Справді, у перші повоєнні роки класи були спарені, в одній кімнаті, з одним учителем. "Звичайно, пам'ятаю!.." — запевнив я. Але не пам'ятав. Його не було в моїх книгах. Той світ ніби віддзеркалився в моїх писаннях, і вже годі розібрати, що справжніше, реальніше: відображення в слові чи сама реальність, та, колишня…
Але сад справді був. І був Хлопчик у саду.
Вишні стояли довкола обійстя двома рядами з трьох боків, як солдати в строю, здається, такий стрій зветься каре, і кожна була схожа на іншу. Зате яблуні і груші мали своє, неповторне лице, свою особистість. Навіть яблуні одного сорту, — путинки, антонівки, пепінки — різнилися одна від одної запахом, смаком яблук, поставою стовбурів, візерунком гілля на тлі неба. Хлопчик щоранку вітався до них, мов до живих, і дерева відповідали на привітання. Яблуні жаліли Хлопчика, коли йому було зле, коли його зобижали дорослі чи діти, раділи його маленьким радощам. Яблуні приходили до нього в дитячі сни. І досі вони сняться мені, не сад, а кожна яблуня осібно, і досі я розмовляю з ними, як із живими, хоч більшості з них уже давно немає на світі, окрім двох напівзасохлих окоренків. Навіть пнів од них на городі не залишилося, коріння і те давно зотліло в землі. Побіля хати росли тільки три яблуні: пепінка, путинка і антонівка, та ще груша-дичка, просто задвіркового вікна, усі інші — в кінці городу, ближче до поля. І коли яблука та груші починали наливатися соком, батько лаштував у кінці городу курінь із сухих жердин, накритих торішньою соломою та сухим бур'яном. Долівку куреня він встеляв пахучим сіном, накошеним у вишеньках, де щоліта зеленіла рясна трава. Вночі сад стеріг батько, Хлопчик у курені — днював. Ці стиглі, літні дні, в самотині, наодинці із садом, під солодке гудіння бджіл і джмелів у конюшині, під солодкими яблунями, у сонячно жовтих ополонках гарбузового квіту по всьому городу, засадженому картоплею, під сонне шелестіння листя з вітерцем, що повіював із поля, під сполошне гупання яблук об суху серпневу землю…
Лірика.
І я мав у дитинстві щасливі дні. У літі сорок шостого. Які так швидко скінчилися. І не стало дитинства. Не стало Хлопчика. Хлопчика не стало, коли не стало матері. Той, що лишився жити у його подобі, уже був іншим.
Але і в щасливому літі сорок шостого уже звучала дисонансом одна тривожна нота. Коли так гостро, оголеною душею відчуваєш світ, вона не може не з'явитися… Бо світ земний — не лише день, а й ніч, не лише світло, а й темрява, яку щедра уява населяє усіляким страховинням. А може, це було передчуття — страх перед пітьмою, яка невдовзі поглине, забере навіки мою матір. Між садом і двором нашим на городі широкою смугою, густим гаєм стояла кукурудза. Вона тільки і вродила засушливого літа сорок шостого року. Довге листя кукурудзи на гінких стеблах таємниче шерхотіло, а під ним було темно. В тій зеленкуватій темряві росло багато бур'яну, але коли мати посилала мене нарвати свиненяті, я рвав його будь-де, тільки не в кукурудзі. Стежка від куреня до хати стелилася повз смугу кукурудзи, і це було мукою — наважитися, врешті-решт, пробігти, пролопотіти, промчати по ній без оглядки, напівзаплющивши очі. А страх наздоганяв, хапав за плечі, морозним холодом забирався під полотняну сорочечку… Смішний тепер з вершини прожитих десятиліть страх, безпричинний, але такий реальний тоді, не підвладний тверезому розумові. Втім, і в пізнішому житті він не раз наздоганяв мене, і не лише мене, а й багатьох із мого покоління, страх не перед привидами, а реаліями суспільства, у якому нам випало жити, хоч тепер, у суспільстві оновленому, ті реалії видаються такими ж ілюзійними, як привиди із кукурудзяного пралісу. Лише одиниці з нас перебороли той страх, можливо, не такі чутливі, не з такими оголеними душами, і їхні імена тепер викарбувані золотом на сторінках політичної історії України. Ми ж, митці, були здатні на те, на що здатні. І хто вправі вимагати від нас чогось більшого, окрім хіба що нас самих?!
Якби той день міг тривати вічно. Або його можна було воскресити не лише у пам'яті. Втім, чи не забаганки це? Адже він існує в душі моїй, існуватиме, допоки я живий. Тепер залишиться в слові — на якісь роки, можливо, на десятиліття, можливо, і на довше. А вічність? Що таке вічність? Коли й світу земного вік, у космічних вимірах, — одна мить! Безсмертя — одна із солодких ілюзій, і тільки. Цукеринка в роті, яка швидко тане.
Але ж був той день. Передосінній. Кінець серпня, а долі, під яблунями, під волоським горіхом, під грушею-дичкою уже багато рудого листя. Бо літо видалося спечне. Ми рвемо яблука. Путинки. Жовто-рожеві, як вранішнє сонечко, вони — у кошиках, кошовках, на постилці, біля стежки через город. Ми — уся наша сім'я: батько, мати, сестри, я. Здається, ми уже ніколи отак, усією сім'єю не зберемося. Принаймні, якщо й зберемось, це не відкладеться в пам'яті моїй. Сестра Люба закінчить учительський інститут і вчителюватиме в Ізмаїльській області. Потім не стане матері. А поки що ми усі разом, і пахнуть у корзинах та кошовках жовто-рожеві путинки, і наливаються соком на сусідніх яблунях антонівки, і по-осінньому шерхотить під ногами опале листя. І крутиться поміж нас руде, під колір листя цуценятко, яке прибігло за сестрою аж із Чернігова. Його звуть Агай. Раптом цуценя дзвенить на весь куток. Од хутірської вулички, через грядку, де вже викопано картоплю і самі червонясті чуби бурякової гички стримлять із чорної землі, до нас простує чужий дядько, у хромових чоботях, галіфе і темному кітелі.
