Лише на хвильку. Аби біль трохи вгамувався.
Про подальші події він дізнався вже набагато пізніше, від Миколки.
Повернувся з розвідки Степан, який заодно вдало пополював. Здобутий ним заєць цього разу виявився звичайною тваринкою, яких у Яві багато. Його засмажили, але Андрія вирішили не будити, просто відклали частку на завтра.
— Нехай відпочиває, — пояснив Степан. — Він у нас і так останнім часом знервований, а тут іще ця рана. Йому зараз поспати — саме те, що треба.
Миколка погодився із вовкулаком.
Умившись водою із струмка, що дзюркотів неподалік, теж налагодилися спати. Орлика відвели у невеличкий хлівець за хатою — і міцно зачинили, аби ніхто всередину не заліз. Хоча, як правильно зауважив Степан, кінь сам може постояти за себе, якщо хто здуру вирішить на нього напасти.
Спалося Миколці погано, снилися якісь пацюки, хоботи і чорти. Жах!
Кілька разів хлопець прокидався і довго лежав, вдивляючись у стелю, — здавалося, зі щілин між дошками на нього витріщалися чиїсь очиці з вертикальними зіницями. Завмираючи від страху, він не помічав, як знову провалювався у безодні сну, совався на лавці, вкривався потом і ледь чутно рюмсав уві сні.
А потім йому припекло — довелося вставати, йти на двір...
Він уже виліз назад на пічку, коли почув чиїсь кроки.
От тоді і пригадав, що спросоння не зачинив двері.
Той, хто ходив довкола, постояв трохи біля вікна, зітхнув і попрямував до дверей. Хлопчик завмер, силкуючись не видати себе ані звуком, навіть перестав дихати. І їй-богу, ледь не вмер від переляку, коли тихий жіночий голос вимовив:
— Чи є хто вдома?
Перебираючи подумки можливі відповіді ("Нікого немає!", "А хто вам потрібний?", "Навідайтесь зранку"), хлопчик вирішив, що краще промовчати. Однак нічна гостя так запросто йти не хотіла.
— Господарі, люди добрі, пустіть переночувати, — задушевно попросила вона. — Я багато місця не займу, не об’їм вас, не обіп’ю. Пустіть, а то на дворі страшно одній!
Миколка перелякано глитнув і подивився на старших. І вовкулак, і Андрій — обоє спали міцним непробудним сном. У хліві глухо схрапнув і вдарив копитом Орлик, але він був надто далеко, та й поради ж у коня не спитаєш.
Раптом голос за дверима змінився, помолодшав і став напрочуд схожий на матусин.
— Миколонько, — пролунало з-за дверей. — Я так довго тебе шукала! Я так скучила за тобою! Дозволь мені увійти.
І тонкі білі пальці — її пальці! — просунулися у шпарку дверей.
— Заходь, — прошепотів він, за чарований одним лише припущенням, що матуся повернулася, що вона жива, що...
Щось обірвалося в ньому — так із легким дзижчанням лопається струна на кобзі.
Його увагу привернули пальці. Точніше, потворні потовщення навколо її нігтів. У жодної людини Миколка не бачив таких пальців. Тим більше — у своєї матусі, її руки він знав найкраще за всі.
Але вона вже увійшла — звичайно ж, ніяка не матуся, а старезна баба, від одного погляду на яку хлопчик заціпенів.
Усі старі люди для Миколки поділялися на два типи: одні, на зразок його бабусі, були занудливими, але приємними у спілкуванні, а головне — добрими. Таких роки водночас робили і більш стійкими, і добрішими. Інших же — тільки засушували, перетворювали на подобу кістлявої Смерті, яку малюють на всіх картинках і показують у вертепі. Такі ставали злобливими, ненавиділи всіх молодших за себе.
Але та стара, яка переступила поріг хатинки, була бридкіша за найжахливішу з них. Вона була ніби уособленням ненависті, породжена нічними кошмарами хворобливої дитини.
