Майєр — ретельний служака СД, Крамер — син антифашиста, німецького революціонера. І зараз настала в його житті та година, коли мусило вирішитись, хто в його душі переможе — ворог Майєр чи соратник Крамер?
— Ви певні, що я працюватиму на вас? — визивно запитав Віллі.
— Знову за своє! — з легким докором мовив Марков. — Не на нас, а з нами! В ім’я перемоги над фашизмом, в ім’я майбутнього Німеччини, в ім’я звільнення з неволі народів Європи! Хіба цього мало?
Майєр підняв голову і твердо мовив, звертаючись до Маркова:
— Буду з вами відвертим.
— Іншого й не чекаємо, — сказав той. — Інше зайве.
— Так от! Всі мої помисли і поведінка, про які ви знаєте, свідомі, а не були під впливом якогось випадкового настрою.
— Це ми зрозуміли, — зазначив Марков.
— Мене з відомих вам причин не могла задурманити націонал-соціалістська демагогія, а зараз, в ході війни, я ще більше зрозумів, яку біду несе людству фашизм. Миролюбиві німці не підтримують Гітлера, і я переконався, що фюрер веде Німеччину до катастрофи. Тому тривалий час я шукав спільників для можливої боротьби з фашистською пошестю. Однак розшукував їх виключно серед співвітчизників. І не знаходив. У тому середовищі, в якому я служу, мені жодного разу не зустрілася гідна довіри людина. Що ж вийшло? Таку людину я знайшов у вашій особі. Це дуже важливо — відчувати, що ти не один. Тому я — з вами!
Він на мить замовк і по хвильці додав:
— Моє рішення виважене і остаточне. Маю прохання: чи можете ви повідомити про це мого батька?
Марков теж на мить завагався, але відповів щиро:
— На жаль, робити такі обіцянки не маю повноважень. Але передати кому слід ваше прохання зможу.
— Дякую й за це! — зронив Віллі Майєр. — А тепер як мені бути далі? — спитав.
— Ви повернетесь до Хейніша з нашим завданням…
— З завданням боротися проти фашизму? — не втримався Майєр.
— Так, з завданням боротися за вільну Німеччину, без Гітлера.
— Для однієї людини це завдання — непосильне…
— Отож! Коли йдеться про одну людину… А ви не один… І коли вже так нуртує це питання, то можу сказати, що ви вже з півроку плідно допомагаєте нам у боротьбі проти гітлерівської Німеччини.
— Якщо це жарт, то невдалий.
— А мені не до жартів! У розмові з вами я оперую виключно доказовими фактами.
— Тоді я вас не розумію…
Марков звернувся до вартового, що стояв у дверях:
— Покличте фрейлейн.
Віллі подумав про те, що трапилось цього вечора, і почав аналізувати. Його охопив якийсь химерний стан. Ніби все було або принаймні видавалося штучним, нереальним. Він зрозумів, що мав би злякатися чи хоч розгубитися, але не відчув у собі ні ляку, ані бентеги. Ніби всі вечірні пригоди трапилися не з ним, а він тільки дізнався про них і виявив цікавість. Звідки у нього ця байдужість до самого себе? Втомила війна? Мабуть, так. Втомила смерть, що обезцінила людські емоції і саме життя людини. Смерть щодня, як щось звичайне і буденне, збирала з людей свою жахну данину…
І все ж щось у всій ситуації відбулося не так, як би належало. Десь зіграла фальшива нота, що досі бриніла у підсвідомості бентежним дисонансом. Якась деталь, зафіксована почуттями і ще не зловлена думкою. Щось таке, що, з’явися воно одразу, надало б картині її довершеності. І лише тепер, коли почав думати про це, намагаючись зафіксувати неясний чуттєвий спогад, його раптом осяяло: Віт не гавкав!