— Чогось Баран суне, — батько розгинається над корзиною з яблуками, згортає цигарку.
— Дак, мо' ж, у школу дєтву записує, — одказує з-під яблуні мати. — Наше ж іще мале, хоч не додумайся записать, хай ще годок погуляє.
Дядько вітається з усіма, але підступає лише до мене:
— Я — учитель, Василь Миколайович, а тебе як звуть?
— Володя Дрозд, — відповідаю не без гордощів. — Я уже читать знаю.
— Це добре, що читать знаєш, — усміхається вчитель. — А в школу ходити все одно треба. Хочеш у школу?
— Хочу.
— Дак яно ж малеє зовсім, — пригортає до себе мати, ніби боїться мене втратити, відпустивши у світ широкий. — Ось тольки йому сім годочків сповниться. І переболіло зиму. Буде найменшеє в класі, старші лобуряки битимуть.
— Все одно у школу хочу! — я починаю плакати, а що мені соромно сліз своїх перед чужим дядьком, ховаюся в поділ материної спідниці.
— Хай іде, коли хоче! — мовить із драбини, прихиленої до яблуні, сестра Люба, учительським голосом. — Не дуже вони тепер хочуть навчатися, а наш сам рветься.
— Дак у чому яно пойде у тую школу, в осьому дранті? — борониться мати. — Нема за що й метра краму купить.
— Щось придумаємо, а то боїшся од цицьки одпустить! — гримає батько. І учитель мене записує до свого зошита.
Наступного дня мати шиє мені нові штани з цупкого полотна, фарбує в бузиновому наварі. Темно-сині нові штани гордо сохнуть на тину, а сестра Люба шиє мені сорочечку, розпоровши свою стару кофтину, білу, в рожевих квітках. Батько дарує мені свою солдатську пілотку, із справжньою, залізною, зіркою. До холодів я ходитиму до школи босий, потім — у постоликах, виплетених батьком із лика, під зиму батько пошиє мені справжні, на виріст, чоботи, із вичиненої ним самим шкури нашого теляти. А штунда з Рогу, батьків товариш, пошиє пальто, справжнє, на ваті, верх — брезентовий, з плащ-намета, залишеного офіцером, який у нас квартирував, ще як працювали в селі полонені німці. Комір — із хвоста лисиці, що крала наших курей і втрапила, бідна, у поставлений батьком капкан. Пальто на мені шерхотітиме, як сухе листя…
Але це уже пізніше, коли піде в зиму. Поки що — перший день осені, батько бере мене за руку і веде до школи. Мати довго, поки ми і не зникаємо у вулиці, по той бік Загального двору, дивиться нам услід і плаче. Через плече у мене шанька, полотняна, у ній — два чисті зошити, подаровані сестрою Марією, і Любина залізна ручка, що зачиняється, з новеньким, блискучим пером, і скляна чорнильниця-невиливайка. І ось ми з батьком підходимо до школи, цю мить я добре пам'ятаю й досі. Старші віком діти на шкільному подвір'ї вимахують руками. "Що то яни роблять?" — запитую я. "Фізкультуру роблять", — відповідає батько. Я не знаю, що таке фізкультура, і настраховано примовкаю. Ми піднімаємося дерев'яними сходами на ґанок. На ґанкові стоїть сам учитель, Василь Миколайович. У його руці — дзвоник, мідний, із дротяним, з гайкою на кінці, билом. Він дзвонить у той дзвінок, а потім бере мене за руку вище ліктя і веде через темний коридор до класу, садовить за першу, бо я справді найменший серед першокласників, парту. І починається моє нове життя, шкільне. У першу перерву я стою в коридорчику, розгублений, притуливши до грудей два своїх новеньких зошити і ручку, боюся, що, поки мене нема у класі, їх заберуть з-під парти. Навколо юрмляться, регочучи з мене, хлопчаки. Мені хочеться додому, на свій Хутір, у свій сад, у тишу і самотину. Колективіста з мене так і не вийде…
Був, є і залишуся до кінця днів своїх людиною з Хутора…
Одна із найхарактерніших рис творчої особистості.
Ніколи не любив і не люблю масу, череду людську, стовковисько людське, любив і люблю окрему людину з усіма її так званими позитивами і негативами. Не брак патріотизму, а внутрішня, вроджена неконтактність з масою тримала мене осторонь політичної боротьби у роки мітингових стихій.
Є закони юрми, мало ким у нас досліджувані. Усі ми в класі сільської повоєнної школи — голодні і голі, хіба що діти сільських начальничків та учителів підхарчованіші і вбрані трохи в краще лахміттячко. Але серед голодних і голих є ще голодніші і голіші. Батько мого однокласника Михайла Олійника загинув на фронті, залишивши п'ятеро чи шестеро, уже не пам'ятаю, малих діток. Окрім Михайла, з яким дружив, я добре знав ще Василя, трохи старшого віком. Обоє, як у нас кажуть, лобасті хлопці, найпершими в селі захопилися детекторними приймачами, а потім і ламповими. Їхня вгрузла в землю, перехняблена халупка нагадувала всередині радіомайстерню. Небо над порослою зеленим мохом стріхою було посноване антенами і громовідводами. Обоє блискуче закінчили школу, вступили до політехнічного інституту і стали радіоінженерами.