На її обличчі не знайшлося б рівного шматочка шкіри навіть розміром із ніготь немовляти; все їжачилося бородавками, між якими пролягли глибокі зморшки, густо всипані жорстким волоссям. Стара була неймовірно волосатою, під довгим, схожим на моркву носом проступали щурячі вусики, а вже у шевелюрі коївся суцільний розгардіяш: розпатлані пасма зміїлися, спадаючи ледь не до самісінької підлоги. При цьому міняли колір від попелястого до вугільного, та ще час від часу спалахували багрянцем, наче пригасле вогнище.
Очі теж пашіли пригаслим полум’ям.
Одіж на старій складалася із брудного дрантя різних відтінків сірого. А от взуття взагалі не було — і приголомшений, украй переляканий Миколка побачив, що обидві ноги у гості давно не миті, з довжелезними звірячими пазурами і — найстрашніше — обидві ліві.
Це останнє, що він встиг помітити. Потім стара несподівано спритно кинулася до нього і вхопила за плечі. Кільцеві потовщення на її пальцях заворушилися — і нігті старої подовжилися, перетворюючись на гостро відточені ножі. Один вона з явним задоволенням притиснула до Миколчиного горла.
— Що ж ти, ріднесенький, мовчав? Я ж дух живий ще біля галявинки почула, вами тут усе наскрізь просякнуте. А ти — мовчав...
— Знав би — закричав, — похмуро відгукнувся хлопчик. Він із надією скоса дивився на дорослих, але ті, як і раніше, міцно спали.
— Покричи, — милостиво дозволила стара. — Погорлань, якщо дуже хочеться. Все одно не прокинуться. А коли прокинуться, нас тут уже не буде. Ми вирушимо далеко-далеко, за сині гори, за бистрі води... — Голос її залунав співуче, а сама вона почала погойдуватися з боку в бік; кіготь-кинджал трохи подряпав шкіру на горлі у хлопчика, заструменіла кров.
Наступної миті сталося відразу кілька подій.
Усупереч очікуванням старої, запах крові розбудив Степана. Той одразу все збагнув, але напасти не ризикнув, бачачи, що життя Миколчине висить на волосинці. Але запримітив він і те, чого ані старій, ані хлопчику поки що видно не було. На порозі з’явилися два чоботи — обидва на ліву ногу.
Ніздрі старої роздулися, наче в хижака, що відчув здобич, очі блиснули.
— О! — хмикнула вона. — Та ви ж до всього ще й привели мені давніх моїх утікачів! Ну хто б міг подумати!
Вона ледь ворухнулася, аби подивитися на чоботи, а Степан уже стрибнув. З неймовірною спритністю стара відштовхнула від себе хлопчика — назад, за двері — і змахнула руками. Вовкулак мовчки полетів у куток, забризкуючи підлогу кров’ю.
— Даремно ти... — почала стара.
Він плигнув знову — знав, що його чекає, але інакше не міг. Чоботи теж приєдналися — і накинулися на стару ззаду.
Миколка розгублено дивився на них, сидячи на холоднуватій вологій траві, відтак підхопився і помчав до хлівця, де був зачинений Орлик. Він розумів, що довго дядькові Степану не протриматися, навіть із допомогою самохідних чобіт. А дядько Андрій досі не прокинувся.
Орлик уже і сам з усіх сил рвався на волю. Ударами копит він пробив задню стінку, і якби не підбіг Миколка, все одно скоро звільнився б. Удвох вони кинулися до дверей, але — пізно.
З хати вивалився Андрій. (Його витяг, взявши зубами за комір, Степан, поки чоботи відволікали увагу старої). Лише тоді Ярчук прокинувся, але не встиг зрозуміти, що ж відбувається. Він тільки й спромігся перевірити, чи на місці заповітна скринька. Та висіла за спиною, в упряжі, яку Андрій не зняв на ніч, немовби передчуваючи біду; та й узагалі він із нею останнім часом не розлучався.
