Треба, щоб кожна ферма стала, як цех. І про це треба серйозно подумати.
Варя говорила гаряче, з серцем, і так саме гаряче, схвильовано слухав її величезний зал.
Скінчила і тут тільки згадала про аркушики — склала їх. А в залі — тихо... І знов страшно стало: чого це вони всі мовчать? Ступила від трибуни і аж хитнулася — гучно вдарили оплески.
На другий день конференція одностайно прийняла резолюцію, до якої окремим спеціальним пунктом увійшли конкретні Варині пропозиції.
Микола Данилович Юшков — голова колгоспу — сидів поруч. Почув це, торкнув Варю за лікоть:
— Чула? Ну, тепер діло піде.
— Як піде?
— Буде у нас і новий корівник, і нова доїльна установка!
Аж тут почали висувати кандидатів у делегати на партійний з'їзд у Москву. В залі залунали прізвища уславлених робітників, колгоспників, митців, учених...
Варя слухала, а думками була у себе, на колгоспному подвір'ї. Корівник... Буде корівник? Легко сказати — буде. Гроші у колгоспі є, та от спробуй матеріали будівельні добути — нема фондів.
— ...Савельєву Варвару Федорівну!
Варя спершу нічого не зрозуміла — що це? Знову їй дають слово?
В залі було шумно, головуючий попросив повторити прізвище, і Варя знову почула:
— Оператора машинного доїння колгоспу "Перемога" Харківського сільського району Варвару Федорівну Савельєву!..
— Для чого це?.. Чого це мене назвали? — запитала у Миколи Даниловича. Юшков пояснив:
— В делегати тебе висувають.
Після обговорення всі посунули до столиків отримувати бюлетені. В проходах поміж рядами з'явилися червоні урни. Всі підходили, кидали бюлетені, і кожен знову займав своє місце.
Проголосували досить швидко, і головуючий, оголосивши перерву, під час якої лічильна комісія мала підрахувати голоси, попросив усіх залишатися в залі, зараз покажуть фільм про Харківщину.
На екрані новітні машини, нові заквітчані сквери, сяючі вікна нових житлових масивів... Заводські околиці...
Села, ліси, лани...
А от і рідна Безлюдівка — контора колгоспу, ферма. Її, Варина, ферма ззовні і всередині...
Стривай, а це ж хто? Та невже то вона сама?!
Так, вона... І згадалося, як приїздили колись, знімали на плівку і її, і її "дівчат". Зняли, а вона, бач, за роботою і зовсім про те забула.
Екран погас, під стелею спалахнули люстри, до трибуни підійшов голова лічильної комісії, почав читати список обраних делегатами на з'їзд. І в ньому її прізвище:
— Савельєва Варвара Федорівна...
Додому верталися колгоспною легковичкою. Так хотілося спинити машину і йти, йти навпростець рідним степом...
2
Голова — як у воду дивився: у всіх навколишніх колгоспах і в їхньому справді почалися великі зміни. Вирішили таки будувати новий корівник на сто корів. Обком партії зобов'язав шефів, і ті вже завозять матеріали, розплановують, риють канавки для фундаменту.
Варя — радіє, а Микола Лаврентійович, навпаки, невеселий: проект неправильно складений, тісно буде в такому приміщенні, хоч би на метр треба розширити.
— Хіба це так складно? — дивується Варя. — Ну й хай розширюють.
— Ой, складно. Та ще й як складно...
Будівельники й слухати не хотіли про той зайвий метр: у них — план, кошторис, все це вже скрізь затверджено, підписано, проштемпельовано — про що може бути мова?
Що ж діяти? Здатися, погодитися з таким проектом — це значить витратити величезні кошти, а умов для механізованого роздавання кормів знов не буде. Подумали-подумали Варя й Микола Лаврентійович, поговорили з головою, і всі разом вирішили: треба їхати в Харків, воювати за отой метр.
...Нескінченний червоний килимок на білих мармурових сходах. Можна б і ліфтом, та Варя завжди йде пішки, на який би поверх треба — тільки пішки. Це особливий будинок... Просторий, світлий, сонячний; фасад його виходить на майдан Дзержинського. Уже своїм зовнішнім виглядом завжди настроює на високий лад. А височенний вестибюль, високі склепіння коридорів, — зайдеш у цей будинок, і здається: все дрібне, каламутне, все дріб'язкове, несуттєве й зайве назавжди залишилося там, на вулиці, за порогом.
Дивне, щось з дитинства знайоме завжди бентежить Варю, коли йде коридорами обкому, заходить до кабінетів. Що це за почуття? З яким іншим схоже? І чому воно знане змалечку!
Подумала про все це і головою похитала: і приходить же отаке на думку! Тут треба все добре обміркувати, поговорити так, щоб помогли, щоб дозволили збільшити корівник на отой клятий метр, про діло треба їй думати, а вона — про дитинство, про почуття...
З цими думками Варя неспішно роздягається, здає у гардероб пальто і ще раз перевіряє у своїй теці: чи папери всі на місці. Наче все взяла. Головне — ось він, план її майбутньої ферми. Оце креслення зараз — найголовніше.
Піднімається сходами — і тривога на серці, і радість. І знов оте дивне відчуття: радість оцю — саме оцю — знала і змалку. Що це значить — адже змалку вона тут не була ні разу...
Все, що було далі, Варя не раз потім згадувала. Дивно: нічого ж наче особливого не сталося, не вперше їй розмовляти із секретарем обкому. Та й розмова ж наче суто ділова, і все ж таки було в їхній бесіді щось таке, що запам'яталося. Немов душа торкнулася душі.
Секретар — немолодий уже чоловік з уважними, дуже втомленими очима — спершу детально розпитав про колгосп, про ферму, про Варину роботу. Вислухав нарікання на проект і, відсунувши набік всі папери, попросив показати креслення. Варя подала.
