Віддячивши старому за частування, збиралися вони в путь.
Зібрався й Сагайдачний і, поки сідлали коней, зайшов до стайні.
— Ось що, хлопці, — сказав він їм, — якщо ви справді збираєтесь їхати, вітайте від мене військового осавула Харлика Свиридовича і передайте йому цього листа, та не давайте його в образу, — хитнув він у бік білявого поляка, який ночував у хаті, — бо наші пани-молодці можуть під чаркою казна-що з ним зробити, доки не звикнуть до нього. Ну, хай вам щастить!
— Добре, батьку. Спасибі на доброму слові, — вклонилися парубки. — Нам аби доїхати, а слово наше тверде: не дамо хлопця скривдити.
Пахолок Бжеського дивився то на парубків, то на Сагайдачного, силкуючись зрозуміти, в чому річ, і раптом спахнув і зашарівся.
— Дзєнькую бардзо вельможного пана гетьмана, — кинувся він до Сагайдачного, захлинаючись від хвилювання.
І так захоплено, так палко звучала його подяка, що Сагайдачний був зворушений. Він зрозумів, що одним словом підкорив цю щиру й наївну людину, і це було йому приємно. Сагайдачний любив популярність і частенько сидів із голотою, бо розумів, що без голоти на Січі не довго втримаєш в руках булаву. Знав він і те, що в хвилини вагань і зламу настроїв зайва віддана людина багато важить, і, щоб остаточно привабити його до себе, привітно всміхнувся і дав йому руку. Юзик упіймав її на льоту, поцілував, і сльози бризнули йому з очей.
— Е, хлопче, це вже зовсім не годиться, — ласкаво похитав головою гетьман. — Хай плачуть за нами матері та жінки. Це вже не по-козацькому...
— Я вже ніколи не плакатиму. Але вольможний пан гетьман буде мені другим батьком, а Січ — другою матір'ю.
— Спасибі, спасибі, хлопче. Щаслива путь, — урвав його гетьман і швидко пішов назустріч Насті.
Умовившись з Повчанським про Настин приїзд, Сагайдачний попрощався з гостинним хутором і скочив на коня. Настя проводила його до місця, де сиділи вони ввечері, і довго манячила в опаловій імлі струнка дівоча постать, і довго жеврів у золотавих житах червоний мак її хусточки.
ПОМСТА СТЕФАНА ПОТОЦЬКОГО
Липневого задушливого дня тяглися ридвани, колебки і вози до маєтку Стефана Потоцького. Потоцький скликав околишню шляхту на бенкет. Їхали з дружинами й дорослими синами і доньками, багаті й бідні, старі й молоді. Вдома залишилися тільки каліки. Навіть хворі вставали з ліжка на магнатське запрошення.
Два дні й дві ночі готувалися в замку до бенкету. В парадних залах скинули з меблів чохли й заквітли ніжними ясними кольорами модні крісла й канапи з вибагливо викрученими ніжками та незчисленними кучерявими закрутками. Величезні дзеркала розкрили кришталеві глибини, повторюючи мармурові колонади вестибюлів і зал, де блищали бронзові жирандолі з високими восковими свічками в кришталевих розетках.
В їдальні метушилися челядники. На трьох подовжніх і одному поперечному столі розставляли вони поверх трьох скатертин найтоншого полотна тарілки, келихи й сільниці. На кожну тарілку клали маленький хліб, вкритий салфеткою, не більшою від носової хусточки, ложку й ніж.
В кінці зали здіймався креденець [58], важкий і величезний, як вівтар. Він гнувся під вагою розкішного срібного посуду. Від залу його відокремлювала низька огорожа, за яку входили тільки пивничий та чашники. Посуду було стільки, що коли столи було накрито, на креденці залишилося ще десять стовпів срібних тарілок і блюд, кожен на повний чоловічий зріст заввишки. На протилежному кінці зали, біля входу, на хорах музики настроювали скрипки, лютні та мандоліни.
Але не всі гості потрапляли до зали. Для бідних шляхтичів накривали столи на дворі, і вони мусили їсти ложками й ножами, принесеними з дому за пазухою. Правда, пили з срібних хазяйських келихів, але під пильним доглядом челядників, бо після кожного бенкету пивничий багато чого не долічував. Хто не бажав сидіти на дворі, але не мав запрошення до палацу, сідав на ганку, на лавах. . Це було так би мовити, середнє місце проміж великими й малими гістьми.
Стефан Потоцький часто влаштовував урочисті бенкети й полювання. І взагалі не було дня, щоб у його палаці не юрмилися гості, але на цей раз він перевершив сам себе. І ніхто не знав його таємничих намірів. Як кожен магнат, він зневажав дрібну шляхту і, як кожен магнат, запобігав її ласки. І коли б хтось з околишніх панів спробував не прибути на його запрошення, він вважав би такий вчинок за смертельну образу і знищив би саму пам'ять про його бідну садибу, а самого підпанка забив би батогами або зацькував хортами.
І тепер, одягаючись до бенкету, Потоцький задоволено мружився, як ситий кіт, бачачи, як двір його палацу переповнюється кіньми та повозами з строкато вбраними гістьми та їх челяддю.
Великі гості з'їздилися пізніше. І тільки тоді вийшов їм назустріч Потоцький.
Першим прибув молодий Конецпольський з дружиною. Його розкішний, золочений ридван був запряжений вісьмома тигровими кіньми. Потоцький спустився з ганку й подав руку пані Агнесі, допомагаючи їй вийти з ридвана й цілуючи її тонкі пальці, потім розкрив обійми самому Конецпольському. Не встигли вони обмінятися кількома приязними словами, як підлетіла колебка Ружинськогo.
