Значить, на те була воля божа, щоб я подався навпрошки до моря, а не в Нiневiю.
Всевишнiй все наперед передбачив!
Коли що, я й боговi скажу:
— Всемилостивий боже, а хiба ж ти не знав, що я помiняю маршрут?
Зрозумiло, аби не зронити свого незаперечного авторитету, Всевишнiй поблажливо скаже:
— Ха! Звiсно знав, Iоно! Тому й вказiвку персонально на твос iм'я спустив, бо знав, що ти усяке дiло завалиш.
— Ну, тодi моя провина не варта й печеноу цибулi! Хiба не так?
— Так, Iоно, так! Я i то падаю, як за власну ногу перечеплюсь.
Оцi богодухi роздуми мене вельми втiшили.
До того ж, тiкаючи вiд старого придурка Авiмелеха, я наочно виявив повну некорисливiсть — залишив у спадок по собi пудовий хрест свiй i не взяв натiльнi кайдани для скрушення грiховноу плотi. Хай ух бере, кому забажасться! Навiть власяницю залишив у келiу на цвяшку...
Саму Бiблiю взяв, аби скрiзь, де ступне нога моя, заохочувати до святого письма грiшникiв.
А заохочувати с чим!
Вiзьмемо хоча б скандальну iсторiю праотця Аврама, котрий до глибокоу старостi, до бiлоу сивизни торгував тiлом свосу дружини Сари. Навiть коли Сарi минав сьомий десяток, Аврам примудрився вигiдно збути уу якомусь хтивому фараоновi, мабуть, схильному до статевих збочень. Iнакше як це диво дивне пояснити? Адже навколо того фараона товклася цiла отара свiженьких й молоденьких красунь, навчених до усяких любовних iгрищ...
Якого ж грiховодника, питаю я вас, ота пiкантна бувалиця не зацiкавить?
Та вони вмить розхапають квитки i натовпом посунуть на моу лiтературнi вiдправи!
I Всевишньому, як Авторовi Книги, буде присмно, що я привернув до його бестселера увагу найширших кiл читачiв i неписьменних слухачiв.
А щоб не наражатися на ревнивi нарiкання Автора, слiд раз у раз невтомно пiдкреслювати незреченну мудрiсть господню. Вiд словесного фiмiаму ще нiхто не горнув носа. Хiба менi важко жонглювати словами "генiальний Автор", "сдиний у свiтi i неперевершений Творець", "глобальний твiр". Або закрутити уже зовсiм по-науковому, щоб в отих мудрагелях вже нiхто й нiчого не второпав, внаслiдок чого вiдчув свою повну розумову нiкчемнiсть.
Я й вiршами можу ушкварити.
Наприклад:
Не Книга — Диво! А вiдтак
Писань таких ми ще не знали...
Спасибi, Автор — наш Мастак,
Що Ви нам Книгу написали!
Ясна рiч, вiршики поганi. На рiвнi школярського римування. Але ух неодмiнно оголосять Високою Поезiсю. Бо хто, питаю я вас, наважиться ух гудити, коли вони хвалебно оспiвують "генiального Автора" та ще й "неперевершеного Творця"? Не побоюся висловити смiливе припущення, що за це недолуге римування менi ще й лiтературну премiю господь дасть. Таке вже неоднораз траплялося! А коли що — додам солоденького фiмiаму: брехати — не цiпом махати. Що схочу, те й змолочу.
Примiром, як восхвалити Всевишнього за те, що вiн надихнув Аврама з Сарою на ганебнi, аморальнi вчинки?
А дуже просто!
Сказав Наймудрiший:
— Не будеш ти надалi називатися Аврамом. Вiднинi iм'я тобi — Авраам. А ти, жiнко, вже не зватимешся Сарою. Вiднинi iм'я твос — Сарра.
Вiдмiннiсть лише на одну лiтеру!
Хiба не дотепно?
Ну, хто тепер наважиться звинувачувати архисвятого патрiарха Авраама i його цнотливу, благочестиву Сарру за грiхи якихось там блудодiйних мерзотникiв Аврама та Сари? Та якщо хтось патякатиме, Авраам з Саррою вмить притягнуть облудника до суду за образу ухнiх священних осiб!
Отак благочестиво розмiрковуючи, я бадьоро мiряв та мiряв ногами твердь земну, неухильно наближаючись до моря.