Авжеж, Віт не подав голосу, коли хапали його і тягли. Але ж, за логікою подій, мусили схопити й фрейлейн Бергер! А Віт не гавкав! Не боронив нікого. Не пустив у хід ікла і пазурі навіть на захист хазяйки. Безпрецедентний випадок, особливо коли йдеться про німецьку вівчарку. Отже…
Так ось звідки виникло оте почуття штучності і нереальності, що не полишає його від самого початку! І цей гауптман… Чи не він підходив до неї, коли Віллі запримітив фрейлейн? Схоже на те…
"Виходить, я добряче посприяв російській розвідці. Точніше — розвідниці!.. Господи, якби не я, її давно викрили б! Кеслер на вірному шляху…"
Коли Крістіна зайшла, Віллі глянув на неї так, ніби угледів це золотоволосе, блакитнооке диво вперше. Якоюсь мірою це відповідало істині, бо вона розкрилася перед ним по-новому, і все, що він знав про неї, набрало глибшого, вагомішого і суворішого змісту.
А вона мило всміхнулася йому і мовила про дрібничку, не варту ніякої уваги, ніби нічого значного сьогодні взагалі не відбулося:
— Віллі! Ви загубили свою запальничку. Ось вона. Прошу…
Майєр автоматично взяв запальничку. Поклав її до кишені.
Фрейлейн Бергер пройшла кімнатою і присіла на грубій дерев’яній лаві попід стіною. У кутку, над її золотою голівкою, темніла ікона. Під нею жовтим світлячком жевріла лампадка. І того непевного світла вистачало, щоб волосся дівчини освітилося прозорим сяйним німбом.
"Ну й жінка! — Він навіть струсонув головою, ніби змагаючись з чаклунськими чарами. — Фатальна для мене жінка, — помислив. — Та чому ж фатальна? Може, навпаки, — рятівна?"
— Як бачите, пане Майєр, у тому середовищі, в якому ви служите, була гідна довіри людина, — не без іронії мовив Марков.
— Я це збагнув.
— Наша зустріч відбулася з її ініціативи. Крістіна впевнилася у вашій порядності, обгрунтувала і довела необхідність вступити з вами у відкритий контакт. Вона вірить вам як людині.
— Дякую, — відповів Майєр і повеселішав.
— Тепер конкретно про фрейлейн Бергер, — продовжував розмову Марков. — З цього часу вона — ваш безпосередній керівник. Її слово — закон! Її накази підлягають безумовному виконанню.
— Тобто завдання мені ставитиме фрейлейн Крістіна, а не ви? — уточнив Віллі.
— Так. Але про ваше перше завдання скажу я. Фрейлейн Бергер необхідно виїхати до Німеччини як нареченій Адольфа Шеєра, берлінського історика, що героїчно загинув на Північному Кавказі…
Марков зупинився, про щось подумав, а потім додав:
— Повторюю: як нареченій Адольфа Шеєра. І не тільки виїхати, а й оселитися у матері Адольфа фрау Патріції Шеєр. Підстава: фрейлейн чекає дитину, спадкоємця роду Шеєрів…
— Як же це?! — не зміг приховати свого збентеження Віллі Майєр. — Я ж гадав… Але ж вони не одружені!
— У тому й складність, — сухо, щоб уникнути недоречних емоцій, констатував Марков. — Ви повинні потурбуватися долею молодої жінки як дружини свого загиблого бойового товариша, котрому завадив узяти з нею шлюб лише трагічний кінець. Хіба не так?
— Це справді відповідає дійсності, — погодився Майєр. — Я сам питав його про одруження, і він мені відповів…
— Усе це нам відомо.
— Ах, так? Фрейлейн Бергер…
— Тому не будемо гаяти час на перелік подробиць. Зараз ідеться про головне: фрейлейн Бергер будь-що повинна стати повноправною фрау Шеєр! І в цьому ви мусите їй всіляко сприяти. Для успішного досягнення мети використайте можливості свого впливового шефа — оберштурмбанфюрера Хейніша. Він з молодих літ — друг Шеєра-старшого, що загинув на початку війни під Брестом. Врахуйте, для пані Патріції Шеєр війна — це життєва катастрофа. її сина не врятувало й письмове моління до господа-бога, яке вона потайки вшила в комір його офіцерського мундира.
