаку. Одні лише звіробою, інші — горицвіту, ще інші — сокирок чи ще чогось. У бригаду входили хлопчики й дівчатка. Вони повинні були досконало знати лікарське , зело, яке сьогодні заготовляли. А оскільки бригадні завдання щоразу мінялися, то і всі лісівники мусили набути чимало ботанічних знань.
Ще одне вимагав Микола Петрович: сировину хлопцям нести додому в рюкзаках. Школярі дивувалися: чого б це раптом?
— У вас же машина порожня, туди б усе й поскладали.
Складали, але тільки після того, як були наповнені всі хлопчачі мішки.
Роман просто сердився: ну хоч би його, племянникову, ношу коли підвіз. Ні в якому разі!
Суворе правило завів учитель. Трудовий день у лісництві має починатися з фізкультурної зарядки. Неодмінно! Більше того, після всіх вправ — купання в озері. Правда, Тетяна Степанівна спершу, було, заперечувала:
— Шкода... Там же риба.
— Нічого, нічого,— заспокоював її Микола Петрович,— і риба лишиться живою, і всі наші лісолюби поздоровішають.
Перший час сільські школярі уникали тренувань. Приходили в лісництво, коли вже їхні міські товариші кінчали сніданок. Покупатися вони не проти, але оте — раз... два... Хай без нас обійдеться, мовляв.
Тоді Микола Петрович сказав:
— От що, друзі, поясню, чому не дозволяю користуватися машиною, а змушую хлопців носити поклажу. А заодно про фіззарядку. Ви знаєте, що тут неподалік є знаменитий на всю Україну, а може, й на цілий Радянський Союз степовий дендропарк — Путинець. Чули?
— Атож! — загукали сільські школярі.
— Добре. А ось городяни, певно, ні... А тим часом це справжнє диво природи. Нам треба обов'язково побачити його. І ми це зробимо!
— Ура! — закричали лісівники.
— Але до Путинця тридцять п'ять кілометрів. Чи зможете ви всі пройти без підготовки таку відстань?
Мовчали.
— Отож,— ворухнув бровами вчитель.— З хлопцями окрема мова, бо вони, здається, збираються бути солдатами, а до служби в армії треба готуватися вже сьогодні.