Заздрісним поглядом проводжав батискаф, коли над ним, ніби долоні, ляскали й стулялися хвилі, і він потім надовго зникав у загадковому світі.
Гордій Гордійович запитав, чи хто бажає. Міг би й не питати. Всім кортіло помандрувати під водою.
Я теж підняв руку.
На мені й зупинилися.
— Отже, Гайовий! — мовив капітан.
— Кра… кра!.. — невдоволено прокаркав боцман.
Після багатоденної муштри й різних приготувань я був готовий вирушати в щонайглибші глибини.
КРІЗЬ МОРОК ПІДВОДНОЇ НОЧІ
— Я "Кашалот". Як мене чуєте? Прийом.
Максим Роскошний, настроївши рацію на потрібну хвилю, відповідав:
— Я "Садко". Чую вас добре.
— Це ти, Максиме? — залящало в ефірі. — Прийом.
— Я.
— Привіт, старий! Скажи своєму кепу: йому пару слів хоче шепнути Макотрус.
— Гаразд, Марконі, перекажу.
Сповістили капітану. Гордій Гордійович, накульгуючи, поспішив у радіорубку.
— Будь ласка, ось! — і Максим підсунув схожу на Антрекотів ополоник трубку з мікрофоном.
— "Садко" слухає, — натиснувши на клавіш приймача, сказав капітан.
— Шинок, ждорово! Як шя маєш? Прийом.
— Спасибі, — відповів Гордій Гордійович. — Як мовиться: йдемо на дно. Батискаф уже підготовлено. А ви як? — у свою чергу поцікавився він.
— Живемо не горюємо, хліба не купуємо — ж океану годуємошь. Прийом.
— Впізнаю одеситів! — засміявся наш капітан.
— А що ж ти думав, штарина! Жапаши харчів роштринькали, от мої шоколи й перейшли на підніжний корм — рибку ловлять. Матроні Жабулдига — пам'ятаєш, наш одешшкий "араб"? — учора піймав от-такен-ну макрель!!
Капітан Макотрус, хвастаючись розмірами пійманої рибини, мабуть, розвів руками, і трубка впала.
Зв'язок тимчасово припинився.
Через кілька хвилин радисти налагодили його знову.
— Я "Садко", — першим озвався наш кеп. — Що там у вас скоїлося?
— Вибачай, штарина, невеличка каташтрофа! Тепер можна й побалакати.
Макотрус заходився доповідати обстановку.
"Кашалот", супроводжуючи "Садка", стояв на відстані добрих півсотні миль од нього. Опустивши на воду акустичний буй, він одходив далі й далі, аж поки між буєм і кораблями виникала однакова дистанція — своєрідний рівнобедрений трикутник.
Тоді-то й кидали в океан вибухівку. Звук од вибуху, пронизавши товщу води й донних порід, вертався назад, зафіксований чутливими гідрофонами.
Крім ехолота, що, правда, "малював" лише профіль дна, цей метод відбитих хвиль допомагав ученим зазирнути в середину океанської тверді, давав змогу довідатись, які там породи.
Ось так, миля за милею чи то трикутник за трикутником, вивчали ми підводну приекваторіальну зону, шукали хребти й западини, куди можна було послати батискаф.
Хоч як старалися, підходящих рифтових долин на серединно-океанійських хребтах не знаходили. Вони стрічалися, проте на великій глибині і для вивчення з підводного апарата були недоступні.
Нарешті "Кашалот", повідомив Макотрус, натрапив на давно очікуваний рифт. Океанологи знали про нього й раніше, але чомусь не обрали для підводних досліджень. Виявляється, він був вартий цього. Рифт лежав не дуже глибоко, мов шрам, навпіл перерізавши гірський хребет із кількома діючими вулканами.
— Твої шоколи, — на закінчення сказав Макотрус, — шпроможні туди добратишя. Якщо не жможуть, я пошлю швоїх — вони шорта ш-під жемлі діштануть. Прийом!