8. ОКО БАЧИТЬ ДАЛЕКО, А РОЗУМ ГЛИБОКО
"Ми часто кажемо: "Його совiсть гризе..."
Ви собi уявлясте, що було б, коли б совiсть
справдi зуби мала?"
Федiр МАКIВЧУК.
Старець Авiмелех наставляв:
— Не украдь!
Спирасться, бувало, обiруч на бiблiйний фолiант i рече:
— Не убiй!
Якщо подумати, вiн недарма спирався на святе письмо. Адже Бiблiя збiрник унiкальних кримiнальних iсторiй. Суцiльний тобi детектив! З неодмiнною мораллю, як воно i годиться: злочинця настигне неминуче покарання.
Загальна думка була проста: усi люди — грiшники, або ж, як по-сучасному, злочинцi. Така вже людська природа, i нiкуди вiд неу не втечеш. Бо ж неможливо втекти вiд самого себе! Злочин, немов тiнь, чатус за плечима кожного грiшника, а в грiшниках ходять усi посполитi.
А з чого воно почалося?
З грiхопадiння прабатькiв усього нещасного роду людського Адама i рви.
А жилося ж ум: уж — не хочу, пий — не можу!
Не знали i не вiдали, що воно таке батькувати долю у голодi i холодi.
А все одно потягло на крадiжку!
— Адамцю, ну-мо пiшли оту яблуньку потрусимо!
— Та ти що?
— Яблучко хочу!
— Чи ти з глузду з'ухала?
— А що такого?
— Та ж Всевишнiй заборонив яблуню чiпати!
— Ну й дурень!
— Хто дурень?
— Ти, Адамцю!
— Я дурень?
— А хто ж iще? Ти про кого подумав?
— Добалакались!..
— Бо ти — впертюх!
— Я ще й винен?
— Адамцю, ну, подумай сам: якщо ми з'умо по манюсiнькому яблучку, то хiба вiн збiднiс? З торбою пiде? Душу з нас за яблучко витрусить?
— Скупому душа дешевша гроша!
— А менi.. яблучка хочеться...
— Ну, добре, ходiмо по яблука!..
А йшлося зовсiм не про те, збiднiс Всевишнiй чи не збiднiс.
Не було мови й про таку дрiбницю, пiде вiн з торбою на путiвцях старцювати чи не пiде.
Рiч полягала у принципi — заборонi порушувати святi норми приватноу власностi.
Але ж знов-таки сказано: не спiйманий — не злодiй.
Та хiба прабатьки мали кримiнальний досвiд? Хiба вмiли вправно заховати слiди? Хiба мали поняття про алiбi?
Нажерлися яблук та й полiзли спати у кущi!
Застукав ух Всевишнiй на гарячому, а цi недотепи одразу розрюмсалися та й розкололися:
— То вона мене на грiх звабила!..
— А мене — яблучко...
А Всевишнiй ум на те повчально проказус:
— На чужий коровай рота не роззявляй!
Перехресний допит, дiло в суд, останнс слово перед вироком i — "в дальний путь, на долгие года", туди, де i холодно, i де голодно...
Цiкаво, що тодi було запроваджено перший у свiтi фах — професiю сторожа. Бо приставив Всевишнiй до яблунi на варту приватноу власностi херувима з вогненним мечем. Але той перший грiх глибоко закорiнився — усi хлопчаки i досi з яблунь починають.
От Каун, той уже був тямущий мужик! Вiн постарався все обмiзкувати наперед. А коли порiшивтаки свого брата Авеля, то навiть i в думцi не мав колотися.
Всевишнiй, що провадив слiдство у тiй найпершiй "мокрiй" справi, дуже хитро, нiби мимохiдь запитав прадавнього мордувавцю:
— Кауне, де Авель, брат твiй?
А Кауновi хоч би що — затявся, та й годi:
— Запитайте у нього самого! Хiба я сторож йому? Звiдки знати менi, де вiн вештасться i байдики б'с?
— Так уже i не знасш?
— У мене своух справ — по саму зав'язку! Тiльки встигай повертатися...
Якщо розiбратися, то божа Канцелярiя — це вселенський карний розшук, в якому янголи, херувими i серафими слугують судовими виконавцями. Архангели — верховна колегiя. Але всi дiла вершить премудрий Всевишнiй, сам-один у трьох лицях: бога-Слiдчого, бога-Прокурора i богаСуддi.