За Ружинським приїхав князь Пронський, Собанські, Струсь і Валентин Калиновські. Кожен із них привіз по десятеро-п'ятнадцятеро шляхтичів і не менше челяді. Усі ці шляхтичі скупчилися в кінці зали, напівголосно розмовляючи, щоб не заважати великим панам. Панії з заздрістю оглядали вбрання і або зеленіли з люті, або удавано всміхалися, бачачи на суперницях кращі оздоби, або розквітали гордовитою радістю від почуття своєї переваги.
Тим часом магнати оточили Потоцького.
— Я відмовляюся розуміти великого гетьмана, — казав, відсапуючись, опасистий Пронський. — Є постанова комiciї "припинити козацьке свавілля", так чого ж він панькається з ними? Кварцяного війська досить. І ця шушваль не встоїть проти нього в регулярному рою.
— А я вважаю, що справа не в збройній силі, а в тому, щоб призначити їм старшого, як ухвалила комісія. Хоча б того ж таки Сагайдачного. Почуваючи себе на коронній службі, він заговорить іншою мовою.
Потоцький недовірливо всміхнувся.
— Зле ви його знаєте, панове. Хлоп — як вовк. Скільки не годуй — його до лісу тягне. Треба їм призначити надійного та відважного лицаря з залізною волею і рукою. Треба змусити їх, живучи в наших маєтках, скорятися нам, як личить хлопам, або забиратися на чотири вітри. Але для цього Жолкевський надто старий і нерішучий.
— А що ж діяти? — розпалився Калиновський. — Невже всі наші постанови — фікція, мильна бульбашка?
Потоцький насмішкувато знизав плечима.
Пан коронний гетьман сам брав участь у комісії, але козаки подали на сойм протест: тоді пан коронний гетьман відпустив одного з козацьких представників на Січ з відповіддю, а інших затримав, як заручників.
Калиновський хотів щось сказати, але в цю мить ударили урочистий марш. Сановитий шафар із двома челядниками в барвах з гербами Потоцького розчинили двері до їдальні.
— Прошу дорогих гостей до столу, — змінив тему Потоцький. — По обіді поговоримо, а поки що — nune est bibendum ае edenbum //Настав час пиячити і їсти — перекручені слова з оди Горація (лат.)//.
З чемним уклоном Потоцький запропонував руку княгині Пронській, як старішій з паній. Валентин Калиновський повів Агнесу Конецпольську, і пари довгою мальовничою смугою потяглися до відчинених дверей, де кам'яніли двома монументами стрункі челядники у барвах Потоцького.
Гриміла музика. Срібні й мідні голоси сурм лунали під склепінням двосвітової їдальні, оздобленої портретами предків Потоцького. А в глибині блищав сріблом і золотом грузький вівтар креденця.
Четверо шляхтичів зустріли гостей біля входу. Двоє тримали великі срібні миски, а двоє — високі глеки з водою, до якої примішали східних пахощів. Магнати вмили руки, і ту ж мить шляхтичів з миска ми й глеками змінили інші, з сніжно-білими рушниками, метрів по чотири завдожки.
І тільки тоді Потоцький запросив гостей до столу. Челядники й шафар указували кожному гостеві місце за станом і за багатством його. Коли гості розташувалися за столами й ніжно заспівали скрипки на хорах, у дверях з'явилася урочиста процесія челядників з блюдами. Перш за все подали великі підливними з чотирма підливами: червоною — з вишні, жовтою — з шафрану, чорною — з чорносливу і сірою — з вареної протертої цибулі, так званої гонщі, без якої в Польщі не обходиться жодний бенкет. Потім з'явилися глибокі блюда вареного м'яса, нарізаного великими і малими скибками — на кожен смак і апетит. Юшок тоді не подавали, але кожне м'ясо плавало в бульйоні, в якому воно варилося. М'ясні паштети та пироги стояли гірками на столі, нарізані і оздоблені квітами.
Зголоднілі гості накинулися на їжу. Ніжно співали скрипки польські народні мотиви, волоські та угорські пісні. Дзвеніло срібло, тріщали розгризувані кістки, шелестів шовк, бриніли ножі, шаблі та остроги пишного панства.
— Яка тут розкіш, — зітхнула молоденька панна в блакитному береті на кучерях кольору стиглого жита. — Я гадаю, що в раю, в пана бога, не краще, як у цьому палаці.
— О так, прекрасна панно, — підхопив молоденький угорський поручик з війська Потоцького, підсуваючи своїй дамі підливник з шафрановою підливою. — Уявіть собі, що років десять тому тут була пустеля, де блукали тури та вепри.
— Жах. І ось...
— ...з'явився наш вельможний господар з військовою і королівською грамотою, і немов чарами виросли замки, споруди, містечка. А в селах і хуторах дике неприборкане козацтво потроху перетворюється на покірних хлопів, що, як бджілки, сумлінно збирають до цього велетенського вулика і збіжжя, і мед, і рибу, і дробину, і волів, і коней, і все, чого забажається моїй прекрасній панні.
— Невже це так? Яке чарівне життя і яке прекрасне наше лицарство, що на своїх списах і мечах несе культуру і святу католицьку віру цим здичавілим хлопам.
Панна Хлєбцевич любила блиснути вченими словами й довести своїм вірним лицарям, що вона розуміється на державних і громадських справах.
— Так, панно, і тепер наш господар є володар мало не всієї Брацлавщини. Крім Кам'янецького староства, він має неосяжні маєтки в Польщі, на Волині і в Галичині. Коли б зібрати всі сувої, що тчуть для нього щороку хлопки, можна було б вистелити білий шлях з Брацлава аж до Варшави чи навіть до Гданська.