Майже на коліна Ярчукові раптом упали закривавлений лантух хутра, а потім — один із чобіт-самохідців. Хата дрібно затремтіла і метнулася у небо, розбризкуючи в усі боки шмаття моху і трав’яне дрантя. На місці, де вона стояла, чорнів прямокутник голої землі і корчилися хробаки (чи — обірване коріння?..), які поспіхом намагалися заритися якомога глибше, подалі від світла і дивної компанії на галявині.
— Втекла, зараза, — прохрипів кривавий лантух, на який перетворився після сутички зі старою Степан. Він ворухнувся, силкуючись підвестися, але тут-таки обм’якнув, заскавучавши.
Андрій, хоч не міг второпати, що сталося, розумів: жити вовкулаку лишалося навіть не години — хвилини лічені.
— Ех, братику! — зітхнув Степан. — Бачиш, як воно повернуло. Мене ж просили за тобою доглянути, а я не справився...
— Хто просив?!
— Та твій дивак зі скринькою... Він до мене зазирнув перед смертю. Попросив — сказав, гарний ти козак, але один можеш не впоратися. Так щоби я подбав... За те обіцяв звичайною людиною зробити, а не вовком. І от...
— Ти вже почав на неї перетворюватися, — прошепотів Андрій. — Пам’ятаєш, тінь у тебе свербіла? Я тобі ще сказав тоді, аби ти терпів. Так от, ти її не бачив, а я — роздивився. У людську вона у тебе перетворювалася, тому і чухалася! І шлунок у тебе тоді прихопило не від того, що ти з’їв щось! Ти ж води випив проклят-озерської, а вона лише для двоєдушців цілюща, а для звичайної людини — смертельна. А ти — між тим і цим, але більше все-таки людина. Ти — людина, розумієш?! Безперечно людина!
— Е-е, ні, братику, — сказав, дивно посміхаючись, Степан. — Я — син Божий. І тільки.
Голова його безвольно похилилася, тіло обм’якло — і Корж вирушив Господнім шляхом за небокрай.
* * *
Того, що сталося в хатинці, Андрій збагнути ніяк не міг. Судячи з усього, зіткнулися вони з давньою і неймовірно могутньою силою. Якби не Степан, що випхав Андрія з хатки, Бог відає, що б сталося.
— Але чому вона втекла? — вголос розмірковував Ярчук, допомагаючи Миколці зібрати нехитрі, після останньої пригоди значно збіднілі пожитки. — Здається, хотіла заволодіти скринькою — як і всім, хто нам зустрічається, саме вона потрібна. Але перевага була на боці старої. Тоді — чому?..
— Може, через чоботи?
Одинокий самохідець, схиливши халяву, стояв над Степановою могилою. Почувши запитання хлопця, він стрибками підібрався до Миколки і сиротливо потерся носком об його ногу.
— Вона, кажеш, раділа, що ми привели до неї "втікачів"... — задумливо протягнув Андрій. — А що, цілком може бути. Не даремно ж вони ховалися під стінами Вовкограда, за Ропушчиним Кільцем. Пам’ятаєш, я розповідав, що за межі отого Кільця мало хто може пробратися.
— Чого ж вони з нами пішли?
— Думали, певно, що захистимо їх. Та помилилися...
— А як же тепер?
"Дійсно, як?" — Андрій із ненавистю поглянув на скриньку, що стояла осторонь, біля їхніх речей. За час подорожі боки її пообдиралися, коштовності блищали вже не так яскраво, до того ж на одній зі стінок залишили свої сліди татарські стріли. Наконечники Андрій витяг, але ж подряпини залишилися.
"— Зауваж, що за скринькою полюватимуть... Не приймай виклику, як би тобі не кортіло проявити свою звитяжність.
Мені треба, аби ти дістався до місця цілим і неушкодженим.