А брат ним захоплювався. — І вона раптом пригадала — Одного разу Сергій показував листа, що прийшов від Бондаря. Той відпочивав у Криму і запрошував до себе Сергія. Він писав, що знімає велику кімнату і в ній знайдеться місце і для третього ліжка. Писав і про гроші…
Гриненко раптом почув те, чого досі не знав. Виявляється, Іван Іванович Бондар зберігав гроші Коростильова. Він писав з Криму, що гроші давно поклав на книжку і самих процентів, нарахованих за минулий рік, вистачить Сергієві на те, щоб прожити кілька тижнів у Криму…
Скільки мав грошей Коростильов, сестра не знала. Коли вважати, що на два тижні в курортному місті потрібно не менше, як чотириста-п'ятсот карбованців, то виходило, що Коростильов передав Бондарю на зберігання дванадцять-п'ятнадцять тисяч карбованців. Такий факт мав важливе значення.
Гриненко негайно інформував Бородіна, і в той же день одночасно в двох кімнатах темою розмов із затриманими були заощадження, які мав Коростильов. Дружина Бондаря заявила, що гроші чоловік справді позичав, але скільки і на який строк — не знала. Вона, мовляв, не мала звички втручатися в чоловікові справи.
За кілька хвилин до розмови з Бондарем підполковникові Бородіну принесли точну довідку: в ощадній касі був вклад на ім'я Івана Івановича Бондаря — п'ятнадцять тисяч карбованців. На початку цього року вкладник забрав одразу п'ятнадцять тисяч, залишивши на книжці лише нараховані йому проценти.
— Скільки грошей і коли саме передав вам на зберігання Коростильов?
Бондар заперечливо хитав головою.
— Ніяких грошей Коростильов мені не давав.
— А якщо ми покажемо вам лист, написаний вашою рукою? Лист із Криму, пам'ятаєте? Коли ви запрошували Коростильова до себе…
Хвилинне мовчання, і Бондар ніби щось згадав.
— Такого листа я справді писав. Але це було давно. Тоді трохи грошей Коростильова було в мене, вірніше, на моїй книжці.
— Ви самі собі суперечите. Тільки що говорили одне, зараз інше.
— Хіба я зобов'язаний усе пам'ятати?!
— Ну й де ж ті гроші?
— Я їх… давно віддав. Коростильов потрапив, як ви знаєте, у неприємність. У зв'язку з цим були різні витрати.
— Коли саме віддали? Ще до того, як він був засуджений?
— Звичайно, до того. Як тільки почалося слідство, він продав деякі речі, боявся конфіскації. Тоді ж і гроші забрав.
— Я записую ваші слова… Ось прогляньте і розпишіться внизу аркуша.
Бондар старанно прочитав написане. Замислився.
— Розписуйтеся.
— Добре. Але я маю одну поправку… Тепер згадав… Речі Коростильов продав ще до суду, а гроші… гроші він забрав у мене пізніше. Власне, я йому передав їх уже в цьому році.
— Ай-я-яй, як недобре виходить! У вас дуже погана пам'ять, Бондар. Чи, може, справа тут зовсім не в пам'яті, га?
Гроші виявилися пасткою для Бондаря. І в житті, і тут, на слідстві.
Нова догадка сяйнула в Бородіна.
— Ви давно придбали "Победу"?
— Машина в мене не нова. Більше ста тисяч наїздила, — ухильно відповів Бондар.
— Мене не цікавить, скільки вона наїздила. Відповідайте на моє запитання. Коли ви придбали автомашину?
— У цьому році.
— В якому місяці?
— Здається, в лютому.
— А може, у березні? У другій половині березня?
Бондар примружив очі.
— Чому ви думаєте, що саме в другій половині?
— Я не думаю, а знаю. Ви забрали гроші Коростильова з книжки шістнадцятого березня і купили за них машину. Так?
Бондар мовчав.
— А де ж ви потім узяли гроші для Коростильова? Як ви з ним розрахувалися?
