А ще, в разі потреби, ставати на якір.
— Трос замість якірного ланцюга? — не повірив я.
— Так, — не без гордощів підтвердив Євмен. — Ми навіть над Маріанською западиною стояли. А там, ти знаєш, які глибини.[34]
— Малярка у вас така мала, що меншою й бути не можна, — критично оглянув я тісний застінок, де стояли бідони з мастилом.
— Що ж тут вдієш, — розвів руками Євмен. — Одержимо нове судно, тоді вже буде простір. А я до того часу, може, закінчу морехідку, штурманом стану.
Кілька приступок по стрімкому трапу — і ми знову на палубі.
Було надвечір'я. Сонце хилилося до обрію. Край неба на заході, як завжди, полум'янів, і скільки не дивись, він захоплює й полонить.
Ото ми й стояли в замилуванні, зіпершись на обвід фальшборту.
Сонце, згасаючи, проклало по хвилях гойдливу, мов трап, доріжку — золотаву, вогненно-червону, ніби виковану з латуні.
Євмен мовив:
— Який прекрасний океан і острови у ньому! Аж не віриться, що все це наяву і я, селюк, бачу його вочевидь. Знаєш, мені дехто докоряв: поміняв, мовляв, необачний, степ на море.
Я посміхнувся:
— Виходить, ми з тобою одного поля ягоди. Я теж душею прикипів до моря і теж витерпів подібні докори.
— Але ж ми, сини землі, не байдикуємо тут. Трудимося та ще й як!
— Вірно, — погодивсь я. — А, до речі, в цих водах, — перевів я мову на інше, — пролягали колись шляхи першопрохідців.
— Знаю, — відповів Євмен. — Капітан наш, Віктор Тимофійович, читав нам недавно лекцію про відкриття росіян на Тихому океані.
— І про Коцебу згадував?
— Аякже. Про його плавання на "Рюрике" й "Предприятии" в тутешніх водах. То, виявляється, він, Коцебу, першим і відкрив чимало островів з Маршаллового архіпелагу?
— Ну, звичайно. Чого тут дивуватися! Наші співвітчизники бували скрізь.
І я заходився розповідати Євмену про експедицію Отто Євстафійовича в Мікронезію. Бо ж мені (я про це вже згадував) пощастило прочитати дорожні нотатки Коцебу — фоліант, що його кілька місяців тому дав мені штурман Шарашкін.
"Як все на світі повторюється, дарма, що минають десятиліття й цілі століття", — подумав я, слухаючи пісню, яку завів хтось на кормі.
Пісня була про берізоньку, що в полі стояла.
Кілька високих, сильних голосів підхопили мелодію.
— Сумують хлопці за рідним берегом, — пояснив Євмен. — Ну, та нічого — скоро прийдемо. І тобі "поталанило", — кинув він погляд на мою ногу. — На сорок п'ять діб раніше, ніж "Вихор", будеш з нами дома.
Я не знав, радіти чи печалитись. Адже не для того я вирушив у рейс, щоб шукати нагоди швидше вернутися назад. Звичайно, про повернення в рідний порт кожен із нас мріє постійно. Але мріяти — одне, а… Та хіба ж я винуватий, що все так трапилося!
— Поглянь, поглянь! — закричав Євмен, показуючи ліворуч.
Вдалині, між гребенями щербатих хвиль, з яких вітер зривав піну, сірим полиском зблиснув плавник.
— Акула! — додав мій товариш. — І, мабуть, велетенська.
Але тієї ж миті плавник зник з очей. Потім з'явився знову.
"…Тулуб крупної голубої акули плавно гойдався, — пригадались мені слова, що їх написав син знаменитого капітана Кусто — Філіп Кусто, з яким я, до речі, зустрічався в Кенії, де тоді стояло "Каліпсо".[35] — Форми її тіла довершені, та мене раптом охопив жах: акула здатна лише нищити! Убивство — ось реальна функція цієї ідеальної форми, цього велетенського могутнього хвоста. Від усвідомлення цього все зачарування відразу зникло".
