Лісове Озеро

Притулила мокрі долоні до розпалених щік, заплющилася од насолоди і, несподівано для самої себе, тихенько — ледь чутно — почала:

Ой видно село,

Широке село...

— О, вилікували людину!

— Хто це? Ой... Микола Лаврентійович!

— Співай, співай! То ж добре, коли з піснею день почи­нають.

— Та я... — і зовсім знітилася.

Зоотехнік почав розпитувати про здоров'я, про харківсь­кі новини. Варя відповідала. Перегон знову про щось роз­питував, і раптом Варя подумала: а чого б ото їй зараз — саме зараз — не поговорити про свій задум? Чого тут вага­тися? Треба зважуватись... І — зважилась.

— Миколо Лаврентійовичу, є у мене до вас серйозна розмова. Не знаю, з чого й почати...

— А ти — з початку. Давай, починай.

І Варя почала.

Спершу хвилюючись, а потім усе спокійніше і спокійніше виклала всі свої міркування про необхідність будувати но­вий корівник, про механізацію, про свою мрію узяти групу в сто корів.

Перегон слухав уважно, інколи перепитував, повторю­вав окремі Варині слова, немовби зважував їх чи пробував на міцність. Варя насторожилася: невже буде проти?

Закінчила і, знов дуже хвилюючись, чекала, що ж скаже її співбесідник. Микола Лаврентійович відповів тихо, задум­ливо:

— Будем старатися... Гадаю — все буде як слід...

ПІСНЯ ВОСЬМА

1

Варя робить останній крок, ось вона вже біля трибуни, а просто перед нею величезний зал...

От і все. От і настала мить, до якої готувалися стільки днів. Зараз вона, звичайна жінка, доярка, говоритиме, а слухатимуть її сотні і сотні — вся обласна партійна кон­ференція...

Всяке у житті бувало, і під кулями бігала, і все одно серце не заходилося, а зараз...

Не тільки те страшно, що так багато людей буде її слу­хати, найбільше тривожить: чи зможе вона, чи зуміє роз­повісти про все, що вони у своєму колгоспі роблять, що замислили зробити і, головне, що їм заважає.

Не день і не два і партбюро колгоспу, і правління думали й радилися. І самі радилися, і Варі радили. Гуртом допо­магали делегатці підготуватись до виступу. Все наче зва­жили, усе ніби обміркували. Варя, занотувавши їхні поба­жання, ще раз і ще раз перечитавши свій виступ, відчула: тепер усе наче доладу, і нарешті заспокоїлася. І їхала спо­кійно, і до неосяжного цього залу увійшла спокійно, та як почула, що називають її прізвище, у грудях знов похо­лоло.

— Слово має оператор машинного доїння Савельєва Вар­вара Федорівна.

Стоїть на трибуні, розкладає тремтячими пальцями арку­шики, зал затихає, мовкне, а в неї наче і голосу нема.

Ну як тут почати... Де взяти сили...

І раптом так ясно уявилось: наче не в залі вона, не на високій трибуні, а в себе на звичайних партійних зборах. Навіть подумалося: це ж і є партійні збори — збори кому­ністів усієї області. І розмова тут піде така ж проста і за­душевна, така ж конкретна і ділова — про життя, про ро­боту.

Про життя, про роботу і почала. Люди працюють, люди хочуть ще краще працювати. А для цього потрібна механі­зація і механізація. А от у них... От вона б узяла сто ко­рів, та чи можна їх розмістити в старому, переробленому з конюшні корівнику, тісному і для п'ятдесяти. Потрібні нові, сучасні доїльні установки, потрібен високий рівень механізації. Треба, щоб і колгоспникові працювалося, як робітникові на сучасному заводі. Треба, щоб кожна ферма стала, як цех. І про це треба серйозно подумати.

Варя говорила гаряче, з серцем, і так саме гаряче, схви­льовано слухав її величезний зал.

Скінчила і тут тільки згадала про аркушики — склала їх. А в залі — тихо... І знов страшно стало: чого це вони всі мовчать? Ступила від трибуни і аж хитнулася — гучно вдарили оплески.

На другий день конференція одностайно прийняла резо­люцію, до якої окремим спеціальним пунктом увійшли кон­кретні Варині пропозиції.

Микола Данилович Юшков — голова колгоспу — сидів поруч. Почув це, торкнув Варю за лікоть:

— Чула? Ну, тепер діло піде.

— Як піде?

— Буде у нас і новий корівник, і нова доїльна установ­ка!

Аж тут почали висувати кандидатів у делегати на пар­тійний з'їзд у Москву. В залі залунали прізвища уславле­них робітників, колгоспників, митців, учених...

Варя слухала, а думками була у себе, на колгоспному подвір'ї. Корівник... Буде корівник? Легко сказати — буде. Гроші у колгоспі є, та от спробуй матеріали будівельні до­бути — нема фондів.

— ...Савельєву Варвару Федорівну!

Варя спершу нічого не зрозуміла — що це? Знову їй да­ють слово?

В залі було шумно, головуючий попросив повторити прі­звище, і Варя знову почула:

— Оператора машинного доїння колгоспу "Перемога" Харківського сільського району Варвару Федорівну Савель­єву!..

— Для чого це?.. Чого це мене назвали? — запитала у Миколи Даниловича. Юшков пояснив:

— В делегати тебе висувають.

Після обговорення всі посунули до столиків отримувати бюлетені. В проходах поміж рядами з'явилися червоні ур­ни. Всі підходили, кидали бюлетені, і кожен знову займав своє місце.

Проголосували досить швидко, і головуючий, оголосивши перерву, під час якої лічильна комісія мала підрахувати голоси, попросив усіх залишатися в залі, зараз покажуть фільм про Харківщину.

