Годой, спираючись на довгий меч, піднявся й собі сходинами на другий поверх. У найбільшій княжій світлиці сиділи всі значні люди князівства. Навіть челядникам і робам було виставлено в підклітях кадь меду й кілька дзбанів сити.
Приїхав і тесть князя київського вруцький князь Воїбор. Старий надзвичайно тішився, що його донька Русана дарує князеві тільки чад можеського шибу. Добре випивши, він перекрикував усю весільбу:
— А речи, княже: ліпа моя кров?
Богдан удоволено кивав головою й пив, і хоч настояні меди не брали його, та настрій мав добрий, веселий, бо таки можеське чадо двічі підряд народити — неабияка достойність, Києвому городові треба можів ратних, сміливих, і про се князь говорив того вечора не раз і не двічі.
Годой не був п'яний, бо пив мало, вів здалеку й ніколи не закінчував своєї думки, Богдан же швидко розгадував його хитрощі, й се теж додавало настрою.
— Греки не познають нашу звитягу.
— Вони дають Великому князеві дань.
— То не з шани, княже. Лиш убояться мечів наших.
— Слава й за те.
— Слава, та чи надовго? Вони гнусяться мм...
— Язичниками?
Годой, не знавши, як вимовити те слово, щоб не образити Богдана, тепер кивнув.
— Я ніколи не начеплю своєму синові хреста на шию, — розгадавши, куди верне Годой, усміхнувся київський князь.
Годой похилив голову й теж усміхнувся.
— Речи своїм грекам, що київський князь Богдан Гатило такоже гнушається їхніх кумирів.
— Бог єдин є, княже, — нагадав луганський гість, але в душі поцінував киянина: той таки не сказав: "Гнушаюся твоїх кумирів".
— Ти чув єси про... Юрів меч?
Годой пильно вдививсь у київського князя й не зразу відповів; у світлиці було гамірно, задушно й півтемно, горіла тільки свіча біля них та смоляна скіпка над протилежним краєм столу. Косар спробував упіймати вираз Богданових очей, але не зміг і відповів зовсім не те, про що його питано:
— Тепер найможнішим оружжям є...
Богдан докинув:
— Я відаю, про що маєш хіть казати: хрест?
— Хрест, — потвердив Годой. — Ти прийдеш до сього, княже. Нехай лише не буде пізно. А... меча Юрового... не згадуй. Він приносить котору.
— Меч Юра — то є оружжя супроти котори, — впевнено заперечив Богдан.
— Він видавався й твоєму прадідові не до руки.
— Прадідо мій звольнив Русь, і Сіверу, й Дерева з-під готів. І лужан звольнив.
Поки Годой міркував, Богдан заговорив про геть інше.
— Не мислив єси, пощо грецькі князі та боляри в такій моці суть?
— У якій моці?
— Скоти багато ймають.
— Не відаю.
— А я відаю. Бо вельми багато робів імуть.
— Не знаю. Ти був єси в греках...
— Був і многе єсмь видів. Багато ймають скоти. А ми смо дужчі за них.
— Дужчі?
— Дужчі смо, бо їхні роби й челядники втікають од них і біжать до нас. Роб скільки тягне? Десять гривен? Наші роби висиджують на десять гривен — і вільні. Я садю його на землю, й він оре її, бо він уже є смерд. А грецькі роби? Роби суть — робами будуть і до скону. А з роба — скільки єси вбив, стільки й в'їхав. Чи так є?
— Так... — невпевнено відповів Годой, ще не розуміючи Богдана до кінця.
— Дожиємо, що в греків не зостанеться робів — повтікають. А хто грекам ріллю орати-йме?
— Княже, — заперечив Годой. — Христос рече: всяка волость від бога. Прийми хрест на груди — й смерд, і роб, і челядник твердити-йме: князь від бога.
— Віруєш?
— Вірую, — твердо відповів Годой.
Богдан замислився, бо над таким варто було й справді подумати.
— Усякий чоловік є роб божий. Так рече ваш Христос?
— Так.
— А наші кумири речуть: був єси робом — робом і по смерті будеш. Був же єси вольним — і там будеш вольним. Зумів єси?
— Ні, — відказав гість, бо князь, певно, мовив про щось складніше, ніж оті слова, що ж за ними крилося, збагнути не міг. А Богдан повів далі:
— Був єси робом — робом і будеш. А як скинеш ярмо — ти вже не роб. Зумів єси? Годой повільно кивнув.
— Не зумів єси, княже. Чуй: русинові гидко робом бути. Чув казання: ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. Чув єси?
— Чув єсмь.
— Ото такий є русин. Зате він любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усіх. Ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. І поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всі ви роби — й на землі, й на небесі. Втече від князя свого роб — і радіє. Не втече — що ж, потерпить трохи: на небі всі рівні. Так і до чужинців. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, і Дажбог, і всі, в кого віруємо. То чиї кумири ліпші, га-а?!
Богдан тріумфував, бо Годой не міг відповісти на те ні слова, ні півслова. Луганський князь лише спитав:
— Умієш, княже, письма грецького?
— Вмію, — відповів той. — Один граматик показав у Константиновому городі. Пощо питаєш?
Годой тільки такнув.
— А ти вмієш?
— Ні.
Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув:
— Зроби диво! Зроби диво — і я ввірую!
Усі замовкли й утупилися в князя та його гостя.
— Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво.
Всі заволали п'яними голосами:
— Воліємо дива!
— Дива!
— Ввіруємо!
Годой сидів як неживий — поганці знущалися з його віри.
— Учини диво — й князь Гатило накине хреста на шию княжичеві Юрію! — перекричав усіх Богданів тесть Воїбор.