І "Садко" перебрався в район з координатами, що їх вказав капітан одеситів.
Вода була прозора, аж синя. Прямовисне сонце, метнувши огненні стріли, пронизало її наскрізь — проміння, від якого палубні надбудови, високі щогли, крило альбатроса — ніщо не давало тіней. А тут, упавши на воду та скорившись оптичному закону, проміння заломлювалося, через що здавалось: в океані хтось майже торчма поставив барвисто-райдужний, вигаптуваний із світлотіней хвіст жар-птиці.
Мені ж запам'яталося не це. Врізалася в пам'ять бездонність океану.
Коли за нами затулилася кришка люка і батискаф почав опускатися, майнула думка, що ми провалюємось у глибокий колодязь. Колодязь темнішав і вужчав, аж поки Данило, наш ведучий, не увімкнув прожектор. Сніп світла розсунув темряву, і ми, неначе по краю прірви, лінією стику світла й темряви почали пробиратися вниз.
Це була захоплююча, але небезпечна мандрівка.
Пригадується, на "Садку", в гіпербаричному комплексі, під час контрольних випробувань на компресіювання й декомпресію (тісна, замкнута барокамера) я теж відчув незрозумілий душевний трепет. Було боязко й моторошно.
Тепер цей ляк повторився з новою силою.
Океан, його багатокілометрова безодня, а в ній жива крихітка — ти, відмежований од усього світу неприступною оболонкою підводного апарата й запаморочливою товщею води. На глибині двох з половиною кілометрів, куди ми збиралися спускатися, на кожен квадратний сантиметр корпусу батискафа гнітив майже двохсотшістдесятикілограмовий тиск води, що у стільки ж разів більше від нормального атмосферного тиску. Отже, як тут не злякаєшся!
Цей страх перед замкнутим простором зветься клаустрофобією. Можливо, дехто з вас хоч раз відчув його на собі. Погане почуття! І я зусиллям волі відігнав його геть.
А колодязю не було кінця. Ми, четверо акванавтів, опускалися на його загадкове дно.
За старшого — командир корабля, Кім, ведучий — пілот Данило. Альфред Заєць і я — спостережники.
Перед дорогою в глибини Василь Окань напутив нас новоспеченим віршем.
Тут багатьом давали жаби "моні",
В широтах цих здихали навіть коні.
Але — вперед!
Не зб'є ніяка сила
Да Гаму, Зайця, Кіма і Данила.
Юрко Ступа захоплено вигукнув:
— Я вам, чортякам, щиро заздрю! Щасливого плавання!
І боцман, і капітан, й начальник експедиції — всі (навіть маслопупики повилазили із своєї кочегарки) привітно махали нам руками, проводжали в гості до Нептуна.
Антрекот Антрекотович, поставивши на кормі мольберт, квапливо робив ескіз до задуманої картини "Четверо сміливих". Та в останню хвилину раптом відклав пензель. Схопивши гітару, завів популярну на "Садку" пісню:
Ви і в пеклі спом'янете —
От робота та-ак робота! —
Антрекотові коклети
І какаву Аптрекота-а…
Дорогі, милі друзі!.. Там, на палубі корабля, в буденних клопотах і метушні часом через несуттєве в характері того чи іншого мореплавця— в кого тих вад немає! — не бачилось основного, того, що всі ми, незважаючи на наші вибрики, були безмежно віддані морю, дорожили побратимством, готовністю за будь-яких обставин прийти на поміч і взаємовиручку один одному.
Згадалося, як після банки Корона перепливали океан і як у шторм обірвався трос, — батометри та інше дослідницьке знаряддя, прикріплене до палуби, раптом зрушило з місця, перемістившись на протилежній і без того накренений борт.
Ситуація склалася критична. І хоч ми були знесилені й стомлені, бо цілу ніч працювали коло батискафа в трюмі, але на поклик Юрка Ступи, що першим помітив обірваний кінець, прожогом кинулися з кают — матроси, машиністи, навіть Стецько Мегерович.