Вголос я лише сказав:
— Якщо це не голуба, то менша, сіра акула, яка, між іншим, набагато кровожерливіша, ніж гігантська, голуба або біла.
— У тому, що акули ведуть себе агресивно й хижо в гармонійно створеному середовищі, є закономірність, — настроєний на філософський лад, мовив Євмен. — І вона криється, по-моєму, ось де: акули прагнуть над усім живим верховодити.
— Ти їм приписуєш властивості розумних істот, — заперечив я. — А справа набагато простіша: жадоба набити шлунок і все. Тобто інтереси тельбухів визначають поведінку.
— Цілком вірно! — погодився Євмен. — Але чесним шляхом, так би мовити, свої шлункові запити не вдовольниш. Треба верховодити. А хто верховодить, тому завжди дістається жирніший шмат. Це знають або ж інстинктивно відчувають усі хижаки.
Вітер бив тепер у ліву вилицю,[36] і судно, хоч як, мабуть, старався стерновий утримати його на заданому курсі, пручалося, збочуючи вправо.
Сонце торкнулося води, хвилі ніби повищали, зіп'явшись навшпиньки.
Ще раз-другий серед них ми бачили, як виткнувся дивний темно-сірий плавник. Потім зник…
— Акули відстали, — мовив Євмен. — Ходімо, — узяв він мене за руку.
Пізніше я не раз подумки вертатимуся до цієї фатальної миті, запитуватиму себе: що ж трапилося? Чому потонув "Гідролог"?
Ми з Євменом пройшли з півбака до корми, де хлопці, усівшись на трюм, співали пісню.
Я встиг ще подумати про те, що пісня, її срібнодзвонна мелодія невидимою ниттю завжди єднає наші серця з рідним берегом.
І раптом прогримів страшний вибух, а судно, підкинуте ним, ніби плюхнулось на щось тверде. Палубу накренило. Всі, хто на ній стояв, опинилися ліворуч, біля фальшборту. Знизу, одна за одною, підступали високі хвилі. Над водою клубочився дим; густий пар, вирвавшись із машинного відсіку, огорнув судно пеленою. Кожен із нас ніби опинився в паровій.
— Що трапилося?! — злякано перепитували ми один одного.
— Не знаю…
— Не розумію…
Хлопці стояли бліді мов смерть. З Євменової руки, вище ліктя, сочилася кров. Од вдару об пілерс[37] у мене боліла щока й скроня — обличчя було розсічене, і на губах я відчув солоний присмак крові.
Знову навіщось подумав, згадавши слова Філіпа Кусто: "Убивство — ось реальна функція цієї ідеальної форми…"
Капітан, штурмани кинулися вниз, у машинне відділення. За ними побіг і дехто з матросів.
"Гідролог", навалившись на лівий борт, помітно осів.
Тепер на палубу висипали всі учасники експедиції. Всі… якщо не брати до уваги тих, кого вже не було в живих.
З машинного відділення в розпачі вибіг помічник механіка:
— Вахта загинула! — сказав він і по-дитячому голосно заплакав.
— Нас торпедовано, — кинув схвильовано боцман, пробігаючи палубою. — За мною, хлопці, до підшкіперської. Заведемо пластир під днище.
Матроси побігли за боцманом. Я пошкунделяв теж.
— Вибух справді схожий був на розрив торпеди, — озвався літній матрос.
— Так ось воно що за плавник бачили ми вдалині,— заявив Євмен. — Виходить, то була башта підводного човна!
— Який плавник? — запитав його боцман.
Ми про все розповіли.
— Чому ж ви не сповістили в штурманську? — дорікнув хтось із матросів.
— Про кожну акулу сповіщати? — перепитав Євмен. — А ми з Василем були впевнені, що то акула.
— Телепні!
— Швидше, швидше, браття! — кинув боцман, розплутуючи підкільні зав'язки брезентового пластиру.
Так званий пластир Макарова — кілька чотирикутних, накладених одне на одне полотнищ брезенту, між якими вміщено парусинові прокладки, — заведений на пробоїну в днищі чи борту судна, під натиском води прилипає до країв пробоїни, припиняючи водотечу всередину судна.
