Другі копають ями на чотирьох боках церкви. Дарма, що таке свято! Робити хрести і збивати домовини — нема свята! По службі Божій, коли священик прочитав з проповідниці цісарський патент, залунав в церкві цісарський гимн. Відтак навколо церкви ходить процесія — хрести святять. Священика ведуть попід руки найстарші господарі в нових кожухах. Передом несуть хрест і хоругви. Нарід співає цілою груддю. Гадав би хто, що то Великдень, Воскресения. Так, це воскресения, бо воля воскресла, та, що пятьсот літ в могилі лежала закопана під панським порогом, доптана ногами всякої дряні...
Дальше йде процесія на цвинтар. Чи ховають кого? Ні. Алеж не годиться не звістити такої веселої вістки батькам та дідам, тим костям, що їх панська нагайка оперізувала. На цвинтарі усе розбіглося. Кожне мало тут когось, хто ще не міг знати, що тут сталося. Кожне припадає до могили, цілує її та кличе: тату! мамо! діду! ми свобідні, ми вже не підемо на панщину. Цісар нас викупив, дай йому Господи довгий вік і славне панування! Відтак вертають до дому, нікому і сісти не хочеться.
Далі на майдан, що серед села! Запрягають віз парою сивих умаєних волів; віз умаєний теж. На возі повно дівчат і парубків. їдуть селом і співають весело. Хто їм таке порадив? Самі вигадали!
В дворі тихо, мов в могилі. Ніхто носа не сміє показати, щоби хлопство не побило. Бояться навіть нападу і для того забезпечили себе на всякий припадок. З Закуття прийшло на зазив Михася пятьдесять шляхтичів узброєних чим попало. Другі не виходять з Закуття. Біда не спить — говорив дехто — хлопство розгедзгалось... Або то давно тому, як хлопи різали шляхту? Але хлопам і не в голові були пани, шляхта і різня; вони тепер такі раді, такі веселі, що обняли би увесь світ і кожнього пригорнули би до свобідної вже груді.
II
Михась Тарасович Стефанів пережив тих два роки щасливо. Молода жінка перекинулась від разу в шляхтянку. Занялася господарством, як коли б уродилася і виросла під шляхотською стріхою. Вправді не доїла коров, не ходила з серпом ні з мотикою в поле, але варила челяді їсти, пекла хліб при помочі тети, що таки при Михасеві жила, і всюди всему давала лад.
Михасеві ніколи було наглядати заєдно господарства, бо він має що іншого на голові — ціле пишне-вецьке домініюм. Баронова все здала на нього. З Михася мала Міхалінка стільки помочі, що порадилась його і знала дещо робити — котру ниву засадити бараболею, чи капустою, де посіяти пшеницю, а де жито. Михась приняв двох наймитів і наймичку, бо було що робити.
Усе йшло Михасеві з роси, з води. Придбав уже чотири корові, четверо ялівнику, пятеро коней. Усе те на двірській паші. Панщиною обробляв свої поля. Тітка вигодовувала що року кілька вепрів, котрі відтак продавала в Самборі. Михась продавав збіжжя і наповняв збанок сороківцями. Водились і дукати. За ті два роки докупив Михась кілька моргів шляхетського поля. Свою батьківщину відступив Федеві, братові, так як обіцяв, тай частенько запомагав його дечим.
По першім зараз році, як побралися з Міхалінкою, уродилась їм дочка. Охрестили Ганною, бо так звалася баронова. Михасі дуже раділи дитиною, бо гарна вдалася. Сама баронова за куму була, та тільки понадавала своїй похресниці подарунків, що другій вистало би се на придане. Баронова за нею побивалася страх. Казала собі приносити частенько дитину до двора, а деколи й до Михася приїздила в хату, щоби свою Ганню побачити, та попестити її.
— Як йно трохи підросте — говорила часто баронова — зараз заберу її до двора. Я її виховаю сама і не забуду її...
Привязання баронової до тої малої дитини походило з того, що сама була бездітна і самітна, як билина в полі. Родина її, графи Бабинські геть чогось відцурались баронової. За щось посперечались і перестали у себе бувати, навіть не писали до себе листів. Баронова нігде не бувала, з ніким не сходилася, нікуди поза Пишнівці не виїздила, не знала, що в світі робиться. Тому то вона довідалась про знесення панщини аж тоді, як проголосили на майдані під коршмою цісарський патент.
Серед таких обставин витворила собі баронова зовсім окремий спосіб життя, не такий, як бував у других панів. Рано літом ходила по огороді читаючи дещо, по обіді виїздила в поле, або заходила до обори, заглядала всюди. Сестри Міхал і ни вже вивінувала і повіддавала. З одною оженився таки Гоздецький, що тепер став другим економом, другу взяв лісничий Іздеб-ський, з сусіднього домініюм. Не диво, що тепер бароновій бажалось мати коло себе якусь істоту, котрою би занималась, дбала про неї.
Занялася малою Ганною. Михась зразу протестував проти того.
— Ясна пані бароново, як я можу дати дитину від себе?
— Не бійся, Міхалє! у мене не буде їй кривди...
— Я то знаю, але прошу ясної пані подумати, що її відтак жде? То не її гніздо... її Бог призначив на шляхтянку, а що з неї буде, коли виховається по панськи? Буде ціле життя нещасливою, бо граф її не візьме, лише шляхтич.
— Те-те-те, говори здоров, панє Міхалє! А дивися на твою Міхалінку... зла з неї шляхтянка? А також я її виховала від такої о! дитини. Так буде і з Ганною. Виховаю і випосажу як слід.
Михась ще не дав переконатися.