"Як ви з ним розрахувалися?" Остання фраза прозвучала як обвинувачення. І, відчувши невловиму логіку фактів, викритих слідством, Бондар аж затрусився, зрозумівши, що його справа програна. Підполковник міліції, який ось уже третій день розмовляє з ним, щоразу спирається на все нові й нові докази, які важко відкинути. А він, Бондар? На що спиратися? Що йому принесе дальше зволікання? Ще один день, і підполковник, чого доброго, назве йому годину, коли до нього, Бондаря, прийшов Сергій Коростильов. Хтось же міг бачити Коростильова у їхньому дворі. Та й проти гаража — вікна сусідів. Поки що вони, правда, мовчать. Але яка гарантія, що слідчі не знайдуть свідків?..
Думки проносяться в його свідомості з блискавичною швидкістю. Вони нечіткі, плутані, такі, що спростовують одна одну. Він не має сили далі боротися і в той же час не має сили сказати: винен, його лякає майбутнє. Ніяке каяття, — розуміє він, — не допоможе, не врятує. За вбивство карають смертю. Страх перед таким вироком знову активізує його. В голові народжується новий варіант самозахисту.
— Не в грошах справа, — говорить він, несподівано змінившись. — Я не хочу, щоб ви і всі люди так погано думали про мене… Але й захищатися більше не буду. Чуєте? Я, Іван Іванович Бондар, з цієї хвилини свідчитиму тільки правду. Так, я винен у смерті Сергія Коростильова. Як це трапилося? Добре. Я розповім усе, але ви… ви повинні вірити мені.
І він знову нагадує про давні свої ревнощі. Вбивство трапилося саме із-за ревнощів. Вони, власне, обидва поводилися нестримано; Коростильов, якого він застав з дружиною, хотів убити його, Бондаря… Вони сварилися, потім дружина мирила їх. Пили горілку і знову сварилися.
— Сварка, яка то розгорялася, то пригасала ще в квартирі, з новою силою спалахнула, — розповідав Бондар, — у гаражі. Коростильов штовхнув мене… Тоді, захищаючись, я вдарив Коростильова по голові залізною гирею…
Тепер розповідь його була схожа на правду. І якби не гроші, не ті п'ятнадцять тисяч карбованців, Бородін, очевидно, повірив би людині, яку підвели ревнощі. Але були гроші і було багато брехні, яка з самого початку слідства дискредитувала Бондаря. Саме тому історія, розказана ним зараз, не сприймалася серйозно.
Підписано протокол останнього допиту. Головне зроблено. Вбивцю знайдено, і він признався у злочині. Щождо мотивації причин — то вже справа суду.
А втім, підполковникові Бородіну хотілося перевірити свої спостереження, свої висновки.
— Ось ви вперто захищаєте вбивцю, — сказав він дружині Бондаря. — По-перше, цим самим ви ніби спілкуєтеся з ним. А по-друге, ви загострюєте обставини, які привели до злочину. Ваш чоловік тільки що признався у всьому… Я бачу з виразу ваших очей, що ви не вірите? Але подивіться на чоловікове свідчення. Ось тут.
Він терпеливо чекав, поки вона читала аркуш, під яким стояв знайомий їй підпис.
— Виходить, і на вас лежить велика провина. Через вас це трапилося…
Слова підполковника Бородіна не відразу, здається, дійшли до її свідомості. Вона все ще була під впливом тільки-но прочитаного протоколу. І раптом, озирнувшись, запитала:
— Де він?.. Приведіть його! Якщо він убив, нехай сам і відповідає, а я… я ні в чому це винна. Приведіть його сюди зараз же!
Підполковник Бородін пообіцяв.
— Ми зробимо вам очну ставку.
* * *
На судовому слідстві, яке відбулося невдовзі після описаних подій, Бондар був викритий до кінця.
Ні про які ревнощі, звичайно, не могло бути й мови; Бондар убив свого колишнього товариша Сергія Коростильова заради грошей. Він довго і добре маскував своє справжнє обличчя навіть перед дружиною.