— Хлопці… пластир не потрібний, — мало не плачучи, сказав штурман, прибігши до підшкіперської.— Пробоїна така, що її нічим не залатати. Судно ушкоджене в саме серце і вже втрачає плавучість. Наказ капітана: шлюпки — на воду!
Усі кинулися на горішню палубу, де обабіч, на дерев'яних підставках кіль-блоків, стояли зачохлені чотири шлюпки-шестірки.
Кожен робив те, що йому належало робити згідно з розкладом шлюпочної тривоги: заткнули пробкою отвір у днищі шлюпки… вставили стерно і закріпили його сорлінем до зовнішнього борту судна… зняли ланцюгові стопори.
Я допомагав хлопцям чим міг.
— Ставай до корди! — наказав хтось із матросів.
Я прикипів долонями до металевої ручки механізму, з допомогою якого вивалюється[38] шлюпка. Поворот, другий, ще, ще — і нижня частина шлюпбалки — п'ята — заворушилася в так званому башмаку: шлюпбалка, в якої на талях висіла шлюпка, почала повертатися навколо своєї осі.
Сусідню шлюпку вивалювали теж. Та на протилежному борту спусковий механізм заклинило — вивалити шлюпку не було ніякої можливості.
— Гаразд, — прийняв рішення капітан. — Спускайте дві, а решту попробуємо вручну.
Одну-таки з тих, що заклинило, вдалося посадити на воду.
Отже, були готові три шлюпки.
Почувся голос капітана по аварійній сигналізації:
— Кожному спуститися в каюту, взяти найнеобхідніше і негайно бути на палубі!
— Що тобі, Васько, взяти? — запитав мене Євмен, розуміючи, що я зі своєю пошкодженою ногою можу й не встигнути.
— Візьми в чемодані на дні целофановий кульок — в ньому все, що мені потрібно. Біжи!
В каюту я так і не зайшов. Поки спустився на спардек, хлопці вже повернулися.
— А твого чемодана немає,— сказав Євмен.
— Як — немає?!
— Немає — і все.
— ?..
— Василь, Василь Петрович! — почув я ззаду. Савелій Гудзонович стояв, тримаючи в руках мій чемодан та ще якусь валізу.
— Візьми, — мовив. — Я виніс, щоб тобі не спускатися вниз.
— Дякую, Гудзоновичу!
З чемодана я дістав водонепроникний пакет, в якому були всі мої скарби: фото мами, два невеличкі збірники лірики та щоденник Кузьмича.
Той пакет я поклав за пазуху, а все інше залишив на палубі.
Нас усіх — не так уже й багато, хто врятувався од вибуху, — розмістили в трьох шлюпках. У ту, куди наказали спуститися мені, потрапив заступник начальника експедиції Генріх Левкович Уткін, Євмен, Толстиков, два океанологи і два машиністи, обпечені парою.
— На весла!
Шлюпки почали відходити од судна.
Ми бачили, як "Гідролог" все нижчає, осідаючи у воду.
Згустилася темрява.
На тлі вечорового неба стриміли нахилені в наш бік щогли. Та й вони почали зменшуватися.
Раптом на одній із них востаннє зблиснув аварійний огонь — і настала тиша.
Хвилі зімкнули свої долоні. Але з глибини, на тому місці, де в океанську пучину погружався "Гідролог", сочилося світло. Ніби перед тим, як піти в темну могилу, корабель посилав нам, живим, прощальний привіт.
III. Тайфун
Лише тепер, вночі, у човні, коли спало напруження, отямившись від потрясіння, кожен із нас відчув невимовний біль утрати.
Потонуло судно. Але найстрашніше, що разом із ним на дно пішли люди, майже вся машинна вахта — шість чоловік, та ще чотири океанологи, електрик і судновий лікар, каюти яких були по лівому борту, куди припав удар.
Загинуло дванадцять товаришів, третина експедиції.
Не хотілося вірити, важко було подумати, що таке в наш час можливе.