Та ось що не подобасться в цiй небеснiй каральнiй установi, особливо з огляду на прийдешнiй поголовний Страшний суд ("злочинцiв буде покарано!"), це повна вiдсутнiсть хоч такоу-сякоу адвокатури. Захиститися — нiяк! То вже, знасте, не демократично...
Але про що це я думаю?
Геть з голови крамолу!
Хiба не мене, смиренну овечку, обрано для втiлення у життя смертних задумiв бога-Слiдчого, бога-Прокурора i бога-Суддi? Сказано: путi господнi незвiданi. То менi тiльки здасться, що простую я навмання. Насправдi мене веде Промисл божий туди куди слiд. Вибач, о Милосердний, мимовiльний грiх мiй незумисного розумування! Адже тобi. Всевидющому, згори видко, що я прудко прошкую на завбаченому тобою шляху. А твоя путь — iстинна! Зваж, господи: не всякi жарти чогось вартi...
Уже надвечiр я примандрував до портового мiста Iоппiу, щоб далi подорожувати морем. Головне, опинитися якнайдалi вiд приреченоу Нiневiу. Цiкаво, де тут найдешевша корчма?
Усi лiхтарi на захланних вуличках Iоппiу були розбитi з пiдозрiлою послiдовнiстю. Та я чомусь не звернув належноу уваги на це похмуре застереження з явними вiзуальними натяками. Ковзнув бездумно очима, та й усе. А дарма.
9. ДУМКА ДУМКУ ГОНИТЬ
"Не той кiнь, що в болото увезе, а той, що
з болота витягне".
Народне прислiв'я.
Тьмяно було в благенькiй корчмi. В одному кутку ледь блимав каганець, в другому конала тоненька свiчка. За дверима, зовсiм неподалiк, хлюпало море.
Як на голодного, пахощi тут — запаморочливi. А в мене у кишенях — анi шеляга. Якщо мене звинуватять у тому що я на дурняк досхочу нанюхався смачненького, у мене й мiдякiв нема, щоб оплатити апетитнi пахощi дзвоном.
Трапляються моменти, коли за шматок ковбаси чорту душу вiддаси. Без грошви закон один: уж очима, а рукам зась. А в кого в руках, у того i в зубах. Та нiчого: кмiтлива людина як не руками, то язиком вiзьме. Мошвою i дурень трусити може...
Потроху очi призвичаулися до пiтьми. Ясна рiч, сюди позбиралися на нiчлiг рiзнi безпритульнi лобуряки. Зараз нажираються i напуваються, потiм спатимуть покотом, впритул один до одного, щоб теплiше було.
Усе це був люд убогий: тiльки й грошви, що на полумисок юшки та келишок сивухи. Але ж юшка яка — ложка сторч стоуть! Тiльки у кутку, пiд каганцем, двос смакують не з келишкiв, а хлебчуть прямо з грубенького барильця та маслаки з чималими шматурами м'яса гризуть. Над мисюрою парус — харч свiженький, щойно з вогню...
Один з них — довгий i худющий, мов корабельна щогла. Морда — з самого профiля. Другий — низенький i товстенький, немов дбайливо натоптана усяким добром торба. Пика — з самого кола. Обидва — у строкатих блузах, в яких полюбляють хизуватися мореходи.
На них я й нацiлився. Тiльки чекаю слушноу нагоди.
Чую, щогловидий поважно каже:
— А гарно украсти i на зуб не попасти!
Його приятель не встиг i рота розтулити, як я вже вклинцювався в розмову:
— Пхе! Поганеньке ремесло'лiпше доброго злодiйства...
Строкатий з профiлем одразу на мене:
— А ти хто такий розумненький?
Я статечно вiдповiв:
— Без плуга — не орач, без молота — не коваль, а без Бiблiу — не оповiдач.
— Невже Бiблiю масш? — вразився вiн.
— Авжеж!
— Де ж ти отакий скарб роздобув?
— То моя справа...
— I читати по писаному вмiсш?
— А чого б я Бiблiю на горбi тягав?
— То сiдай до нас, юний отче, за кумпанiю...
Я сiв i негайно вдарився у спогад:
— Наш пiддячий любить борщ гарячий.