Дружина Бондаря виявилася непричетною до злочину, її навіть не притягали як свідка.
Щождо двірнички, то перед нею довелося вибачитись. Товариші з карного розшуку зробили це з задоволенням.
ЛЕГКИЙ ХЛІБ
До залу входить високий елегантно одягнутий юнак. Вірніше, його вводять. І не тільки його. Ще троє таких, як він, і навіть молодших, входять до залу суду, оточені конвоїрами.
Високий тримається впевнено. Та ось він позирнув на місця для публіки і ніби здригнувся. Опустив очі.
На останній лаві сидить молода жінка з трирічним хлопчиком на руках, а поруч ще одна жінка, літня. У неї губи міцно зціплені, аж сині. Згорьованими очима дивиться вона на високого юнака, дуже схожого на неї. Це його мати. А молода — дружина.
За що ж судитимуть високого і тих, що сидять поруч з ним? У чому їх провина?
Що не кажи, а завжди сумно дивитися на таку картину. І, дивлячись на неї, думаєш не про наслідок, а про причину.
Поки триває судочинство над високим юнаком та його спільниками, повернемося, читачу, до тих днів, коли цей високий юнак ще не був ні батьком, ні одруженим, ні… підсудним. Не так і давно було це — лише чотири роки тому.
* * *
Дівчину з портфелем біля вхідних дверей школи зупинив високий юнак.
— Віра?
Вона його впізнала не відразу. Але, придивившись, згадала і старий двір, де вони раніше жили, і підлітків, з якими гралися. Так і є. Це він, Олег Кущ!
І в голові промайнуло: "Значить, він повернувся? Вже звільнений?"
— Як ти… виріс, — сказала юнакові Віра. — Давно приїхав?
— Сама знаєш, після амністії. А ти теж підросла нівроку. Красунею стала…
Він жартує, звичайно. Як же підросла, коли навіть у капелюшку Віра ледве-ледве досягає його плеча!
Олег спитав, чи дозволить вона провести її додому.
Досі Віра ще ніколи не ходила із сторонніми юнаками. Свої однокласники — то інша річ. Досить того, що сусіди і так уже жартома називають її "нареченою". Ні. Віра не хоче, щоб її проводжали. Хіба тільки трохи…
Олег розпитував, як вона вчиться, які за останній час бачила кінофільми.
А Віра тимчасом пригадувала. Перед тим, як його судили, Олег збирався одружитись. Про це розповідала його мати. Та й сам Олег не крився, він приводив наречену додому, і всі у дворі з цікавістю поглядали на "молодих". Пізніше, як уже Олега засудили, Вірині батьки говорили про його наречену, що вона правильно зробила, вийшовши заміж за іншого. Кому потрібен злочинець!
Віра до пуття не знала, за що його засудили, і, признатися, не дуже тим цікавилася. У школярки-восьмикласниці було чимало своїх власних справ.
Але тепер… Тепер Олег, бач, іде з нею в парі знайомою з дитинства вулицею Саксаганського. Він стрункий, красивий і такий уважний до неї. Так, Вірі дуже хочеться знати про Олега більше, ніж вона знає.
Ось уже й будинок, де вона живе. Віра зупиняється.
— Дозволиш… Я й завтра зустріну тебе?
Віра кивнула головою. Їй і самій хотілося довше бути з Олегом, розпитати, за що він потрапив під суд і як жив там, у далеких таборах.
Прощаючись, Олег попередив її:
— Батькам не кажи…
— Чому? — здивувалася Віра.
Він якось дивно посміхнувся.
— Хто я для них? Амністований злочинець. Сама знаєш, не дозволять нам… дружити.
Вірі тоді чомусь дуже стало шкода Олега.
"А може, він ні в чому не винен? — думала вона. — Може, постраждав даремно?"
На другий день вони знову зустрілися і домовилися наступного разу піти в кіно.