— Міхалє, зроби те для мене і віддай мені Ганню до двора. Дивись, яка я самітна, бідна. Немає в мене нікого, з ким би заговорити щиро. Родина мене покинула, а дітий своїх не було. Мені треба когось мати біля себе, щоби мою материнську любов було на кого перелляти.
Бароновій станули сльози в очах. Михасеві зробилося її жаль.
— Чого я би для вас, ясна пані, не зробив? Беріть дитину, мою єдину...
— Спасибі тобі! — каже врадувана баронова.— Не забуду тобі того, і ти не пожалуєш. І не бери собі того так дуже до серця, що Гання буде у мене. Таж то не за морем... будеш її що днини видати...
І Ганню взяли до двора. Баронова приняла для неї бону. Дитина росла гарна і здорова.
Михасі осталися знов одинокі. З разу сумно було в хаті, бо не стало дрібної білявенької щебетушечки. Михасі ходили ні в сих ні в тих, а з часом і привикли до того. Що днини забігали до двора. Гання витала їх радісно, вибігала до тата аж на ганок, обнимала своїми рученятами за шию і бавилась Михасеви-ми довгими вусами.
Михасі ждали аж три роки на дитячий голосок в хаті. Післав їм Бог другу дитину — сина. Охрестили його Иосифом, на памятку покійного баРона. Щ° так звався, і по шляхотському звичаю кликали хлопчика Юзьом.
— Цего також до двора заберу, як підросте. Того мені Міхалє вже не відкажеш...
— Ой, пані бароново, ласкава пані! — говорив Михась кривлячись — деж так можна? Яж не зазу-ля, щоби свої діти в чужім гнізді виховувати...
— Послухай же мене, мій добрий Міхалє! З Ганною ти мав рацію, бо то дівчина і її призначення вийти заміж і бути матірю, але щодо Юзя, то таки помиляєшся. Таж то хлопець! Я його виховаю і вчити дам. Чому не може бути великим чоловіком? Чиж він мусить на ріллі робити конче? Через те він шляхотства не втратить, що вивчиться і піде в люди. Навряд, шляхетство може йому дуже придатися... бо шляхта всюди перша...
Михась признав, що баронова має рацію. Плян цей подобався йому. Чомуж би його син не мав бути ученим чоловіком? Тоді і слава буде, і син підмоги не буде потребувати.
— То хіба ясна пані всі мої діти заберуть?
— Ні, не всі, на те вже маєш моє слової Що ще Бог дасть, то вже виховуй собі сам, як знаєш. Най буде шляхтич-хлібороб.
Малий Юзьо ріс як здорове деревце, а Михасі заздалегідь освоювалися з тою думкою, що недовго при-йдеться їм тішитися Юзьом, бо він непримінно піде в чуже гніздо ховатися, піде під опіку баронової.
III.
До 15-го мая не вспів Михась усеї весни обробити на пишновецьких ланах. Дещо ще осталося. Це обробляв двірською службою, але і тої нестало. Двірські парубки і дівки стали з служби відходити. Наймались у заможних господарів-хлопів. Було би дійшло до того, що не булоб кому коло худоби ходити, як би в справу не був вмішався Яричовський. Маючи власть адміністративну в руках, він виконував також юрисдикцію над службою взагалі.
Яричовський прикликав кількох парубків до себе.
— Що ти, небоже, фиркаєшся? Таж ти ще року не добув.
— На що мені року добувати, коли тепер вже свобода і панщину дарував цісар...
— Або ти, сякий-такий сину, за панщину в дворі був? Або то в тебе був панщизняний грунт? Ти був слуга і за те тобі пані платила, годувала тебе. Зараз мені йти до двора служити!
— Не піду...
— Ні?... Максиме! — кликнув Яричовський на гайдука,— дати тому ледареві пятнадцять буків!
— А то можна бити? Цісарський патент зніс панщину...
— Зараз будеш мати патент... Бери його! Гайдуки вхопили хлопа, положили на лавку і вчистили пятнадцять буків.
— А що? будеш служити?
— Буду...
— А видиш! на що було тих всіх гримасів?... А ви другі будете служити?
— Будемо...
— Марш! а памятай один з другим, що як би тобі прийшла ще коли охота брикати, то двадцять і пять тебе не мине...
Парубки вклонились низенько пану сендзьому, поцілували в руку, подякували і пішли до двора. Та пригода пішла до селу блискавкою.
— Ось воно що! то дарували панщину, а до служби силують? та як воно? Може то знов яка панська штука, аби нас в ярмо заманити?
— Треба пильно берегтись, щоби в сильце не попасти...
— Та куда нашому братові встерегтись?
— Куди? Мені так здається: як підемо на панський лан робити, то знов завернуть панщину... Мені навіть так в Самборі на ярмарку говорив один посторонний старий чоловік.
— От воно що! видите? А щож би на те цісар сказав?
— Та що цісар? Він нас викупив з ярма на волю, значить: не будемо панщини робити, признав нам землю... Але як би ми таки на лані робили, то цісар так скаже своїм міністрам: Най їм, каже, чорт! Не хотять бути вільними людьми, то нехай орють знов як воли!
— От видите, до чого воно йде! Видите, панове громадо!...
— Я би теж так зробив, певно... Не хотіли жиди їсти манни, най їдять цибулю... А для нас з того велика наука: не йди на лан, щоб тобі дукатами платили, та медом мастили!...
— Ого! не підемо, най нас Бог боронить! Злако-мишся на дутка', тай потому покутуй...
— Наші діти та внуки би нас прокляли...
Так урадила громада і кріпко того держалася.
Поки що двір обходився своєю службою, котра ніби то дослугувала року. Але прийшли жнива. Робучих рук треба багато.