Під пронизливим вітром, який збивав з ніг, небезпеку відвернули, дарма що в багатьох на тілі залишились і синці й рани, а Куксу черконуло ще й по щоці — Моніка женишка свого не впізнає.
Ось така невеличка сценка. Подібних випадків безліч трапляється в плаванні. І завжди ми готові стати на прю з океаном.
Батискаф — тіснувата оселя. Кабіна з пультом управління, як і житловий відсік, од підлоги до стелі заставлена радіоелектронною вимірювальною апаратурою — ледве можна повернутися. Втім, у "спальні", видовженій кормовій рубці, таки вмістилося ліжко і два крісла.
Щоб почуватися як вдома, Заєць на перетинці житлового відсіку прикріпив етюд з верболозом та схилами Дніпра, а я — присланий родичами фотознімок: мати стоїть на порозі і з сита годує курчат.
Данило — городянин, якому не так, як нам, степовикам, близька знада села, осудливо поставився до цієї картинної галереї, дошкульно охрестив її курячо-заячою забавою.
— Не підводний апарат — курятник. Зняти негайно!
Та командир, Кім, лише посміхнувся.
— Не чіпай — нехай висить! Гагарін теж брав із собою речі, що нагадували йому про рідну землю.
Вмонтовані в корпус, виготовлені з надміцного акрилового пластика, конічні ілюмінатори — по одному з боків і центральний в носовій частині — відкривали перед очима широкий підводний кругозір: можна все бачити й за всім спостерігати.
Не знаю, що там збирається малювати на своєму полотні Антрекот Антрекотович. Та якби ви зараз зазирнули в наш підводний дім, неодмінно вигукнули б: космонавти! Бо ми зовні — та й не тільки зовні! — схожі на розвідників космосу.
На нас — якщо раптом десь у складній електромережі батискафа трапиться коротке замикання і від іскри спалахне пожежа та підвищиться температура, — вогнестійкий, цитринового кольору азбестовий костюм. Перед кожним на відкидному столі планшетка з великомасштабною картою тамтешнього придонного рельєфу — його остаточно, ще раз уточнили перед нашим зануренням… Глибиномір, компаси, підзорні труби — монокуляри. Та, власне, все, що потрібно для мандрівки в океанські глибини.
Екран гідролокатора, до якого зараз прикипів наш командир, окреслив стрімкі підводні урвища, громаддя скель, долини між ними. Він — ніби жива карта, і доповнює ту, складену раніше, великомасштабну.
— "Садко", "Садко"! — гукнув у мікрофон Кім. — Уточніть наше місцезнаходження.
Від судна нас відділяє товща води, та зв'язку з ним не втрачено. Він підтримується з допомогою радіо— та гідроакустичної апаратури.
На океанському дні поставлено буї-маяки, по яких звірятимемо маршрут. Точніше: буї висять на скляних кулях за кілька десятків метрів від дна.
Не встиг Кім передати просьбу, як із "Садка" відповіли:
— Вас зносить на схід. Від маяка № 1, по пеленгу дев'яносто п'ять градусів, ви перебуваєте за тисячу сто метрів і майже на такій відстані від маяка № 2.
— Тихше хід! — наказав Кім. — І ляж на курс 75°.
Данило простяг руку до стінного щитка з пультом управління гвинтами бокового, вертикального й горизонтального ходу. Злегка натиснув на важіль, і батискаф почав повертати ліворуч.
Я звик, що корабельне стерно, біля якого мені довелося стояти на "Буревіснику" та на "Садку", перекладається без оглядки, замашисто (п'ять-шість градусів ліворуч чи праворуч ролі не грали). А тут, бач, яка точність — враховується кожен градус.
Руки пілота нагадують руки годинникового майстра або ж хірурга, що вдумливо орудує скальпелем: щонайменша невправність — недопустима.