Годоєві на думку спадали життя всіляких святих великомучеників, розтерзаних і зганьблених поганцями, й він приготувався до найгіршого. Перед очима попливло й завихрилось у задушному мареві півтемної світлиці, блискали тільки золоті й срібні гривні на шиях язичників та їхні розжарені медом і хіттю вічі.
Велій болярин Борислав, який чув усю розмову, тут-таки вигадав:
— Поставимо тридесять лучників із заповитими очима, й вони стріляти-ймуть у тебе.
— Волієш? Чи страхаєшся? — пристав до його думки Богдан. — Якщо твій бог є — він заборонить тебе. Ти ж віруєш?
Годой чув усе те мов крізь товсту запону, вуста йому мимоволі ворушились чи то в молитві, чи в прокльонах до кровожерливих поганців, і він ледве чутно промимрив у відповідь на Богданове домагання:
— Вірую в єдиного бога.
В світлиці запала тиша, й Богдан теж присмирнів, і голос його був глухий і схвильований.
— Віруєш, твій бог заборонить тебе?
Мовчанка висла й досі й тиснула всім на вуха — тоді хтось порушив її:
— Віруєш — то йди.
— Йди!.. Йди!..
Годой, мов непритомний, устав і вибрався з-за дубового, геть обгидженого недоїдками столу, сперся на меч, потому зробив крок до дверей, і всі розступилися перед ним. Він хотів, бажав, щоб ся путь через довгу світлицю ніколи не кінчалась. Та все має край, попереду розчинилися двері в сіни, й звідти сапонуло клуб'ям морозу. Нога боліла, й він спирався на довгий меч, хтось навіть співчутливо взяв його попід руки й допоміг зійти з високих приступків ґанку.
— Стань коло стіни, — розпорядився Борислав — то він підтримував Годоя. — Стань отак, а ми зараз...
Велій болярин Борислав одміряв на снігу тридцять кроків і сказав юрмиську, що сипонув з терема:
— Звідсюду!
Лучники знайшлися швидко — всі тридцять, як і загадував болярин, бо майже кожен повісив у княжих сінях свій лук. Борислав проорав утоптаний сніг і поставляв лучників.
— Тепер заповивайте очі.
Він розпоряджався жваво й весело, як умів робити на княжих учтах, неначе йшлося про якусь безневинну забавку, а не важилося людське життя.
— Заловили сте?
— Заповили смо!
Надворі стояла ясна зоряна ніч, під ногами білів сніг, але Годоєвої постаті на чорному тлі теремного зрубу майже не було видно навіть із незав'язаними очима. Годой се знав, і на якусь мить у голові майнула рятівна думка сховатися за вінок рогу теремного, та він стримав себе. Хотілося згадати бодай якусь молитву, що пасувала б до такого випадку, та з пам'яті все вивітрилося. Спливли тільки, не знати до чого, слова котрогось апостола — чи Луки, чи Марка. Й він півголосом проказав їх: "На ріках вавілонських сиділи смо і плакали, пригадуючи Сіон..." Але такі зовсім не придатні до випадку слова не трималися душі, й Годой стояв, ухопившись обіруч за ручник меча, й голене тім'я його аж боліло від стичневого морозу й напруження. Він подумав про те, що забув у світлиці свій смушевий клобук, сумно всміхнувся, й у сю мить звідтам пролунав Бориславів голос:
— Стріль!
Годой ще встиг почути, як недружно забриніли тятиви напнутих луків, бо за тридцять кроків чути навіть шепіт людини, — тоді в усьому тілі настала неймовірна слабість, ноги підігнулися, й він упав.
Лучники й усі, хто пильно стежив за дивною грою, сипонули в бік терема, сковзаючись і перечіпаючи один одного й за кілька кроків поставали мов укопані. Під стіною терема нерухомо лежав князь, у якого вони щойно випустили тридцять стріл, хоч і з заповитими очима, але таки тридцять стріл із тридцяти кроків, а кожен з них убивав куницю з шістдесяти й сімдесяти, влучавши в око чи бодай у голову, щоб не псувати смушка. Мовчали довго, дивлячись на розпростерту під стіною людину, й ніхто не наважувався підійти, й позад усіх стовбичив розхристаний і простоволосий князь Богдан. І коли вже дехто, так і не здобувшись на сміливості, почав одступати назад, тіло на снігу несподівано ворухнулось, тоді ще й ще, і Годой, тихо зойкнувши, сперся на меч і встав на повний зріст. Отямився першим Борислав. Підбігши до Годоя, він обмацав його всього, тоді придуркувато гигикнув, і все зібрання п'яних і напівп'яних людей зареготало.
В дубових колодах теремної стіни стриміли всі тридцять стріл, і стриміли так купно, що кожна з них могла протяти Годоя, коли б він в останню мить не знепритомнів і не впав...
Князь Годой поїхав рано-вранці, ще вдосвіта, коли й двірцеві роби не вставали, і ніхто до пуття не знав, у якому напрямку він зник: чи подався додому, на Луг, чи поїхав таки до Нежині.
Прокинувшись, Богдан знайшов на столі в тій кліті, де ночував гість, важкий сувій у дерев'яному чохлі з мідними защіпками. Ввесь чохол займав широкий, так само, як і защіпка, мідний хрест, помережаний чоловічками й химерними знаками. Спершу Богдан подумав, що Годой забув книгу, та, по-перше, вона лежала на сімісінькій видноті, а по-друге, виявилася християнським святим письмом. Се князь утямив одразу, щойно розгорнув сувоя. Він із забобонним страхом одіпхнув ту книгу геть і навіть плюнув собі через плече. Ні, такої речі Годой забути не міг, се зроблено зумисне, й Богдан не знав, що йому чинити.