— Дещо про це чув…
— Не відволікайтеся: ще раз нагадую про час! Поточні й наступні завдання вам дійсно даватиме фрейлейн Бергер. Вона ж більш докладно змалює вам загальну ситуацію, і ви разом обмізкуєте спільні дії. І ще одне: можливо, до вас з’явиться людина, передасть привіт від Максима і мовить: "Вітри дмуть зі Сходу". Це пароль. Ваш відгук: "На Заході дмуть теж". Всі доручення цієї людини слід виконувати беззастережно!
— Яволь! — мимоволі підтягнувся Майєр.
— І останнє: чи бажаєте обрати собі псевдонім?
— Як вас розуміти? — запигав Віллі і пояснив, що має на думці: —У нас в таких випадках відбирають письмове зобов’язання про співробітництво…
По лиці Маркова пробігла усмішка.
— Тож як з псевдонімом?
— В ім’я перемоги хай буде Ніка[15], — не вагаючись, обрав Майєр.
— Погоджено — Ніка! Ну що ж, на цьому — край. Час нашої зустрічі вичерпався. Прошу, візьміть свою зброю.
Коли Віллі з Крістіною у супроводі Віта поверталися до готелю, Віллі, ще не знаходячи доладних слів до Крістіни, пробурчав безвідносно:
— Усе ж повної довіри до мене у вас нема…
— З чого цей сумнів, Віллі? — звела на нього очі Крістіна.
— Гауптман повернув мені пістолет без обойми. Невже боявся, що стрілятиму? І це після всього, що відбулося!..
— Ах, Віллі! — заперечила вона. — Ваш докір — на мою адресу. Я теж схвильована і просто забула… Ось ваша обойма, візьміть її.
Мало не навпомацки, слово до слова, торували вони нові стежки одне до одного.
Розділ 10
КЕСЛЕРОВІ ТЕЛЕФОНУЄ СМЕРТЬ
Іноді життєва стихія підтасовує такі обставини, що не дають часу на тривалі роздуми або зволікання і примушують людину, якщо вона сповнена рішучості, кинутися у вир подій. Трапляється небезпека, котра змушує забути про обачливість. І тоді кожна мить важить чиїмось життям.
Саме такий іспит доля приготувала Віллі Майєру і почала випробовувати його міць прямо зранку наступного дня. Від куцих щедрот долі він тільки й мав передиху— ніч майже без сну.
Втім, він з’явився на службу добре виголений, підтягнутий, зібраний. Зайняв своє звичне місце на телефонах у приймальні до кабінету Хейніша, замкненого до повернення господаря. Це мало трапитися завтра, а сьогодні оберштурмфюрер Віллі Майєр службово ще підлягав слідчому Кеслеру, чий кабінет був по коридору навпроти.
І хоч Майєр приступив до виконання службових обов’язків за півгодини до належного часу (в номері, на самоті, йому не сиділося), доля не зволікала жодної хвилини.
Він ще вішав плащ й кашкета, коли до приймальні, гупаючи забрьоханими чобітьми, в теплому мотоциклетному комбінезоні, з туго напханою планшеткою і міцною валізкою, товстошкірою і окутою сталевими обручами на замочках, ввалився заморений далекими мандрами обер-лейтенант Франц Рейніке. Той самий Рейніке, котрого кілька днів тому відрядив пан Кеслер з певним дорученням. Слідчий, коли мав таку змогу, завжди віддавав перевагу ретельному обер-лейтенантові перед іншими підлеглими. Рейніке не відзначався розумом, але був по-спортивному витриманий і неухильно виконував будь-які розпорядження, якщо йому їх викладали точно і ясно: взяти те і оте, з’ясувати про отаке у таких-то, розстріляти за списком о такій годині… Отже, ранкова поява Рейніке свідчила, що діло зроблено, і невтомний обер-лейтенант жадає нових розпоряджень будь-якої складності і терміновості.
— Радий бачити тебе, Франце, — привітно сказав Майєр. — Сідай! Начальства ще нема.