Довго роздивлявся, думав, знов розпитував, уточнював окремі деталі, потім узяв червоного олівця і написав збоку: "Прошу збільшити на один метр". Підписався, поставив дату.
Подав Варі креслення, подивився їй в очі і раптом тепло і трохи сумно усміхнувся:
— Важко?
Варя тільки мовчки кивнула.
— І мені важко... — відкинувся на спинку крісла, замислився.
А потім устав — встала і Варя — вийшов з-за столу, рішуче простягнув руку:
— Бувай. А що важко, то — нічого. Подужаємо. Подужаємо? Еге ж?
Варя хотіла сказати так багато, стільки у неї було такого, що оце б зараз — саме зараз! — мудрій оцій і дуже добрій людині взяти б і як у дитинстві розповісти все-все, до останнього слова... Але ж — он скільки там у приймальні чекають, і очі... Очі у секретаря такі стомлені... І Варя знову тільки кивнула.
— От бачиш, і ти так думаєш... Обов'язково подужаємо! Адже ми з тобою хто? Я виріс у цеху. А твоя ферма теж буде, як цех. Ми з тобою — робітничий клас. А робітничий клас, що б там не було, все одно завжди перемагав...
Сходинки, сходинки... Світлий червоний килим...
Світла тиша вестибюля...
Варя вдягається, виходить на вулицю — тепер уже ніщо не заважає їй усією душею, всіма тривогами і скорботами погрітися в отому сіянні, що ніби засвічується в ній у цьому будинку.
Що ж це за почуття? Щось воно їй нагадує... Щось давнє-давнє, перше-найперше...
Йде задумана, заслухана в себе...
І раптом аж спиняється вражена: ну звичайно ж! Ну точно ж! От звідки оце сіяння... Точнісінько таке світло, таке щасливе і тривожне тепло виповнювало усю душу, всю істоту, коли вона, Варя, зовсім іще маленькою розмовляла з батьком...
3
Підійшла до книжкової полиці — ось вони, три сині томики, стенографічний звіт партійного з'їзду. Вчора в Харкові купила, а ще й не роздивилася як слід. Взяти б от зараз і почати з першої сторінки першого тому... Глянула на годинник — ні, хоч і рано ще йти, але такі книжки треба читати особливо — повільно, вдумуючись у кожне слово, і, головне, тільки тоді, коли весь ти, уся твоя увага настроєні тільки на цю книжку. А у Варі сьогодні... Аж дух забиває, як подумає, що її сьогодні чекає...
Вперше в їхньому колгоспі, вперше в районі, вперше в області одна доярка доїтиме сто корів, і доярка оця — вона, Варвара Федорівна Савельєва...
Шерехатою, розтрісканою долонькою погладила сині палітурки. Ну, нічого,— заспокоїла себе,— сьогодні ж увечері прийде, впорається, ляже — всі вже заснуть, а вона читатиме і читатиме. Не просто читатиме — згадуватиме все, що бачила, чула, все, що усім серцем увібрала там, у Москві, на партійному з'їзді.
Взяла годинника, завела. Заводячи, подивилася на свої руки: цікаво, хто ж це їй недавно сказав, що такі пальці, як у неї, у доярок не бувають, надто, мовляв, тонкі та довгі, піаністка і квит.
А... То у Чугуєві... Побувала вона там на фермах, подивилася, потім виступала, а хтось із залу й сказонув.
Варі смішно: що це вони, змовилися, чи що? В Чугуєві — піаністкою назвали, а торік кореспондент порівняв з балериною: ви, каже, стрункі і вродливі, як артистка балету. Щось у вас, каже, таке... Зовсім не селянське...
А от оце вже і не смішно. Бач, "не селянське"... Що він знає про сучасне село?
Поставила годинника на стіл, почала вдягатися.
На вулиці тихо і темно — перед світанком завжди наче темнішає. І зорі стають яскравішими. Півні кричать... От-от сіріти почне.
"Балерина", "піаністка"... Так, Варя любить і балет, і музику, і живопис, і гарну книжку. Все це — прекрасно. Але прекрасне не тільки в мистецтві.
Ось вона, її красуня, її ферма. Мов той палац. Висока, довга, з віконець світло так і б'є. Гарно! Дивилася б отак і дивилася.
Стривай, а хто ж це там біля воріт так рано? Невже голова?
Микола Данилович теж помітив її, пішов назустріч:
— Здорова була, імениннице! Із святом тебе! Аж розсердилася:
— Чи не рано починаємо святкувати?
Поручкалися. Голова уважно поглянув:
— Ну ти — того... Ти дуже не переживай. Усе буде гаразд.
Постояли, мовчки оглядаючи будівлю. Не змовляючись, ступили на стежку, що бігла навкруг корівника.
— Розумієш, Варю, — нарешті озвався Юшков, — свято там чи не свято, тобі видніше. Та одне — зрозумій: не часто у житті людини бувають такі дні, як оце зараз у тебе. Був і у мене такий день...
Знову помовчали.
— На війні? — тихо запитала Варя. І ще тихіше попросила: — Розкажіть...
Вони йшли повільно, дуже повільно. І повільно, тихо, мало не пошепки оповідав Микола Данилович.
Було це на Дніпрі, на Букринському плацдармі... Що було? А день був такий, все на грані: або—або.
Він — заряджаючий на батареї. І йому наказали: "Картеччю. Ставити на нуль". А "на нуль" — це значить: вилетить снаряд із ствола, пролетить метрів двадцять і розривається...
Чому так наказали? А тому, що від нашої позиції до ворожої якраз і було метрів двадцять п'ять.
Ну вже й день був...