На екрані новітні машини, нові заквітчані сквери, сяючі вікна нових житлових масивів... Заводські околиці...

Села, ліси, лани...

А от і рідна Безлюдівка — контора колгоспу, ферма. Її, Варина, ферма ззовні і всередині...

Стривай, а це ж хто? Та невже то вона сама?!

Так, вона... І згадалося, як приїздили колись, знімали на плівку і її, і її "дівчат". Зняли, а вона, бач, за роботою і зовсім про те забула.

Екран погас, під стелею спалахнули люстри, до трибуни підійшов голова лічильної комісії, почав читати список обраних делегатами на з'їзд. І в ньому її прізвище:

— Савельєва Варвара Федорівна...

Додому верталися колгоспною легковичкою. Так хотілося спинити машину і йти, йти навпростець рідним степом...

2

Голова — як у воду дивився: у всіх навколишніх колгос­пах і в їхньому справді почалися великі зміни. Вирішили таки будувати новий корівник на сто корів. Обком партії зобов'язав шефів, і ті вже завозять матеріали, розпланову­ють, риють канавки для фундаменту.

Варя — радіє, а Микола Лаврентійович, навпаки, неве­селий: проект неправильно складений, тісно буде в такому приміщенні, хоч би на метр треба розширити.

— Хіба це так складно? — дивується Варя. — Ну й хай розширюють.

— Ой, складно. Та ще й як складно...

Будівельники й слухати не хотіли про той зайвий метр: у них — план, кошторис, все це вже скрізь затверджено, підписано, проштемпельовано — про що може бути мова?

Що ж діяти? Здатися, погодитися з таким проектом — це значить витратити величезні кошти, а умов для механі­зованого роздавання кормів знов не буде. Подумали-поду­мали Варя й Микола Лаврентійович, поговорили з головою, і всі разом вирішили: треба їхати в Харків, воювати за отой метр.

...Нескінченний червоний килимок на білих мармурових сходах. Можна б і ліфтом, та Варя завжди йде пішки, на який би поверх треба — тільки пішки. Це особливий будинок... Просторий, світлий, сонячний; фасад його вихо­дить на майдан Дзержинського. Уже своїм зовнішнім ви­глядом завжди настроює на високий лад. А височенний вестибюль, високі склепіння коридорів, — зайдеш у цей бу­динок, і здається: все дрібне, каламутне, все дріб'язкове, несуттєве й зайве назавжди залишилося там, на вулиці, за порогом.

Дивне, щось з дитинства знайоме завжди бентежить Ва­рю, коли йде коридорами обкому, заходить до кабінетів. Що це за почуття? З яким іншим схоже? І чому воно знане змалечку!

Подумала про все це і головою похитала: і приходить же отаке на думку! Тут треба все добре обміркувати, поговорити так, щоб помогли, щоб дозволили збільшити корівник на отой клятий метр, про діло треба їй думати, а вона — про дитинство, про почуття...

З цими думками Варя неспішно роздягається, здає у гардероб пальто і ще раз перевіряє у своїй теці: чи па­пери всі на місці. Наче все взяла. Головне — ось він, план її майбутньої ферми. Оце креслення зараз — найголовні­ше.

Піднімається сходами — і тривога на серці, і радість. І знов оте дивне відчуття: радість оцю — саме оцю — знала і змалку. Що це значить — адже змалку вона тут не була ні разу...

Все, що було далі, Варя не раз потім згадувала. Дивно: нічого ж наче особливого не сталося, не вперше їй розмов­ляти із секретарем обкому. Та й розмова ж наче суто ді­лова, і все ж таки було в їхній бесіді щось таке, що запа­м'яталося. Немов душа торкнулася душі.

Секретар — немолодий уже чоловік з уважними, дуже втомленими очима — спершу детально розпитав про кол­госп, про ферму, про Варину роботу. Вислухав нарікання на проект і, відсунувши набік всі папери, попросив пока­зати креслення. Варя подала.

Довго роздивлявся, думав, знов розпитував, уточнював окремі деталі, потім узяв червоного олівця і написав збоку: "Прошу збільшити на один метр". Підписався, поставив дату.

Подав Варі креслення, подивився їй в очі і раптом теп­ло і трохи сумно усміхнувся:

— Важко?

Варя тільки мовчки кивнула.

— І мені важко... — відкинувся на спинку крісла, замис­лився.

А потім устав — встала і Варя — вийшов з-за столу, рі­шуче простягнув руку:

— Бувай. А що важко, то — нічого. Подужаємо. Поду­жаємо? Еге ж?

Варя хотіла сказати так багато, стільки у неї було такого, що оце б зараз — саме зараз! — мудрій оцій і дуже добрій людині взяти б і як у дитинстві розповісти все-все, до остан­нього слова... Але ж — он скільки там у приймальні чекають, і очі... Очі у секретаря такі стомлені... І Варя знову тільки кивнула.

— От бачиш, і ти так думаєш... Обов'язково подужаємо! Адже ми з тобою хто? Я виріс у цеху. А твоя ферма теж буде, як цех. Ми з тобою — робітничий клас. А робітничий клас, що б там не було, все одно завжди перемагав...

Сходинки, сходинки... Світлий червоний килим...

Світла тиша вестибюля...

Варя вдягається, виходить на вулицю — тепер уже ніщо не заважає їй усією душею, всіма тривогами і скорботами погрітися в отому сіянні, що ніби засвічується в ній у цьому будинку.

Що ж це за почуття? Щось воно їй нагадує... Щось дав­нє-давнє, перше-найперше...

Йде задумана, заслухана в себе...

І раптом аж спиняється вражена: ну звичайно ж! Ну точно ж! От звідки оце сіяння...